ПРИКЛАДКА

То що ж ми будем думати-гадати, як і про це закон є акурат.

Перелузали зиму, як насіння, удвох одні на тій-таки печі.

Хати у нас і справді-то не хвацькі.

Якесь чар-зілля або привороти, і він не зміг його перебороти.

Бреде в снігах диякон-бородань.

Біжить-біжить, чарапкається вгору.

Якісь он квіти сині-сині на голу цеглу повились.

Там же мої діти, чи живі-здорові? 

А згодом над ними по-дитячи нахиляють голівки зволожені ту­маном ягоди.

Ще як навчиться руки-ноги мити, ціни йому не складеш!

На Великому шляху з липами перемежовуються старі велетні дуби.

Де вже тій копійці взятися у бідних, коли вона й з багатими не хоче родичатись.

А на небосхилі — білі хмари-хвилі, наче Рось купається в гаю.

Хочу в батька-матері погостить.

Коли виросте син і під зорями — піде з рідного дому, щастя-долю кувати трудом.

Рідна мова — не степ, не хата, а народу мого душа.

Життя — не прогулянка, не забава, а важка праця.

Підростає людина, вимовляє перше чарівне слово «мама», робить перші кроки в житті.

Ми — народ! Шлях наш повен дерзаннями

І задзвонили над джмелями дзвінки-дзвіночки лісові.

Веснянка-дівчина зі степом вінчана.

Командир «Буревісника» — Сава-механік.

Ніжний шепіт і зітхання — моя Україна.

А човен «Ластівка», мов птиця, летить на крилах-парусах.

І припав уже пилом-порохом той далекий двадцятий рік.

Не знали ви, що Женька-гармоніст зірок із неба не знімав.

І місто мужнього Франка гордиться не покрівель злотом, а інститутом і заводом, трудом творця-робітника.

Слова шепочуть зорі найніжніші до місяця-опришка уночі.

Жартома між двома очами-озерцями, мов човенце хистке, гойдалось сонце.

Як добре, що трапилась жінка-водій...

В зелених запасках дівчата-ялиці, у думах-крисанях дуби смуглолиці.

Кладем на стіл, що в хаті мається, для друзів двері в нас не зачиняються, братам завжди хліб-сіль підносимо.

Щастя ніколи не стане жар-птицею, що роняє перо золоте із хвоста.

Заросли окопи терном-полинами...

На плоті поплелися огірки – рідня далека сонцю-гарбузові.

Дивлюсь на ці маленькі ручки і слухаю цей щебет-спів 

Тут задзвенів схвильований і гнівний голос Кобзаря і всіма барвами ма­льовничої України заграла палітра Шевченка-живописця

Нафта — це кров землі і наша перемога.

Рідна мова — найдорожчий скарб народу.

З товщі літ випростовує силу народ, кущ калини в піснях піднімається вгору.

І моя праця — то моя совість, моя сповідь перед дітьми й онуками.

Мій народе, я був твій співець, і слуга, й гладіатор.

Сьогодні ви, Ягідко, просто собі рядовий, завтра ви вже хороший боєць, позавтра ви — герой, улюбленець народу.

Я люблю Дніпро — велику ріку мого народу.

Ой, вернися, Сагайдачний! Віддай мою люльку, візьми свою жінку, не­обачний.

Це не наша власність.

Хліб — краса!

Справа в тому, камраде Хвиля, що ви трохи проспали: лягли — була Малоросія, підвелися — стоїть Україна.