Просте і складне речення

Далеко чути звуки, гучно линуть голоси.

Ясної тихої днини кружляє над землею, сідає на обличчя павутиння.

Пташині зграї злітають високо в небо, і від того здіймається вітер.

Осінь не забарилася, бо закони природи невблаганні.

Не доля вирішує - людина творить свою долю.

Було, мабуть, гарно: вночі випав сніг.

Світло хлюпнуло по верхівках дерев, замиготіло, застрибало по кущах.

Ліс іще дрімає, а з синім небом уже щось діється.

Верби, схилившись над тихим Дінцем, розчісують коси зелені.

На заході ще жевріло небо, а в степу вже заходила ніч.

Липневий день мандрує пішки, казки нашіптує малечі.

Пішла дорога то маленькими сосновими лісками, то болотами, то полями.

Сутеніє наступає тихий вечір.

Війне вітром із заходу запіниться забурує синє море.

Моя душа ніколи не забуде того дарунку що весна дала.

Я стаю ніби меншим і навколо росте весь світ.

Серце заб'ється частіше збудить бентежний рій думок.

Досвітній вогонь запали, поки зоря ще не заграла.

Сідають на озера уночі натомлені в дорозі дикі гуси.

Вітер загуляв, заблудив у полі та й пита дороги у сестри-тополі.

І від щастя, а може, від горя промінь сонячний серце пропік.

Навіщо мені весна, коли твої очі - проліски?

Золотожари літня ніч губила, і матіола мліла запашна.

Зігрій мене, бо осінь за вікном про себе тихим сумом сповістила.

То все було в весняній круговерті, у юності щасливому гнізді.

А вже весна, і знову серця щем, і знов надія мертва оживає.

Любі дерева, справжня весна ще далеко, ще за горами, за морями.

Весна, коли сонце тече по деревах, по будинках, по рамах вікон.

Перед весною зачудовано стоять дерева, затих вечір, спинилася хмарина.

Ціле літо виноград п'явся на риштовання з трубок і дроту, доки не заціпенів.

Увечері стало хмаритися, тому смеркало швидко.

Життя гортає сторінки, не зупиняється, годинник свариться роками на стіні.

Самотність - як обірвана струна, вона ніколи не буває в парі.

Розгулялося літо в росах, у золотих пшеничних косах, у полинових перевеслах.

Давай ще раз побудемо ми разом, нам вечір цей сам Бог подарував.

Глянь за вікно: який чарівний вечір запалює над озером свічки!

Стара черепаха заздро поглядала на першу вишню, визрілу несміло.

Народилося літо з дощів і снігів, наполохано сіло в садочку під вишнею.

Зустрілись двоє пізно по зимі, та вже й на скронях паморозь зимова.

Мені чомусь наснилася весна, така ясна, така сліпучо-біла.

Мати жде й поглядом далеким шукає битий, посивілий шлях.

Початок літа - і з-під батьківської опіки виривається молоде покоління.

Молоді серця вбирають напутні слова, повні мудрості й доброти.

Дивлячись на край свіжої ріллі, бачу кінець літа.

Синиці, зозулі розгойдують квітневий досвіток, розворушують кожну гілочку.

Під тихий крок зорі, під води призаснулі на цей пісок і ми вкладем свій крок.

Червоне сонце закотилося в імлу й пірнуло за обрій.

Жваве полум'я жагуче здійнялося вгору й засичало.

Снігопади припинилися, і над селом розпогодилося.

Насилає зима холоди, і зовні сумне село стає врочисто білим!

Нехай добро завертає в кожен дім і сіє своє золоте зерно.

Не дивися так привітно, яблуневоцвітно.

День біжить, дзвенить-сміється, усміхається!

Гукнем же в світ про наші болі!

Хто може ніч обернути на днину?

Візьми мене, природо, і до своїх причисль.