Просте ускладнене речення

Звичайно, ти закритись можеш планами, у лати справ сховать всього себе.

Як без ночей нема світання, так без світань шляхи не ті, і якщо в муках є шукання, то значить, муки ті святі!

Можливо, колись я знайду свою гавань, де сонце ранкове розхитує гами.

Не плакали друзі, бо сльози, як кажуть, солдати в обозі здають ще до першого бою.

Сонечко ще не сіло, але вже хилилося до заходу і червонило стіну старого лісу.

Не цвітуть на вікні герані — сонний символ спокійних буднів.

І пахнуть медом, як осінні соти, мої земні простори і висоти.

Красива осінь вишиває клени червоним, жовтим, срібним, золотим.

Кожна національна мова і велична і сильна і безсмертна тим, що є універсальним засобом пізнання.

Мова — це не константна застигла система а живий процес національного мислення.

Слово, що приховує недобрі наміри, — грішне, нечисте.

У слові синтезується ідеальне, та матеріальне, раціональне, та ірраціональне.

По-перше, це зовнішнє оточення або природні умови, де проходить життя нашого народу (О. Воропай).

Але, певна річ, не всі ці чинники впливають з однаковою силою по всій території України (О. Воропай).

Безсумнівно, усе це разом являє собою могутню рушійну силу культурного прогресу народного побуту (О. Воропай).

Турецькою мовою слово «козак» означає волоцюга, забіяка, розбійник (М. Слабошпицький).

Світанки в сурми грають трубно і сушать ночі каламуть.

Усе в чеканні: спілі краплі рос, земля і місяць, вишні і тополі.

Мені приснились ночі солов’їні, дівочі співи, пахощі левад.

Наша література спроможна творити значне, довговічне.

Оті великі надії на хліб новий, на рік золотий, на щастя у дворі сходяться у нашій хатині (М. Стельмах).

Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечір і вона покращала (М. Стельмах).

Опишу її неповторну зовнішність, привітну й веселу… (О. Довженко).

В її устах і душі насіння було святим словом (М. Стельмах).

З вирію летять курличучи ключі (М. Зеров).

Ізнов, черкнувши гострими крильми, злітають над обрієм душі, немов птахи, думки (Є. Гуцало).

Мовчать каштани, стомлені й мляві (В. Симоненко).

Співають ідучи дівчата (Т. Шевченко).

Собаку звали Боніфацієм, і, безсумнівно, це було єдино справедливе ім’я для цього чотириногого життєлюба з очима юного філософа (Є. Гуцало).

 Але він не закричав, навпаки, проговорив тихо, аж занадто тихо й повільно (Іван Багряний).

Мабуть, злякався його вигляду, що нагадував вигляд великого зацькованого звіра, який і в безпам’ятстві все ще здатний кинутися й розтерзати напасника (Іван Багряний).

Так, скажімо, верба в лузі ходить у гості до калини (Є. Гуцало).

Любі мої всі, не писала я вам сими часами за клопотом, не так передсвятковим, як письменним.

Залишали синам ідеалів святу філігрань — Україну любити і вміти за неї страждати.

О земле рідная, не жатиме неситий пшениці на твоїх ланах.

Умудрітеся, немудрі: хто світ оглядає, той і серце ваше знає, і розум лукавий.

Слово, моя ти єдиная зброя, ми не повинні загинуть обоє!

Повний сили, зваги і надій, світлим скарбом щастя володій!

Бережімо честь народу — найкоштовнішу перлину.

Мріє, наче сніг здалека, ночі літньої блакить.

І, нарешті, останній, дуже важливий момент — мистецькі здібності народу (О. Воропай).

Вірите, вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при безхмарному, ясному небі (О. Довженко).

 Погодою у нас на сінокосі, казали, щось років з півтораста завідувала ворона (О. Довженко).

Навпаки, козак в Україні став синонімом лицарської доблесті й високого благородства (М. Слабошпицький).

Наївшись огіркових пуп'янків, натрапив я на моркву (О. Довженко).

Здається, не плив я човником тієї ночі по Десні (О. Довженко).

Щоб ти зів'яв був, невігласе, як ота морковочка зів'яла від твоїх каторжних рук! (О. Довженко)

Грав з телям, поросятами, курми, грав з голубами й гусьми нашими й чужими (О. Довженко).