Непряма мова. Діалог. Цитата

«Мова — то серце народу; гине мова — гине народ», це спостереження І. Огієнка містить у собі велику і сумну правду.

Шевченко був глибоко переконаний, що український народ порве кайдани колоніалізму, тому й заявляв — «Борітеся — поборете!»

Шевченко вірив у велике майбутнє України й українського народу і палко закликав своїх земляків:

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає...

Ідеологи звинуватили Миколу Руденка, як він сам згадує, в «Грубих помилках у поетичній творчості».

Олесь Гончар пише, що Леся Українка: «поряд із Шевченком, Франком, Панасом Мирним, Коцюбинським... наполегливо розвивала й зміцнювала літературну мову...» 

У статті про О. Кобилянську сказано, що «Класичним зразком алегоричної мініатюри є поезія у прозі «Рожі».  

«Борітеся — поборете!» — цими словами Т. Шевченко став на захист усіх поневолених.  

Сухомлинський вважав, що: «вміння читати — означає бути чутливим до змісту й краси слова, до його найтонших відтінків». ». 

Борис Буряк пише, що: «В художній структурі сценаріїв і фільмів О. Довженка завжди присутній сам автор». ». 

Важливу композиційну роль відіграє монолог Мавки, що починається словами «О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно, Чистим, палючим, як добре вино, Вільними іскрами вгору злетіло». 

Шевченкове «...треба миром, громадою обух сталить...» стало афоризмом.

Образ Прометея Шевченко використав як символ мужності, нескореності, а отже, і остаточної перемоги: «Не вмирає душа наша. Не вмирає воля».

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», — так визначає роль мови в житті нації Л. Костенко.

Іван Франко назвав Івана Нечуя-Левицького: «всеобіймаючим оком Правобережної України».

Маланюк у сонеті «Шевченко» порівнює Кобзаря з його ж літературним героєм: Гонта, що синів свяченим ріже, У досвітніх загравах — степа З дужим хрустом випростали крижі. 

Словами: «Від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась» Євген Маланюк характеризує пізнього Павла Тичину.

Композицію роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» О. Білецький характеризував як «будинок з багатьма прибудовами й надбудовами».  

Золя написав колись палку статтю «Що я ненавиджу», яка закінчується так: «А тепер ви знаєте, що я люблю, до чого відчуваю пристрасну любов ще з юних літ».  

«Слова — полова, але вогонь в одежі слова!..» — писав Іван Франко.  

Рильський наголошував, що «не тільки в художній літературі, а й у кожному слові людському увага до мови — доконечна річ для того, щоб думка знайшла свою справжню кришталеву форму». 

чуже мовлення, передане довільно

чуже мовлення, передане дослівно

слова, які вказують, кому належить гучне мовлення

чуже мовлення, передане не дослівно, а із збереженням лише основного змісту висловлювання

На думку Івана Цюпи, доброта — це найбільше досягнення людини, прекрасне і святе.

Іван Цюпа писав, доброта — це найбільше досягнення людини, прекрасне і святе.

Іван Цюпа писав, що доброта — це найбільше досягнення людини, прекрасне і святе.

Доброта, згідно з думкою Івана Цюпи, — це найбільше досягнення людини, прекрасне і свята.

«За що ж, хто-небудь попитає, Зозуля Півня вихваляє?»

Яка ти розкішна, земле, - думала Маланка. 

Жалібно жовте листя березини, здається, шепче, «Літо, де ти, літо?».

«Та чим же я вам досадив?» ягнятко, плачучи, питає. 

 Мати через пліт запитала сина, куди він зібрався.

Іван Франко писав «Народи тільки тоді зможуть досягнути щастя й свободи, коли всі будуть ученими працівниками».

«Людина не для того створена, щоб терпіти поразки… – писав Ернест Хемінгуей. Людину можна знищити, але її неможливо перемогти».

«Бути людиною, – стверджував Антуан де Сент-Екзюпері – це означає відчувати, що ти за все відповідаєш».

«Ми – не безліч стандартних «я», – стверджував Василь Симоненко і додавав: – А безліч всесвітів різних».

— Ну так що, козаче, до плачу дійшло? — запитав директор, коли мама й учителька пішли. — І не соромно оце тобі стояти та кулаками сльози витирати?..

Я кинув насторожений погляд на директора. У його очах витанцьовували глузливі блискітки. Плакати мені зразу ж перехотілось,і я зізнався:

Соромно. А плачу я навмисне.

Я це одразу й зрозумів. Ти, Левко, хлопець метикований, розумний і… хитрий. Тільки я ніяк не втямлю, навіщо ти хитруєш проти самого себе?..

— Ну так що, козаче, до плачу дійшло? — запитав директор, коли мама й учителька пішли. — І не соромно оце тобі стояти та кулаками сльози витирати?..

Я кинув насторожений погляд на директора. У його очах витанцьовували глузливі блискітки. Плакати мені зразу ж перехотілось,і я зізнався:

— Соромно. А плачу я навмисне.

— Я це одразу й зрозумів. Ти, Левко, хлопець метикований, розумний і… хитрий. Тільки я ніяк не втямлю, навіщо ти хитруєш проти самого себе?..

— Ну так що, козаче, до плачу дійшло — запитав директор, коли мама й учителька пішли. — І не соромно оце тобі стояти та кулаками сльози витирати?..

Я кинув насторожений погляд на директора. У його очах витанцьовували глузливі блискітки. Плакати мені зразу ж перехотілось,і я зізнався:

— Соромно. А плачу я навмисне.

— Я це одразу й зрозумів. Ти, Левко, хлопець метикований, розумний і… хитрий. Тільки я ніяк не втямлю, навіщо ти хитруєш проти самого себе?..

— Ну так що, козаче, до плачу дійшло?.. — запитав директор, коли мама й учителька пішли. І не соромно оце тобі стояти та кулаками сльози витирати?..

Я кинув насторожений погляд на директора. У його очах витанцьовували глузливі блискітки. Плакати мені зразу ж перехотілось,і я зізнався:

— Соромно. А плачу я навмисне.

— Я це одразу й зрозумів. Ти, Левко, хлопець метикований, розумний і… хитрий. Тільки я ніяк не втямлю, навіщо ти хитруєш проти самого себе?..

— Ну так що, козаче, до плачу дійшло?.. — запитав директор, коли мама й учителька пішли. — І не соромно оце тобі стояти та кулаками сльози витирати?..

Я кинув насторожений погляд на директора. У його очах витанцьовували глузливі блискітки. Плакати мені зразу ж перехотілось,і я зізнався

— Соромно. А плачу я навмисне.

— Я це одразу й зрозумів. Ти, Левко, хлопець метикований, розумний і… хитрий. Тільки я ніяк не втямлю, навіщо ти хитруєш проти самого себе?..

Поет змальовує всенародний визвольний рух, коли: «жінки навіть з рогачами пішли в гайдамаки».

Як зазначає В. дон Герибольдт: Мова — це дух народу.

Потім філософ здивував його такими словами, скажіть матінці-цариці, що мені моя сопілка й вівця дорожчі царського вінця.

З болем пише Т. Шевченко про українське село: «Чорніше чорної землі блукають люде».