Пряма мова і цитати

З болем пише Шевченко про українське село:

«Чорніше чорної землі

Блукають люди; повсихали

Сади зелені.»

Поет змальовує всенародний визвольний рух, коли: «жінки навіть з рогачами пішли в гайдамаки».

«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа», - писав про Тараса Шевченка його великий спадкоємець Іван Франко.

Шевченко докоряє тим українцям, які запопадливо чекають. Коли: «німець історію нашу нам розкаже».

Михайлик казав що татар хтозна й скільки.

І в такі короткі миті тобі особливо гостро відчувалось так це твоя мати.

Чи можна у вас напитися спитав я бабусі що сиділа під грушею й вишивала сорочку.

Зовсім не збираючись ображати Франка В. Щурат у рецензії на «Зів'яле листя» назвав його прихильником європейського декадансу.

Колядники співають під дверима: «Ой чи є, чи нема пан-господар вдома?»

«Не гальмуй, снікерсуй!» - підбадьорює мене на кожному кроці реклама.

«Доля не усміхається рабам, - сказав Лев, інвертований на пустелю. – Доля усміхається людям».

Ми всі носимо на собі етикетку з написом – «Виявляти турботу! Поводитися обережно! Делікатний товар!»

Образ Прометея Шевченко використав як символ мужності, нескореності, а отже, і остаточної перемоги: «Не вмирає душа наша. Не вмирає воля».

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», - так визначає роль мови в житті нації Ліна Костенко.

Іван Франко назвав Івана Нечуя-Левицького: «всеобіймаючим оком Правобережної України».

Шевченкове «…треба миром, громадою обух сталить…» стало афоризмом.

„Отже, тут кращі хліба, ніж під селом, – подумав сам собі, – тут, мабуть,

сильніший дощ пройшов...”

Мельник повів сивою од років і борошна головою на розчинені двері - „Ще хтось

молоти під’їхав. І ночі не доспав”.

„А ви спробуйте заспівати колискової,” – зірвалося в мене.

„Михайле, ти ще не в хаті?! – гримнув з катраги дід. – Гляди: перепаде нам обом за лебедів!”

„Не чуєш, як літо пішло нашим народом? – дивується мати.

„Ну, з богом!”, – сказав дядько Тихін.

Поет підвівся з крісла й урочисто відповів: „Моя перша вчителька.”

В Україні кажуть „Веселка воду п’є."

„От би Ніні це побачити, от би вона зраділа,” – пурхнула в моїй голові думка.

А мати раптом: „Чого ти мовчиш”?

1, 2

2, 4

1, 3

3, 5

4, 5

«Цирк?……перепитав Оверко, — Рід наш великий, голови не щитані, крім нас двох, ще троє рід носять».

Нема Січі: очерети у Дніпра питають: «Де-то наші діти ділись, де вони гуляють»?

«Ти, Михайло, — кажу, — хоч би разочок на неї глянув, Бач. як вона до тебе світиться».

Мама довго мовчить, потім зітхає і каже - «Вона любила твою тата. А ти на нього схожий…»

Подивився на чисту пелену снігу, а тоді написав пальцем великими літерами: «Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішний. А за що — цей пес сам знає».

1. Г. 2. А. 3. В. 4. Д

1. Б. 2. А. 3. В. 4. Г

1. Б. 2. А. 3. В. 4. Д

1. Б. 2. А. 3. Г. 4. Д

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову»: так визначає роль мови в житті нації Л. Костенко.

Образ Прометея Шевченко використав як символ мужності, нескореності, а отже, і остаточної перемоги: «Не вмирає душа наша. Не вмирає воля».

Іван Франко назвав Івана Нечуя-Левицького: «всеобінмаючим оком Правобережної України».

Маланюк у сонеті «Шевченко» порівнює Кобзаря з його ж літературним героєм:

Гонта, що синів свяченим ріже,

У досвітніх загравах — стена

З дужим хрустом випростали крижі.

Золя написав колись палку статтю «Що я ненавиджу», яка закінчується так - «А тепер ви знаєте, що я люблю, до чого відчуваю пристрасну любов ще з юних літ».

Олеся… промовляла тихо, утопаючи в нестерпній тузі: «Прощайте, матінко моя рідна, не забувайте мене, не забудете?»

« Мати Божа, Царице небесна, гукала баба в саме небо, голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором!»

«Руки вгору? Виходь!» - гукнув німецький єфрейтор, з’явившись на порозі якраз в момент пострілу.

Подивився ще раз з-під волохатих брів на хворого і сказав «Тут ти вдома. Зрозумів? На багато верстов кругом тут тільки праліс та звірі, а людей нема».

«Мамо…, - і затнувся, дивлячись на матір: — Дозвольте вас так називати, бо ви ж така… як і моя мати».

«Веди ж нас, Василю, до пана, — каже полковник Шрам. — Де він? Чи в світлиці, чи в пасіці»?

«Нащо ви одв’язали нашого коня та заперли в свій хлів? — крикнула Мотря. - Не святі ж прийшли з неба та одв’язали його!»

Тоді вдова Бобрсичиха озвалась - «Та вуха ж в’януть на таку олжу! Вона сама Грицькові нав’язалась».

Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: «Є — нема, є — нема, є…»

«Це кінець»! — нестерпною іскрою пронеслося у свідомості.