Пряма та непряма мова

"До булави треба голови!," - казали запорожці.

Ой казали, говорили по всім селі люди — «Та вже з того козаченька нічого не буде!»

«Опізнився, небораче, одказав земляк йому, хто кохав життя ледаче, непереливки тому».

«Дозвольте і мені, панове, річ держать!» — тут обізвалася Лисиця.

 «П, - а , - П».

 «П, - а : - П».

 «П, - а . - П».

  «П! – а. - П».

 Жінка поцікавилася, чого він мовчить.

 Карпо спитав Мотрю, хто їй купив намисто.

  Леся Українка писала, що, доле, ти міцніша і я корюся.

  Гетьман заперечив головою, що не хоче.

 слова кожного зі співрозмовників у діалозі

  висловлення певної особи, передане від імені того, хто з нею спілкувався

  приблизно передане висловлювання певної особи

  слово, яке називає особу, яка бере участь у діалозі

 Пригадую баба часто казала мені, що а хай тебе поб'є святе Різдво.

 Сестра просила брата, що заграй на скрипці.

  Михайло менi сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсiм немає лiсiв... 

  Батько розгублено сказав, що ти дивись.

«Добрий вечір вам»: заспівав позаду тоненький дівочий голос.

«Ні, — сказав сам собі Василько, — щуки я не піймаю, бо вона прудка».

«Коли я сита, то така я добра», ковтнувши жертву, просичала Кобра.

Мама сказала: як же ж мені сумно, хочу побачити рідненьку сестру.

Український письменник В. Винниченко якось сказав: “Як нудно сіро проходить життя людей неталановитих, так нудно й нецікаво живуть без любові навіть талановиті”.

“Суспільність, – говорив М. Грушевський, – що має віру в себе, мусить мати й відвагу глянути на правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу”.

“Слово – найтонше доторкання до серця, – був переконаний В. Сухомлинський, – воно може стати і запашною квіткою, і живою водою і розжареним залізом”.

“Митець не може відвернутися від своєї сучасності, – говорив Альбер Камю і далі пояснював: “Якби він відвернувся від неї, то промовляв би в порожнечу”.

Я цієї пісні раніше не чув, – сказав студентові Василь: – Ви її всю знаєте?

«Щось воно недобре»: подумав Андрій, удивляючись у пітьму.

«Може, я міг би вам допомогти?» – довірливо запитав незнайомець.

«М’ята», – прошепотіла Настя. – «Зійшла холодна м’ята».

«Слово – перше дзеркало духу, – казав Петрарка, – а дух – головний поводир слова».

«Зречення рідної мови призводить до найбільшої кари – духовного каліцтва,– говорив Г. Нудьга і додавав – Дорослі мають пам’ятати цю велику істину й прищеплювати її своїм дітям».

«Кожний українець повинен знати одну-дві чужі мови, – писав Борис Грінченко. – і вчити змалечку того своїх дітей».

Панас Мирний писав: «Найбільше славиться поміж людьми той народ, у якого його мова розвинута...»

Дивуюсь, радію, у серця питаю Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?

Хто творить розумну і добру людину — найкращий майстер таке було рішення стариків...

Я чув про це сказав він і додав А хто не чув...

Іди, доню каже мати не вік дівувати...

«Дякую панове! — сміючись відповів Богун. — Лазня непогана!»

«П! — а. — П!»

«Се твоє поле?» — боязко спитала вона Чіпку.

«П ?»,— а.

Коли батько сказав, що мене прийняли у другу групу, мати одразу сумно повторила своє: «І що тільки буде з цієї дитини?»

«П»:— а ?.

«Голова за булаву? — глузливий сміх козацький дзвінким ляпасом хльоснув Яремі в обличчя. — Мала плата, ясновельможний пане, за голову Хмельницького».

«П?» — а.— «П».

«За що ж, хто-небудь попитає, Зозуля Півня вихваляє?»

«Та чим же я вам досадив?» ягнятко, плачучи, питає.

Яка ти розкішна, земле, — думала Маланка.

Жалібно жовте листя березини, здається, шепче: «Літо, де ти, літо?».