ПУНКТУАЦІЯ. 2.1

Жити — означає любити.

Мати — це вічне одкровення, вічна радість природи, сталь і ніжність поезії життя.

Очі їхні — любов та благання, синій смуток ячить з-під повік.

Дівчина була — як у гарячці.

Поезія — це діло совісне, не грайся нею безпричинно.

Ти, поете, з давніх пір сам собою тільки втішний, бо з тобою цілий мир.

Мамо, голубко! У співи тремтячі ти при мені виливала нудьгу.

О, Лейтар! Твій голос чую.

Можна все на світі вибирати сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Гей, батьку мій, степе широкий!

А десь ще б'ють у крицю ковалі а хтось несе меди в життєві соти

Глянеш і щоразу тенькне тобі щось у душі.

Грім все гуркоче, і руда хмара лівим крилом обійма небо.

Далеко на горизонті рожевіло небо, і виднілася смужка жита.

Осипаються зорі на груди і розгойдує небо над землею пусті терези.

Я знаю / перекують на рала мечі.

І марилось / по кладочці іду, а кладочка не проста, а тесова.

І снилися мені білі сни / на сріблі сяли самоцвіти, стелилися трави, квіти блискучі.

Життя як метелик / подув вітер і зламав крила.

Люди кажуть: посієш вчасно / збереш рясно.

Тремтять, летять вабливі звуки, а з ними радощі, і сум, і гніт душевної розпуки.

Взяв каганець, пішов, дивитись у клас.

Дощик нитками плететься, в'ється, сиплеться і ллється по ріллі.

Сонце вже сховалося за вільшечки, пустило крізь листя тоненькі роже­ві стріли.

Заспівали, защебетали пташки.

Коли пряма мова починається з абзацу, то перед початком її ставиться тире, а в кінці, як звичайно, крапка, знак оклику, знак питання або три крапки.

Коли пряма мова йде в рядок, без абзацу, то перед початком її стави­мо відкриті лапки, а в кінці — закриті лапки й відповідний до характеру ре­чення розділовий знак.

Якщо слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставить­ся двокрапка, а пряма мова береться в лапки.

Якщо слова автора стоять після прямої мови, то перед ними ставиться кома.

Коли кілька реплік прямої мови йдуть у рядок, без вказівки, кому во­ни належать, то кожна з них береться в лапки, а між репліками ставить­ся тире.

Найбільше добро в кожного народу — це його мова

Хочеш, щоб тобі не заздрили, — не хвалися

Слово — не стріла, а ранить глибоко

Сталь гартується у вогні, а людина — в труді

Жить — це значить жить чуттям мільйонних сил

Непорушно стоять дерева, загорнені в сутінь, рясно вкриті краплистою росою.

Довкола йшли високі вали збудовані з каміння і землі, з дерев'яними і мурованими вежами.

Далеко-далеко на південь засиніли смугою гори, вкриті лісом.

Роз'ятрений нудьгою, затоплений в задумі, плентався я тихою ходою берегом річки.

Високі гори довкола, покриті чорним смерековим лісом, немов дрімали на сонці.

Ти мамо прийшла в сновидіннях — не в парчевому злоті.

Де забарився ти, вечоре милий?

Весно-слов'янко синьоока, тобі мої пісні складаю.

Луги, луги, пропахлі сіном прілим, чи ви мене впізнали, земляка?

Гей, ти, серце! Спокійно виконуй певну кількість ударів своїх!

А щось в душі моїй холоне і землю ту наздоганя

Який простір і як легко дихати під високим небом Кавказу.

В'їхали в лісок. Тут було затишно і пахло смолою.

Надіє! Надіє!.. О хто тебе ніжно на грудях не грів і хто за тобою орлом не летів?

Був уже вечір і над хащами парку сходив великий повний місяць.

І журавлик заспівав радісно: «Не звіть мене журавликом, щоб я не жу­рився!

Позвали Лисицю, Ведмідь і каже: «Лисичко, треба тобі йти до Лева по­балакати з ним...».

«Легше сказати, ніж зробити», — мовила стара, коли її попросили мов­чати.

«Не біда — поет відмовив — як ти й сам з дороги звернеш».

«Де ж твоя, мій гостю, справа?» — далі вже поет озвався.

Далеко, аж до самого небосхилу хвилювалися ниви на вітрі.

Птахи опускалися зовсім низько, майже до самої землі.

Серце стискалося в передчутті чогось грізного,  навіть трагічного.

Край берега, у затишку, прив'язані човни.

За Києвом та за Дніпром, попід темним гаєм, ідуть шляхом чумачень­ки...

Всякий труд — почесний.

Що не хата — то витвір мистецтва.

Музична ріка — найкраща характеристика для творчості нашого Павла Тичини.

Мова — це генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним.

Життя прожити — не поле перейти.

Толочу ногами траву в покосах, з неї раз по раз вилітають руді й зелені коники.

З кленового пагона зірвався широкий, жовтий лист.

Край гаю чорніє один на поляні змарнілий, потухлий лист.

День не хмарний, не сонячний, не золотий, а якийсь ніби срібний.

Якісь солодкі, любі спогади та думки колисали його серце.

Доволі, мовляв, тримати слово на приколі у затиску броньованих ряд­ків.

А може, я вигадую усе — і то лише дуби побронзовілі.

Досі дні стояли теплі, сонячні, а сьогодні, мов на гріх задощило.

А єдиних слів, на жаль, було не сказано.

Зрештою, щастя — це найвищий тонус душі.

Якби не поезії дивнії чари убогі жили б ми, понурі, як хмари.

А ти для мене й досі молодий хоч вже і сивий, як стебло полинне.

Людина без знань — це мандрівник, який не сміє йти в  дорогу бо назад не повернеться.

Ми всі за те, щоб сонцеві сіяти, і щоб земля не мокнула від сліз.

Ліс у золоті, в іржі, ніби осінь пензлем невидимим в небі розписала вітражі.

Бачу здалека: хвиля іскриста грає вільно по синьому морю.

З лісу шепче гілка, з жита — перепілка, з-за широкого лиману журить­ся сопілка.

Оглянувся, в порту вже кипить бій.

Вода все змиє, тільки злого слова — ніколи.

Спочатку попримовкали коники, тоді шелеснуло листя, потім знову за­пала тиша.

Небо вкрили дрібні білі хмарки / і сонце крізь їх мереживо сві­тило тепло й лагідно.

Тепер садок потонув у темряві / і широкі вікна будинку ніби висіли на сутіні вечора.

Дунув вітер понад ставом / і сліду не стало.

Незабаром там запалав вогонь, дрова були сухі / і в небо шугнуло ма­линове полум'я!

Сонце поволі спускалося за темний ліс / і з Дніпра війнуло вечірньою прохолодою.

Незважаючи на ранню пору то в одному кінці, то в іншому зривалася пісня.

Між вуликами зеленіла трава, синіли сині дзвоники, показуючи свої яс­ні осередочки.

Нарешті, зібравшись з духом, він шугнув у текучий натовп, пішов, як голка в сіно.

Гілки дерева, підтримуючи склепіння крон, тяглися стрім­ко вгору.

Розганяючи тумани, сонечко вставало.

Наша дума, наша пісня не вмре, не загине... От де, люди, наша слава, слава України!

В тій книжці, що їй ім'я «Кобзар», клекоче ціле море горя народного українського.

Кобзарі виспівували багатющу душу народну в думах у піснях, не дава­ли їй вмерти.

Мова існує у свідомості членів суспільства реалізується в процесах мов­лення.

Вдень не лише сонце — все небо, здавалось, палило дихало спекою.

Життя прожити — не поле перейти.

Дорогоцінність багатства Карпат — букові ліси.

О, це тонка річ — гумор.

Прислів'я і приказки — крилаті вислови: в них є мудрість і філософія народу.

Хочеш зробити добро — не відкладай його на той світ.

Народ сам скує собі долю, аби тільки не заважали.

Посіє народ вчасно — вродить пшениця рясно.

Старі люди кажуть, два хитрих мудрого не переважать.

Була то пісня лебедина, у звуках сльози всі злились.

Дитяче довір'я до вчителя — це крапля чистої води на кінці троянди.

Коли в огонь живої мови чуття святого надаси, ти станеш лицарем кра­си.

Якщо палко і щиро кохаєш ти убогий і рідний свій люд, то любов може гори звернуть.

А, якщо ви виберете працю і вкладете в неї всю свою душу, то щастя само вас знайде.

Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя.

Коли б був я сокіл вільний, я б летів назустріч сонцю.

Людині суджено не рухатись по колу (це, зрештою, й гаразд).

Осідає чорна ніч білим снігом на хати. Осідає — дивна річ — білизна із чорноти.

Може справа, яку розпочну сьогодні, для когось теж стане традицією.

Як на моє розуміння, то нині — час товариства, нововведень.

Ніхто не може світа пережити.