Розділові знаки при прямій та непрямій мові

Олесь Терентійович Гончар писав що наша мова запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів.

Вогненною піснею віщим незборканим словом повернувся поет

до рідної своєї України О. Гончар.

Без усякої іншої науки ще можна обійтися писав І. Срезневський

Я боявсь поворухнути пальцем щоб часом мати божа не побачила

з неба що я тут у малині О. Довженко.

Грав Музикант про сонце в блакитному небі про біленьку хмаринку про жайворонка В. Сухомлинський.

Друзі зачекайте на путі! В. Симоненко.

Земля найкраще пахне восени говорить сам до себе Тимофій.

Не кажи "гоп", поки не перескочиш

Мати попросила Андрія щоб він приніс води.

Чудовий Дніпро скаже всякий хто гляне

Учні поцікавилися коли відбудеться диспут

Я запитав товариша чи він прочитав статтю.

«Де ж він, де? – гукнув Бартольдо, - Що ж він криється між вами?» 

«Повертаймо коней, підемо походимо ще!» - випростався на стременах Князь.

«Ніщо так не красить людину, як натхнення», - подумала Ярославна 

«Здоров був, любий!» - жінка говорила, а в голосі її сльоза бриніла

«А що, Лавріне, чи будемо городить тин, чи, може, й без тину обійдеться?», - спитав Карпо 

«- А молодість не вернеться…» - співає дівча 

Струна бринить лагідною луною: «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» 

«Казав пан: «Кожух дам», та слово його тепле» 

 «З тобою мова буде потім, — сказав Іван, — а я служу революції, Інтернаціоналу».

«Ну чого ж ти мовчиш, - спитала жінка» 

«Хтось нетутешній, — бурчав крізь зуби. — Іч, іроди! Двоє, видать, були. Не тайгові — тайгові не порушать закону».

Марія просить: «Корнію, любий. Маєш карбованця, купи маленьке поросятко. Вигодуємо, і на Різдво ковбаска буде».

«Веди ж нас, Василю, до пана, — каже полковник Шрам. — Де він? Чи в світлиці, чи в пасіці?»

«Нащо ви одв’язали нашого коня та заперли в свій хлів? — крикнула Мотря: Не святі ж прийшли з неба та одв’язали його!»

Тоді вдова Бобрсичиха озвалась: «Та вуха ж в’януть на таку олжу! Вона сама Грицькові нав’язалась».

Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: «Є — нема, є — нема, є…»

«П», — а.

«П, — а: — П».

«П! — а. — П...»

«П, — а, — п».

 Дивуюсь, радію, у серця питаю Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?

Хто творить розумну і добру людину — найкращий майстер таке було рішення стариків...

Я чув про це сказав він і додав А хто не чув...

Іди, доню каже мати не вік дівувати...

Пригадую баба часто казала мені, що а хай тебе поб'є святе Різдво.

Михайло менi сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсiм немає лiсiв...

Батько розгублено сказав, що ти дивись.

Сестра просила брата, що заграй на скрипці.

«Мова — то серце народу; гиие мова — гине народ», це спостереження І. Огіенка містить у собі велику і сумну правду. 

Шевченко був глибоко переконаний, що український народ порве кайдани колоніалізму, тому й заявляв — «Борітеся — поборете!»

Шевченко вірив у велике майбутнє України й українського народу і палко закликав своїх земляків: І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь, Бо хто матір забуває, Того Бог карає...

  Ідеологи звинуватили Миколу Руденка, як він сам згадує, в «Грубих помилках у поетичній творчості».

Олесь Гончар пише, що Леся Українка: «поряд із Шевченком, Франком, Панасом Мирним, Коцюбинським... наполегливо розвивала й зміцнювала літературну мову...»

Шевченкове «...треба миром, громадою обух сталить...» стало афоризмом. 

Образ Прометея Шевченко використав як символ мужності, нескореності, а отже, і остаточної перемоги: «Не вмирає душа наша. Не вмирає воля».

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», — так визначає роль мови в житті нації Л. Костенко.

Іван Франко назвав Івана Нечуя-Левицького: «всеобіймаючим оком Правобережної України». 

Маланюк у сонеті «Шевченко» порівнює Кобзаря з його ж літературним героєм:

Гонта, шо синів свяченим ріже,

У досвітніх загравах — степа

З дужим хрустом випростали крижі.