Розділові знаки в безсполучниковому складному реченні

Впаде мороз на яблуневий цвіт залишимося без врожаю.

Натужно шуміли ялиці потріскували на морозі стовбури.

І диво дивне сталося із ним совість заговорила.

Сумно місяць поглядає в нього братика немає.

Прийде осінь у засіках буде хліб золотий

Міцна сім’я міцна держава.

Світали ночі вечоріли дні.

Ловив рибку впіймав рака.

Подивлюся серце защемить.

Небо зоряне завтра дощу не буде.

пахнуть білі гречки.

прийшов травень.

значить справжня весна.

вишні ж уже відцвіли.

розносяться пахощі навколо.

На Балатоні осінь золота пливе в повітрі сива павутина.

Друзі розповіли подробиці втеча готувалася давно.

Віз ламається чумак розуму набирається.

Усе ясно великого бажання вчитися та не маєш.

Вихід із становища один потрібні негайні енергійні заходи.

Саду нашого не впізнати густим роєм білого цвіту обліпило кожну гілочку.

Облітають квіти обриває вітер пелюстки печальні в синій тишині.

Та диво дивне в лютій тісноті я відчуття безмежжя не втрачаю.

Та сам я шукав не істини модні розшукую в хаосі власну особу.

А тумани вже давно щезли розвіяли їх сині вітри й вітерці.

подуває легкий вітерець.

у небі жодної хмаринки.

море виграє хвилями.

вечір доволі холодний.

сади буяють ароматами.

Весна іде красу несе.

Я знаю мова мамина свята.

Боятися вовків у ліс не ходити.

Не штука ганьбити штука ліпше зробити.

Будеш сіяти з сумом вродить печаль.

стало чути навіть політ бджоли.

навіть дерева стоять безшелесно.

пролунав дзвоник на урок.

усе навколо принишкло.

навколо запанувала дзвінка тиша.

Роман йшов улицею: йому треба було до тестя.

Отець Яков подивився, потім повів очима вгору по стіні, зітхнув, скрутнув головою і нічого не сказав.

Покуть, де за традицією мали рясніти образи, був зовсім порожній.

Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу.

Отець Лісовський лякав гріхами й грозив карами всім без винятку, він чіпляв гріхи до всього сущого…

Марно воркують лагідні горлиці, тривожно голосять одинокі зозулі.

Виснажилися студені джерела, задихнулася від спраги річка й померла.

Пропливали широкі сірі неорані українські лани, розбиті возами, зруйновані міста і чорні вікна спалених домів.

Росла, росла дівчинонька та й на порі стала; ждала, ждала козаченька та й плакати стала.

На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша; скрізь ясно; з гаїв холодок дише.

Вона й сіла коло вербового кореня дуплинастого, схилила голову на білую ручку; взяли її думки та гадки.

Серце стисло; до горла підкотився клубок.

Могутні крила розпростуються для лету; їх не спинить ніяка сила у світі.

Верби сплакували листям, їхні золоті сльози гнало за водою.

Чайка сідає у воду – чекай доброї погоди.

Від серця відлягло: хмара покотила за обрій важкі громи, викрешуючи довгі блискавки.