Розділові знаки в складному реченні

Художник вертає людям пресвітле обличчя Бога, щоб люди не забували, що діти Божі вони (Т.Яковенко).

Палю себе на тихому вогні буденщини, якій немає краю, і в метушні людській не помічаю, як проминають і роки, і дні (М.Луків).

Знаю я, що народ не вмирає, коли є вища мудрість рядка (В.Лазаренко).

В край, де море і Карпати, де є Держава вже своя, породила де нас мати, летить, спішить душа моя (І.Козак).

Навколо стояла така тиша, що було чути, як зривається і пропливає між сонцем та бабиним літом березовий лист

Скрізь якась покора в тишині розлита і берізка гола мерзне за вікном(В.Сосюра).

Над чорною ріллею чи то пара легесенька здіймається чи то ранковий туманець стелиться розіллявшись по зоряному морю(Є.Гуцало).

Часом на цій вересневій сині вилитими дзвіночками колихалися грона жолудів або виділявся обрис пташини(М.Стельмах).

У шумі шин кудись біжать машини і день щебече птицями в садах (В.Сосюра).

Над ними пливли журавлі а відчайдушне сонце купалося у весняній ріці(В.Кобець).

Ми знялися гордо і крилато, бачим світ і небо молоде, той, кого навчила ти літати, з піднебесся не впаде! (А.Малишко).

А весна буяла, дзвінко, завзято трубила в золоті сурми, немов зусібіч скликала свою незчисленну завзяту рать(М.Потупейко).

Тут Буг у лагідному клекоті, тут ниви сонцем оповиті, і добросовісними лелеками летять хмарини у блакиті(А.Бортняк).

В квітучих липах соловей щебече, свічки каштанів нам дарують хміль, ранкове сонце ледь торкає плече, та в очі лине вишні заметіль (Л.Корнієнко).

Ні, перепочинок не минає всує: тіло спочиває, а душа – працює (М.Луків)

Нове століття вже на видноколі, і час новітню створює красу (Л.Костенко).

Пройшла гроза, і ніч промчала, і знову день шумить кругом(В.Сосюра).

На сході підіймається багряне полотнище, і на ньому ще невидиме сонце розписує промінцями величний вінок(М.Стельмах).

І цвіте посеред літа сонях, і тополя горнеться до клена(Н.Гнатюк).

Тут співають пісню подолянки і веселка воду п’є з ріки (Є.Гуцало).

Вірю, що прийде-таки Месія, Україну виведе із тьми (Н.Струтинська).

Душа моя летить в якусь безхмарну вись, де ластівки слова кохання пишуть(Д.Пічкур).

Ромашкою запахли перелоги, хоча іще ромашка не цвіте(М.Стельмах)

Духмяним лісом нас стежина повела, де знову юнь берізки ніжністю тріпоче (М.Стасюк).

У цей забутий млин прийти я мушу, щоб спогадами розігріти душу (П.Головатюк).

Тепер послухай з нашого жалю уже залишились одні слабкі пів звуки.

Розбіглися липи в духмяних алеях розплетені верби спішать до води (І.Козак).

Ми застигли в білий світ широкий вилітає красень журавель(О.Перекупка)

Я розкажу вам про замерзлу квітку вона чорніє в мене на столі(Г.Чубач).

Війне вітерець дзвінка пшениця летить кидається уплав(М.Стельмах)

Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки (Л.Костенко).

Чи то снігами дибилась дорога, чи то травою слалася в теплі (Д.Луценко).

Вже гримить далеко, наче хтось пробує басові струни рояля чи одкочує за обрій порожні барила (А.М`ястківський). 

Чи така вже вас родила мати, чи до серця вам вкотився грім (А.Малишко).

Листя опадає з дерев, а вітер підхоплює його, котить веселі мідні монети по землі (Є. Гуцало).

Безсмертні всі: цей виховав дитину, той пісню написав, хоч і єдину, а той, що не зумів цього зробить, коло дороги посадив ялинку (Д.Павличко).

Горять обабіч ліхтарі, вечірнє місто світлом сяє, зірки внизу, зірки вгорі, та їх ніхто не помічає (Ю.Сегеда).

Душею я збагнув іще дитям: томилися у батька руки згодом, щоб хліб родив, а хліб – це кров життя, в труді политий хліборобським потом (Д.Бортняк).

Довелося зненацька упасти. І, охоплений люттю без меж, ти забув, що життя – це контрасти, а тому його тяжко клянеш (А.Бортняк).

Узимку в колодязі завіває сніг, сумних пісень виспівують над ним хурделиці, й зачерпнута у відра вода дихає сивим холодком, переблискуючи гострими крижаними скалками (Є.Гуцало).

Ніколи України не покину... Навіть тоді, коли за неї згину, я просто перевтілюся в калину, та не залишу неньку-Україну (Н.Струтинська).

Коли мені не допоможуть вірші, то вже не допоможуть лікарі (Д.Павличко).

А висота - душі потреба. Не осуди хоч ти мене. Я піднімаюся у небо, щоб краще бачити земне (Г.Чубач).

Мов реставратор пильно день при дні від бруду років оновля картину, від черствості, нещирості й брехні любов'ю оновляйте ви людину (В.Забаштанський).

Я теж пізнав би миттю і стежину, і хату з палісадником в селі, де мати слала нову скатертину на тесаному прадідом столі (Д.Луценко).

І треба всім запам'ятати, хто світ на розсуд свій міняє: павук нектару не надбає, бджола не буде сіті ткати (М.Луків).

Коли каштани в Києві цвітуть, і пахнуть медом голоси киянок, моя душа світлішає, мов ранок, вивітрюється з крові каламуть (Д.Павличко)

Земле!.. Тобі я на рану не висиплю солі - я окроплю твою рану цілющим зерном (Б.Олійник)

Він підводиться, пробує втихомирити односельців і, коли гомін трохи вщухає, відкриває збори трудового селянства (М.Потупейко).

Мені сьогодні хочеться нестримно туди, де чебреці і деревій, туди, де цвіркуни і перепілки, де заблукала Мавчина душа, де голос калинової сопілки повідав нам про долю Лукаша (Н.Струтинський).

Той пан ніяк не схожий на панів ніколи простим людом не гордує (В.Сторожук)

Обминаю покоси прожитих років в груди трунок п'янкий вітерець навіває (Д.Пічкур).

Я входжу в ліс трава встає навшпиньки (Л.Костенко)

Перелетіли гуси висіялась тиша (В.Кобець).

Законів боротьби нікому не зламати закони материнства не перемінить (П.Тичина).

На лугах вже скошено траву і літо буйне в береги ввійшло (М.Рильський)

Додолу з неба линули потоки та теплі краплі не були жорстокі (Ю.Сегеда).

На траві на деревах довго не висихала роса а над ставком у яскравому сонці не танув низький синьо-зелений туманець (Б.Харчук)

У лузі медовім зозуля на щастя кує і ходить босоніж городами сонячне літо (Л.Семко)

Лише шугне завиє вітер в полі і зрідка зарипить старий трухлявий тин (В.Шевчук).