Складне речення

 На єднальні, розділові, протиставні.

На сурядні і безсполучникові.

На підрядні і безсполучникові.

На сполучникові і безсполучникові.

На ускладнені і неускпаднені.

З єднальними сполучниками.

З розділовими сполучниками.

З протиставними сполучниками.

Сполучникові, безсполучникові.

Єднальні, розділові, протиставні.

Та, і, й, ні...ні, ані...ані.

і, й, та, чи, ні...ні.

Ні...ні, але, не тільки, а й.

І, та, або, хоч, та.

То...то. не то...не то. і. й. та.

І, й, та, ні...ні, ані...ані.

Але, і, зате, проте, однак.

Та, ні...ні, чи, хоч...хоч.

Або, чи, або...або, чи...чи, то...то.

Не то...не то, чи то...чи то, але, хоч...хоч.

Отак би тут стоять години цілі і слухать мову птиць, лугів, дібров (К. Дрок).

Сіножаті скосяться, і пшениця вижнеться, листячком засиплються всі сади (С. Пушик).

Як добре у житті закоханим і як тривожно в світі їм! (А. Кацнельсон)

У вікна дивиться степ, і все спливає, як безконечне море (М. Коцюбин­ський).

Горіти зорі і тужавіти сокам, старіти корі, і вкриватися мохом (А. Талалай).

Не треба сліз і не потрібен сміх (М. Рильський).

Погнався за зайцем, а коневі голову зламав (Народна творчість).

Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки (Я. Костенко).

Для кохання в нас часу мало, для мовчання — у нас віки (В. Симоненко).

Праця вчителя — це трудна, складна, але водночас і найблагородніша праця (3 газети).

Іду я вольною землею понад схвильованим Дніпром і ніби з радістю моєю все обіймається кругом — і крила граючи чаїні, і шелест в дубові старім, і дим осель, і десь в долині ще лиш народжується грім (В. Бичко).

Був зорепад і зелен сад, і ми були у парі (В. Кудрявцев).

Відійшла журавлина пора, відлетіли з озеречка й останні качки, і вже за хатою в золотій метелиці листу кружляє, гуде падолист (М. Стельмах).

Цвіла у серці квітка, й надив очі знайомий погляд хто зна звідки — з мін­ливих зірок, з цвіту дерев... (М. Коцюбинський)

Ще квітнуть зорі, і в діброві зозулі ще не одцвілись (Г. Світлична),

Не мале те, що для прожиття достатнє, а достатність і багатство є те ж саме (Г. Сковорода).

Ми щасливі, що ти у нас є — наша рідна, свята Україно (С. Галябарда).

Україно моя барвінкова, переконаний твердо в однім, що мені усміхну­лася доля народитись під небом твоїм (І. Яворський).

Мак облітає так швидко, що не встигає зів’янути (Г. Тарасюк).

Досліджено, що комар відчуває запах крові за п’ятдесят кілометрів (Р. Дідула).

Хто може випити Дніпро, хто властен виплескати море, хто наше злото-серебро плугами кривди переоре, хто серця чистого добро злобою чорною поборе? (М. Рильський)

Груша стара не може ніяк збагнути, чому ж тепер така довга осінь? (В. Китайгородська)

Поглянь, уся земля тремтить в палких обіймах ночі (О. Олесь).

Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші (Я. Костенко).

Я знаю: кожній дитині потрібна ласкава увага батьків (В. Сухомлинський).

Мов тихоплинь літньої ріки, розплилася музика: вона одразу брала кож­ного за серце, виймала з найчерствішої душі власну струнку... (В. Качкан)

Наука є найкращою, міцною, найсвітлішою опорою у житті, якими б не були її мінливості (К. Тімірязєв).

Який наш край багатий, який наш люд завзятий, який прекрасний по­двиг вершиться на землі! (М. Бажан)

У роки дитинства я розкривав перед дітьми яскраві образи людей, іме­на яких стали для багатьох поколінь провідною зіркою (В. Сухомлинський).

Чого тільки не розповість дорога, биття яких сердець не поєднає! (М. Подолян)

Де пройде сила наша — пречудові в житті людини зміни постають (П. Тичина).

Сонце сходить не тільки в небі, сонце сходить у нас самих (Р. Дідула).

Благословенна будь, родино, де в згоді сестри і брати (М. Ткач).

Врешті - хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається (М. Коцюбинський).

Справжня любов народжується тільки в серці, яке пережило турботу про долю іншої людини (В. Сухомлинський).

Усі з нетерпінням чекали, коли зацвітуть яблуні (3 журналу).

Чудовими уроками сприймань і відчуттів були наші подорожі до лісу, ко­ли осінь розкриває свою багату палітру (В. Сухомлинський).

Коли вже й справді світ почавсь од слова, то слово те було єдине — «брат» (Б. Олійник).

Це саме та мить, коли громадянське сумління дає тобі право сказати: «Я — творець» (М. Подолян).

Земля і небо в тому супокої, коли задумлива природа переступає рубіж від осені до весни... (М. Подолян)

 І дивно, що, відкривши для себе універсальні гуманістичні істини, люд­ство ще й сьогодні часом поводить себе як жорстокий сліпець (О. Гончар).

Кожна людина гордиться тим, що вона робить для інших людей (В. Су­хомлинський).

Не перекладай на інших те, що мусиш зробити сам (В. Сухомлинський).

Першопроходець — це боєць, який долає гору, міст наводить, корчує пні, висушує болото для тих, що йдуть за ним, повірили у нього (М. Подолян).

Не скрізь повинен брати гору практицизм, особливо той, що висотує з нас душевність (М. Стельмах).

Той, у кого порожня душа, не може бути справжнім другом, він не від­чуває людяності в дружбі (В. Сухомлинський).

Не співай печальної: й так на серці тінь (П. Усенко).

Дезорганізований раптовістю атаки, ворог не встиг учинити скільки-не­будь сильного опору (О. Гончар).

Так шумить поріг — людського голосу не чутно (Л. Костенко).

Той, хто угору йде, не оглядається на скелі і на терни, бо зна мету і має віру в неї непохитну (М. Подолян).

І от земля — не золото, а мідь, і небо — не блакить, але залізо (Є. Ма- ланюк).

...Немає на світі нічого трагічнішого, ніж людство без майбутнього (І. Жиленко).

Сьогодні я в морі любові, душа — як у зорях блакить (В. Сосюра).

Немов стріла з натуженого лука, розлука в серце вдарила моє (М. Ткач).

Щось в душі немовби обірвалось, щось в душі — немовби одцвіло (І. Гнатюк).

І де б я не був за далекою даллю, тебе, Україно, завжди пізнаю... (А. Ма­лишко)

Збоку дивитися легко, одначе не так воно просто бігти (О. Гончар).

Хай у колі і справ, і пісень найсердечніші будуть в нас стрічі (П. Усенко).

Не встигли дужі ноги находитися, натомитися по зелених дорогах, а вже земля заколисала своїх оборонців міцним непробудним сном (М. Стельмах).

Хай говорить серце... Невиразно воно говорить, як весняна річка (Леся Українка).

Забудеш рідний край — тобі твій корінь всохне, вселюдське замовчиш — обчухраним зростеш (П. Тичина).

Гірким би хліб наш був без сталі, без хліба — сталь була б крихка (М. Подолян).

А вчасно зібрав хліб — виграв (М. Подолян).

Щоб зірвати одну квітку, треба виростити десять (В. Сухомлинський).

Якщо ви любите садівництво - виростіть таке дерево, щоб ним усі ми­лувались... (В. Сухомлинський)

Нам ніколи не було легко й просто — тим більше навчилися ми цінува­ти все досягнуте (В. Коротич).

Заспіваю чи заграю — з гір покотиться луна (М. Ткач).

Сніг блищав, аж очі боліли глянути на нього (М. Коцюбинський).

Зима цього року видалась малосніжною і чимало озимих вимерзло, так що окремі площі довелося пересівати (3 газети).

Дочка моя працює в цегельні, так вона брала у вас ту книжечку й чита­ла вдома уголос... (В. Собко)

Світанку наш! Як шкода? Тратимо зміст, що в тобі — в трояндній краплі (В. Барка).

Чим чорніший пар, тим більша паляниця (Народна творчість).

На шторм виглядає, хоч хвилі не злі (Т. Севернюк).

Залізо ржавіє, не знаходячи собі застосування, стояча вода цвіте, а на холоді вкривається кригою, розум же людини, не знаходячи собі застосу­вання, хиріє (В. Сухомлинський).

Чим я маю привернути серце милої, — не знаю! (Леся Українка)

Я тобі сказати хочу, друже, як я вгору східцями ступав і що мрій своїх дитячих, дужих я не розгубив, не розплескав (С. Крижанівський).

Ми будемо сьогодні говорити про те, що мали б говорити давно (І. Цюпа).

Пам’ятай, що книги — це тисячолітня мудрість людини (В. Сухомлин­ський).

Своїм життям ми довели не раз, що нас ведуть не вигода, не користь — серця гарячі плюс — ентузіазм (Є. Летюк).

Здавалось, що якийсь чарівник, як у казці, убрав дерева в щирозолоті шати (М. Коцюбинський).

Коли народ усім своїм життям присягне діло праве боронити, — його ні­яким не розбить громам, ніяким океанам не залити (М. Рильський).

Над усім світом стояла така тиша, що було чути, як плакала надлама­на гілка (М. Стельмах).

Де не буваєш, куди не глянеш, а скрізь уже помічаєш сліди недавніх приморозків (Є. Гуцало).

Ми милуємось природою, і те, що в кожного з нас у ці хвилини відкри­ваються серця назустріч красі, здружує нас, ми ніби вперше бачимо один в одному ті рисочки, яких ми раніше не помічали (В. Сухомлинський).

Іскра, яку кидає вчитель у свідомість дитини, здатна запалити вогнище лише тоді, коли, образно кажучи, вона не ось тільки викресана, а горіла не один день і не один рік (В. Сухомлинський).

Коли він торкався смичком до струни скрипки, все на світі зникало і за­лишалася тільки музика (В. Собко).

Здивування в дитини виникає тоді, коли вона бачить, як з невідомого, з численних залежностей між речами й явищами відкривається щось нове (В. Сухомлинський).

Тут земля мене поїла соком, тут — здоров’я й сили набиравсь я, щоб прожив у битвах, а не збоку, щоб радів, і плакав, і сміявся (О. Підсуха).

Довго слухав того вечора Валерій Іванович сповідь архітектора, і боля­че було чути, як раз у раз зривається в стражданні голос цієї мужньої лю­дини (О. Гончар).

Глибока вразливість дозволяє художникові слова бути чутливим до ду­шевного світу інших, розуміти чужі бажання, що й робить його виразни­ком заповітних дум своєї долі (3 часопису).

Небо вкрили дрібні білі хмарки / і сонце крізь їх білопінне мереживо сві­тило тепло й лагідно (Я. Гримайло).

Тепер садок потонув у темряві / і широкі вікна будинку, ясно освітлені зсередини, ніби висіли на сутіні вечора (В. Собко).

Дунув вітер понад ставом / і сліду не стало (Т. Шевченко).

Незабаром там запалав вогонь, дрова були сухі / і в небо шугнуло ма­линове полум’я!.. (В. Малик)

Сонце поволі спускалося за темний ліс / і з Дніпра війнуло вечірньою прохолодою (В. Малик).

Якби не поезії дивнії чари убогі жили б ми, понурі, як хмари (І. Франко).

А ти для мене й досі молодий хоч вже і сивий, як стебло полинне (Г. Тарас).

Людина без знань — це босоногий мандрівник, який не сміє йти в далеку дорогу бо назад не повернеться (С. Пушик).

Ми всі за те, щоб сонцеві сіяти, і щоб земля не мокнула від сліз (В. Сосюра).

Ліс, повитий срібноперим димом, в синяві, у золоті, в іржі, ніби осінь пензлем невидимим в небі розписала вітражі (М. Рильський).