Складне речення з різними видами зв'язку

На білу гречку впали роси, веселі бджоли одгули, замовкло поле стоголосе в обіймах золотої мли.

Коли тебе в саду стрічаю, сад квітне знову і цілий світ пісні вплітає у твою розмову.

Тим часом обважнілі садки півдня осипались абрикосами, земля вже ними була встелена, що й ніде ступити.

Там повен двір любистку, стоять такі жоржини, і вишні чорноокі стоять до холодів.

Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє.

Плачуть дощі в снігах, просять вітри спочину і розбивають в прах зоряну павутину.

Ранок був безвітряний, тихо пролітала негуста пороша, садок ніби відпочивав.

Планета сива над віками крутиться, минають дні, і пахне сіножать.

Мовчали закурені поля, німувала дорога, і тільки діброва, до якої він саме дійшов, пересварювалася з хуртовиною і вітром.

Небо чисте, на заході якісь дві-три хмари, а гримить на грозу.

Весну, либонь, зачарували, а тепер вона чекає й не може дочекатися на слово, яке відразу ж випустить її на волю.

А малі хлопці йшли з рукавицею, в якій повно зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса, гороху. 

Три.

Чотири.

П’ять.

Дві.

День сонячний і прозорий, і хочеться, щоб йому не було краю.

Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце.

Я опустив руку з чирям у воду, але воно навіть не нахилилося до води, серед якої виросло.

Михайло якраз натрапив на ту розмову чи суперечку, встряв у неї й почав доводити інспекторові, що він не має права лаяти учнів, і сказав щось образливе для самого інспектора.

Проте маленька пташина, ця пухнаста кулька життя, що майже цілком уміщалася в моїй жмені, виявилась завзятою і не хотіла без бою віддаватись.

Над ними зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла.

Гусак випірнув і сперся забитим крилом на воду, крило заболіло, запекло наче сперся він ним не на воду, а на вогонь.

Обережні й лякливі, сарни належали лісовій гущавині, належали таємниці і я звідав таке відчуття, наче ця заказана таємниця постала переді мною наяву, тепер я можу приглянутись до неї пильніше.

Як верби гарно похилились, мов дивляться, що там робиться внизу, по тих хатках та вулицях, та й собі радіють, що люди відпочивають, що їм затишно та гарно.

Загадка – це чарівний світ поетичної таємниці і в цьому світі мороз поєднаний з весною, що виступає прекрасною руйначкою всіх його мистецьких та господарських звершень.

Посріблені ліси окуталися тінню, а небосхил горить і віти золотить.

Я Нептуну півкопи грошей в руку суну, аби на морі шторм утих.

Скрізь: на подвір’ї, і в саду, і на городі – все тяглося до сонця і раділо йому.

У цьому ж лісі я пив самоту осінню, тут весну цілувала ти під шелест верховіть.

Ще сніг кругом, ще голі віти в дуба, і не курличуть в небі журавлі. 

сурядний і безсполучниковий

підрядний і безсполучниковий 

сурядний, підрядний і безсполучниковий

сурядний і підрядний

Струмування осінніх лісових пахощів міцне й бадьоре, воно дурманить свідомість і, либонь, так само, як навесні ходять до лісу по квіти, а згодом по гриби, восени можна ходити до лісу просто по запахи, на дегустування їхнього розмаїття. 

Під ногами у нього був сніг, на білій землі стояли білі князівські палати, внизу темніла річка, а за річкою здіймався ліс, покошлано-сивий знизу, в стовбурах, і незатьмарено-зелений у верхів’ях, соковиті барви яких не приглушувалися ні снігом, ні світанковою імлою. 

Загадка — це чарівний світ поетичної таємниці, і в цьому світі мороз поєднаний народною фантазією з весною, що виступає прекрасною руйначкою всіх його мистецьких та господарських звершень.

Весна вдарила така дружна й несподівана, що розтопила глибокі сніги ще до того, як на ріках скресла крига, і ось несамовиті, каламутні води пішли поверх льоду по Дніпрі і Почайні, в одну ніч розшаліло кинулися на береги, трощили оселі, розметали будівлі. 

Між лісом і струмком простелилась долонька лугу, й, коли йти по траві, то з-під ніг весь час вискакують прозорокрилі коники.

Чабан — це той, хто все життя на ногах, кого спека продублює і осінні мряки пронизують до кісток, і, коли інші ще сплять, він уже з отарою виходить з кошар у мокрі поля на свої цілоденні вахти. 

А Батий думав щось своє, він ховав ці думи в собі або, коли опівдні пригрівало сонце виходив з юрти, сідав у зручне ромейське крісло і надовго втуплював свій зір у синю морську далечінь.

Небо аж дзвенить, і, хоч сонця ще нема, а ці дівчата вже передчувають його.