Складне речення з різними видами зв'язку

Якщо придивитися до квіточки каштана, то можна помітити на ній барвисті плями.

Щодалі хвиля більшала, проте козаки були байдужі до неї: не первина їм в море ходити.

Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце.

У верховіттях вітер колобродить, сумує стежка дичками внатрус.

А малі хлопці йшли з рукавицею, у якій повно зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса, гороху.

Над річкою, в чистім полі, могила чорніє; де кров текла козацькая, трава зеленіє.

Уже травень засвітив свічки каштанів білі, і йде в квітках весна у рідному краю, я так його люблю, що передать не в силі в закоханих словах усю любов мою.

Нині кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі і тривоги.

Одного весняного ранку, коли під моїм вікном брунькував фіолетом бузок і на ранніх яб­лунях розпускався рожево-білий цвіт, я вийшов з хати на подвір'я і став як зачарований, - у саду дзвінко витьохкувала якась незнайома мені пташ­ка.

Дехто і мене пізнає - догадуюсь по не­сподіваних окриках позаду; чим я більше набли­жаюся додому, тим тяжче стає від ваги тих не­сподіваних тривожних окриків.

Удень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні.

У п'ятницю, перед самою війною, сон мені приснився: вийшла я з хати, стала на взгір'ї, а вни­зу наш Дніпро і Кошова поєдналися, розкинулися, як небеса прозові.

Село також у тумані, але з гори видно, як сонце прудко біжить десь із поля.

День той ткався і ткався із різних настроїв, у яких переважав радісний, та подеколи до нього долучався і сумний.

Так це ім’я прилипло до Івана, пізніше письменник додав до нього прізвище Черемшина, яке взяв від назви річки Черемош.

Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче і посміхається крізь сльози осінь і натрушує журбу на мою наболілу душу.

Там завжди перемога, де панує згода.

І серце болем стрепенуло, і дивним подихом війнуло над неостудженим чолом.

Глянув на море – серце стиснулося від страху.

Синіє ранок, і роса горить, до хвилі хвиля ще не гомонить.

Не говори печальними очима те, що бояться вимовить слова.

Дні минають – і лік їх загубиш, бо зробилися ночі малі.

Діти плачуть, і плачуть дерева.

Люди до неї говорять — не чує, не слухає.

У весняному, срібному небі виграють жайвори, а я стою в малиннику на місці солов'їної вишні і, примру­живши очі, дивлюся в не­бесну глибінь, згадуючи со­лов'я, якого в дитинстві на­полохав.

Спросоння озвалися качки, скинулася риба, пропливла купина, од якої повіяло татарським зіллям.

Яблуня гупнула яблуком, зітхнув спросоння татарський брід, а з хмари ошелешено вискочив мі­сяць, і на подвір'ї ожили чорнобривці, кущі жоржин і глечики, що скапували на землю росу.

Є в таку пору бентежна єдність між людиною й ти­шею природи; природа ду­має про вічний перепочи­нок людини, а та - про зав­трашній день

Листя не може плисти проти течії, воно жовтіє від туги, опадає, і вода відносить його до моря. 

Той, хто з народом долю поділяє, від нього має щедру нагороду.

Поети йдуть за горизонт — поезія зостається віч-на-віч з вічністю.

Одного зимового погожого дня забарабанили, заспівали дзвіночки — на нашу вулицю ввірвалася трійка в яблуках.

На нього чекало багато роботи: треба було виносити з хати сіно й жолобки з-під насіння, протерти вікна, поставити сітку, розтикати попід стелю деревій.

Мовчала трава, мовчало віддалік громаддя копиць, схожих на вершників, усе потонуло в безобрійній німій тиші

Я слухав рідну пісню, рідну мову, і вона лилася струмком, у якому переплелись запахи калини, чебрецю, лепехи.

І на цих високих пам’ятниках спочивають не тільки запізнілі перелітні птахи, а й, здається, у надвечірніх сутінках дрімають обважнілі хмари.

Позеленіли вікна, повітря стало бузково-синім, і верхівки тополь вигойдувались на поривчастому вітрі.

Вишнево-яблуневі садки, що сьогодні зранку були такі змерзлі, подобрішали, потеплішали, і село звеселіло, людські обличчя погіднішими стали.

Дурманом віяло з густих заростей, які двома застиглими хвилями означали нічну вулицю, танучи в повітрі, а з обійсть долинав дух матіоли.

Мати брала пучками ягоду, несла до вуст, і, коли роздушувала черешню, то в кутиках уст спалахував сік.

Ти до мене прийшла не із казки чи сну, і здалося мені, що стрічаю весну.

Рожевий пил спадав, синіло все кругом, і коси золоті зоря вплітала в трави. 

День і ніч стугоніли під вікнами ковані колеса возів, коні кресали копитами іскри, від ходи танків тремтіла хата.

Марко піднімається на підсинений пагорб, де крізь сон зітхає кучерявий овес, і застигає на місці: од вітряка до нього йде його Оленка з білим вузликом у руці.

Довго ще говорили обоє, обмірковуючи прочитане, то знову вони замовкали з приводу якоїсь думки, що випадково надходила одному чи другому до голови. .

Доки ми посипаємо, сіємо-віємо та викрикуєм свою колядницьку хвалу цій хаті, із покутя весь час дивиться на нас на дошці мальована Пречиста Матір з Немовлям, вона оцінює наші завзяті старання та   чемність.

Стояла тиха і по - своєму хвилююча година: згори на верховіття лісу опускався сизий присмерк, а внизу з - під кожного куща виповзав туман, тому здавалось, що над землею коливалися два неба.

Вільно й широко розляглися зелені поля; не тіснили їх похмурі ліси, і не давили високі гори.