Складне речення з різними видами зв'язку

Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє.

Плачуть дощі в снігах, просять вітри спочину і розбивають в прах зоряну павутину.

Ранок був безвітряний, тихо пролітала негуста пороша, садок ніби відпочивав.

Минає літо, осінь вже бреде, лісів багрець торкнувся вересневий.

Планета сива над віками крутиться, минають дні, і пахне сіножать.

Небо прорізали вогняні стріли, ударив грім, на пильних дорогах знявся вихор.

І пригадалося йому дитинство: над водами хиляться лози, лелека пливе в висоті.

Не щебече соловейко в лузі над водою, не співає чорнобрива, стоя під вербою.

Скрізь, де пройшов дощ, свіжо — нарешті дочекалися прохолоди й поживи землі.

Кажуть люди: пальцем торкнеш ластів’яче гніздо — птиця одразу покине ваш двір.

На білу гречку впали роси, веселі бджоли одгули, замовкло поле стоголосе в обіймах золотої мли.

Коли тебе в саду стрічаю, сад квітне знову, а цілий світ пісні вплітає в твою розмову.

Тим часом обважнілі садки півдня осипались абрикосами,

земля вже ними була встелена, що й ніде ступити.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини, і вишні чорноокі стоять до холодів.

Над річкою, в чистім полі, могила чорніє; де кров текла козацькая, трава зеленіє.

Мелькають червоні жупани, вирує, кипить Дніпро, і Байда стріляє в султана, підвішений за ребро.

Розвалювалася темрява, коли з-під неї виходила земля і вилітав жайворонок. 

Земля в обіймах супокою, їй дня, що згас, не повернуть. (В.Сосюра.);

Знаю я, моє не згасне ім’я: кров свою віддав пісням моїм я, що мене продовжать у житті. (В.Сосюра.);

Вже травень засвітив свічки каштанів білі, і йде в квітках весна у рідному краю, я так його люблю, що передать не в силі в закоханих словах усю любов мою! (В.Сосюра.).

Якщо придивитися до квіточки каштана, то можна помітити на ній барвисті плями.

Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце.

Щодалі хвиля більшала, проте козаки були байдужі до неї: не первина їм в море ходити.

У верховіттях вітер колобродить, сумує стежка дичками внатрус.

Село також у тумані, але з гори видно, як сонце прудко біжить десь із поля.

Так це ім’я прилипло до Івана, пізніше письменник додав до нього прізвище Черемшина, яке взяв від назви річки Черемош.

День той ткався і ткався із різних настроїв, у яких переважав радісний, та подеколи до нього долучався і сумний.

Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче і посміхається крізь сльози осінь і натрушує журбу на мою наболілу душу.

Там завжди перемога, де панує згода.

Глянув на море – серце стиснулося від страху.

І серце болем стрепенуло, і дивним подихом війнуло над неостудженим чолом.

Синіє ранок, і роса горить, до хвилі хвиля ще не гомонить.

Дні минають – і лік їх загубиш, бо зробилися ночі малі.

Люди до неї говорять — не чує, не слухає.

Діти плачуть, і плачуть дерева.

Не говори печальними очима те, що бояться вимовить слова.

У весняному, срібному небі виграють жайвори, а я стою в малиннику на місці солов'їної вишні і, примру­живши очі, дивлюся в не­бесну глибінь, згадуючи со­лов'я, якого в дитинстві на­полохав.

 Яблуня гупнула яблуком, зітхнув спросоння татарський брід, а з хмари ошелешено вискочив мі­сяць, і на подвір'ї ожили чорнобривці, кущі жоржин і глечики, що скапували на землю росу.

Спросоння озвалися качки, скинулася риба, пропливла купина, од якої повіяло татарським зіллям.

Є в таку пору бентежна єдність між людиною й ти­шею природи; природа ду­має про вічний перепочи­нок людини, а та - про зав­трашній день

Поети йдуть за горизонт — поезія зостається віч-на-віч з вічністю.

Листя не може плисти проти течії, воно жовтіє від туги, опадає, і вода відносить його до моря. 

Той, хто з народом долю поділяє, від нього має щедру нагороду.

Одного зимового погожого дня забарабанили, заспівали дзвіночки — на нашу вулицю ввірвалася трійка в яблуках.

Ти до мене прийшла не із казки чи сну, і здалося мені, що стрічаю весну.

День і ніч стугоніли під вікнами ковані колеса возів, коні кресали копитами іскри, від ходи танків тремтіла хата.

Рожевий пил спадав, синіло все кругом, і коси золоті зоря вплітала в трави. 

Марко піднімається на підсинений пагорб, де крізь сон зітхає кучерявий овес, і застигає на місці: од вітряка до нього йде його Оленка з білим вузликом у руці.