Складні речення з різними видами зв'язку

Тихо в полі, гай темніє, наступає літній вечір.

Достиглі зорі випадали з небесного життя, не досягнувши земного і, можливо, звичайний осінній листочок був щасливіший за них.

Багряний вечір догорів, і попіл падає на місто, переливається намисто понаддніпряних ліхтарів.

Я помітив цікаву закономірність: життя людське – то плин загалом малоцікавий, розмірений, навіть нудний. 

Я пам’ятаю: йшла весна своїм походом смілим, і по саду лилась вона квіток зеленим пилом.

То шумів зелений лист, то в вінку мінився золотом ряст весняний, то золотим дощем лились пісні.

Дерева мене чекають, і падає листя на стежку, і падають зорі в долоні, і падає сон у траву.

Цей шмат землі, що колесом одкочувався від татарського броду й козачої долини, і досі не мав власної назви, хоча тут люди не раз знаходили непевний притулок від ординців. 

У городі, де грають струни п’яні, де вічний шум, де вічна суєта, я згадую слова твої неждані.

Минула тривожна беззоряна ніч, і там, де попелясті сніги єдналися з небом, почав відділятися світанок.

Я кажу: не було б Дон Кіхотів, вже давно б посивіла земля.

Сон літньої ночі колись мені снився, коротка та літняя нічка була, і сон був короткий, – він хутко змінився і зник, як на сході зоря розцвіла.

Легко й радісно зітхнув густий хуторський парк із столітніми дубами, тихо забриніли маленькі шибки в низенькій хаті-землянці, що притулилась самотня до панського парку.

Ранішній солодкий сон; страшенно хочеться спати, і сниться: біліє полями туман, а росою – молоко, холодне і смачне-смачне, перекликаються півні.

Паляник порався в дворі коло воза; його жінка, Одарка, вийшла з хати і простягла руку до старого кострубатого стовбура сухої груші.

Не поет, у кого думки не літають вільно в світі, а заплутались навіки в золотії тонкі сіті.

Розумію це щастя але знаєш воно не для мене.

Ті хто пливуть за мною будуть чути над нами з радості ангели схлипнуть.

Ходить вересень в селі а літо в осені питає де поділись журавлі.

Лукашева хата починає біліти стінами при одній стіні чорніє якась постать що знеможено прихилилась до одвірка в ній ледве можна впізнати Мавку. 

[ ], а [ ], (що ), (щоб ), (що ).

[ ] і [ ], а [ ], (що ), (щоб ), (що ).

[ ] і [ ], а [ ], (що ), (що ).

[ ], а [ ], (що ), (щоб )

Давні греки тих, хто погано говорив по-грецьки, вважали варварами; в цьому сенсі у нас суспільство майже всуціль варварське.

Хочеш вік прожить немарно ти – вищої шукай собі мети, щоб за тебе більшою була: за великою зростеш і сам, з нею воля духові й рукам.

Віз наш увесь дерев’яний: дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно, казали, притягає грім.

А як та ніч минула, дощ ущух і затих ло все, а вгорі світанок розцвів і заблищав на воді самоцвітами. 

Віз наш увесь дерев’яний: дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза.

Моя осіння туга, лагідна і ніжна, крізь срібло згаслих вечорів пливе, як лебідь білосніжний, у смутку тихому покинутих ставків.

Розкажи, як за горою сонечко сідає, як у Дніпра веселочка воду позичає.

Коли в тебе віра у працю згасає, поглянь на ту річку, що скелі зриває.

Тихо в полі, гай темніє, наступає літній вечір. 

Вже зовсім скоро листопад укриє листям сонну землю.

Вже лине листопад здаля, і листям вкриється земля.

Вже поспішає листопад, щоб листям вкрити землю сонну.

Вже листопада жде здаля сонлива, втомлена земля.

Прозорий струмок перетинав стежку і через нього було перекинуто кладку із сухої деревини.

Ген-ген крайнеба червоніла сонячна заграва та вітерець ледве чутно дихав.

Човен висувається з-під верболозу чорним клинцем і на воду сповзає дядькова тінь.

Десь недалеко на прибережнім сухопутті звиваються посірілі в’юни і вигинаються носаті щупаки.

 ... що виріс "на нашій, не своїй землі"

.. але в цьому становищі є й свої радощі

... так що мусить він з тим змиритися

...поки люди не навчаться сприймати чиюсь геніальність.

Знову яблуні цвітуть і лунає знайомий мотив.

То сонечко пече то вітер його пхає.

Знов зустріча земля годину літню і дерево пахучо зацвіта.

Вночі спадали хмари куряви і затихав Путивль.

 Обернувся я до хати нема в мене хати.

 Дрібним листом зашелестіла груша дмухнув свіжий вітрець із саду.

 Добра не жди, не жди сподіваної волі вона заснула…

  Тільки-но навчишся говорити а треба вчитися мовчати. 

Губить кров свою на діл калина білим снігом доцвіта катран.

  Бачив я у Миколи в зіницях що синім полум’ям радість цвіла.

Та ви не бійтесь я вернувся другим.

Довго спали вітри у ярах на припоні довго тиша гнітюча полями повзла…

Насправді ж людина неповторна в усьому: і в найвищому щасті, і в горі, і в біді, навіть у дурощах своїх.

(П. Загребельний).

Все густіші на душі тумани, все лютіша на душі зима.

(Т. Мельничук).

Ніч запропонувала дивну забаву – змусила мільйон зірок шукати собі на землі люстерко (Люко Дашвар).

Зорі крізь щілини в клуню дивились поглядом тихим, далеким, глибоким: холодно вночі усім одиноким (Л. Костенко).

 Сонце гріє вітер віє з поля на долину.

 Друзі розповіли подробиці втеча готувалася давно.

Віз ламається чумак розуму набирається.

  Усе ясно великого бажання навчатися ти не маєш.

 Упаде мороз на яблуневий цвіт будемо без урожаю.

  Натужно шуміли ялиці потріскували на морозі стовбури.

 І диво дивне сталося з ним совість заговорила.

 Сумно місяць поглядає в нього братика немає.

І коли я по рідній стежинці в отчий дім повертаю здаля, зустрічають мене чорнобривці і сміється батьківська земля.

Якщо справді все описане для майбутнього фільму не підійде, тоді давайте краще першу частину кінокартини почнемо з пісні.

Уже зоря золоторога, де полинами зацвіло, кладе на огненні пороги своє сивіюче крило.

що на березі навпроти старого лісу.

так що тяжко було крізь нього пробиратися.

що навесні ще був зовсім рідесенький.

адже тренуєшся дні і ночі.

якщо до мети йтимеш упевнено.

хай як не стараються твої суперники.

Я Нептуну півкопи грошей в руку суну, аби на морі шторм утих.

Якби лелека голосом озвався, то грек, мабуть, не дуже б здивувався,

Я нічого не вартий, якщо не в спромозі комусь допомогти.

Хоч була ще зима, але в газетах все частіше писали про підготовку до посівної.

Коли я смуток свій на струни клала, з’явилась ціла зграя красних мрій.

На морі ставало темно, тому що з берега насувала важка чорна хмара.

Біля ставка, де ми прощалися, нам випало зустрітися після довгої розлуки.

А там, де березина витісняла сосну, все залите було бенгальським вогнем.

Біля осокорів, де він зустрівсвою долю, загримів гарматний грім.

А на тому місці, де стояла тінь, іскрило сонце широкою плямою.

Нехай же всі про те почують, що розповів Дніпро мені.

Липи й верби в пухнастих шалях, а за порогом кружляє сніг.

Подив, здивування - це перший вогник, який запалив смолоскип думки.