складнопідрядне речення

А А навкруги так тихо, що росинка з листа не скотиться.

Б Є такі гірські вершини, що сягають аж під зорі.

В Все, що відбувається в світі природи, має свій смисл.

Г Коли вже народився ти поетом, – за все відповідай у цім житті.

Д Зорею станьмо для людей отих, яких на світі вже нема. в живих.

 Місяць повис над ставом, нитку сріблясту в’яже, щоб таємниці неба і землю

людей з’єднати.

 Під тихе рипіння морозу я казку стару пригадаю, як тихо шепочуться лози весною в подільському краю.

 У досвітньому небі сизіли далекі пера непорушних хмар, наче над цією землею летіло з усіх усюдів безліч перелітних птахів.

Як одступиш од гармат на аршин, то вона од тебе на сажень.

 Туди, де образи кохані, душа окрилена летить.

 Здоровий садок слався зеленими хвилями за домом на гору, скільки можна було скинути оком.

 Квітує день на радощах буття, що нам кують зозулі із ліщини.

 Як тільки займеться десь небо з другого боку, встає зараз червоний туман і

розгортає крила.

 Твій мужній голос музикою лине, як плескіт хвиль і сяйво без зірок.

 Пташки, що влітку так співали, у ірій вже повідлітали.

 Щасливий той, хто виріс на Дніпрі, перетинав його бистрінь глибоку.

 Десь високо в небі, під самими зорями, що вже меркли і гасли, погуркував літак.

 Намалюй мені ніч, коли падають зорі.

 Як радію за ту людину, що загублену радість знайшла.

 Посеред ріки, де протікала бистрінь, зашипів, увігнувся і тріснув кількома

сліпучими промінцями ясний лід.

 Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони вже не

вміщалися в ньому.

 Коли над сонцем заплететься хмарка, не нарвеш ти квітів у пожовклім парку, не нарвеш ти квітів, коли їх нема.

 Де б у світі я не мандрував, завжди прохолодою сріблиться в пахощах густих

калин і трав дзвонкова одстояна криниця.

 Ми розвіяли хмари похмурі, щоб над нами сіяла блакить.

 Щасливий майстер, що з тяжкої брили прекрасну постать висікав на радість

людям.

 І тільки тих поважають мільйони, хто поважає мільйони „я”.

 Те, що було, минулося і знову не буде.

 Пахне, кажуть, ромен гіркотою, наче пізня дівоча любов.

 Я знову згадав ті хвилини, що душу п’янили мою.

 Хай сторінки мої нерівні й незграбно зверстані рядки, бо в книгу дні мої мандрівні життя вписано од руки.

 Жнива найменше схожі на народ, хоч і вінчають битви переможні.

 Куди голка, туди й нитка.

 Бджолина сім’я над гречками гула, щоб медом іскрилися сота.

 Щасливий, хто сни має милі.

 На небі збиралися великі хмари, так що можна сподіватися дощу.

 Якщо ви любите пісні, запрошуйте у гості птаство.

 Те, що було, минулося і знову не буде.

 Принишкли хати, наче присіли до землі.

 Дерева благають, щоб парості розпустило в їхнім біднім краї.

 З дороги видно було, як вився у низині кривульками глибокий та каламутний

Прут.

 То не любов, яка не вміє бажати іншому добра.

 Всі слова на світі замалі, щоб, як хліб, дзвеніти з краю в край.

 Десь за перевеслом горбатого обрію, що весь видимий світ зв’язав у тугий та дозрілий сніп, зводилося сонце.

 Дарма що стояло тихе сонячне безвіття, листя тріпотіло на деревах вздовж

шляху.

 Якщо взявся іти, кінця ти доходжай.

 що молодіти хочу знов.

 бо вчора вирішив усі справи одним махом.

 хоч до неба дострибни.

 тому, що грайливе сонечко заглянуло у віконечко.

 незважаючи на те, що на вулиці розгулялася непогода.

 Ви знаєте, як пахне хліб диханням сівача?

 А я люблю, як у вечірній час сопілка заспіває переливна.

 Доріжка була така вузька, що зелене гілля вгорі сходилось докупи й закривало небо.

Внизу коло самої греблі, що прилягала до мосту, росли густі очерети.

 Щасливий тим, що живу тобою, Вітчизно рідна – земле сподівань.

Звісно, матеріальні, душевні, духовні блага приносять задоволення, проте людина сама робить себе щасливою.

 Виграючи розмаїттям кольорів на блакитному небосхилі, веселка в усі часи не

давала спокою людській уяві.

 Про веселку складали легенди, її наділяли дивовижними властивостями.

У скандинавських міфах веселку вважали мостом, який сполучає небо й землю.

Пройшла гроза, і ніч промчала.