Складнопідрядне речення

Шепочеться діброва, та вечірні пливуть небеса.

Хлопці і купалися, і дрімали, а сонце ще високо стояло.

Все спить, однак вже я не сплю.

Осінній день короткий, але сьогодні він згасав надто повільно.

Говорять, що матері сльози гарячі і тверде, міцнеє коріння проймають.

Але Маланка знала, до чого воно йдеться.

Як подвір’я загоготало громом, всі в залі потягнулись до вікон.

Сьогодні я такий веселий, що молодіти хочу знов.

Рідну пісню треба захищати так, як захищають рідний край.

А на тому місці, де стояла тінь, іскрило сонце широкою плямою.

Гасли вікна, бо вже синій день дивився крізь намерзлі шибки до кожної хати.

Буря розчахнула стару, напівзасохлу акацію, що росла біля сіней.

П’яно чарує шелест пшениці, що преплітається з дзвониками та берізко.

Нам дивно, що ви сюди заїхали.

Східний небокрай червоно горів, неначе хтось далеко на обрії запалив велике кострище.

Вони жли так, начебто гойдалися на кониках з дитячого майданчика.

Коли заходить ніч, тоді дивоцвітом цвіте степ.

Ніхто не знає, де кого доля чекає.

На новому місці хлопці почувалися так, неначе вилізли з чорної нори на світло денне.

В важкі хвилини скорбі та недуг я тихо йшов, куди гляділи очі.

Я люблю, як, буває, осінню пахне яблуками в хаті.

Не було, мабуть, кращої людини на світі, як дідусь.

Вже люди, певне, від тієї пори тут не живуть, як з раєм попрощались.

Фрося примовкла і задивилась удаль, на обрій, де пломеніла яскрава зірка.

Вони танцювали доти, доки зовсім потомились.

Треба слову радощів додати, щоб уміло душу звеселять.

Хоч їдеш у гостину, а хліба бери в торбину.

А на тому місці, де стояла тінь, іскрило сонце широкою плямою.

Знаємо ми, відкіль той сон.

Народ сам скує собі долю, аби тільки не заважали.

Якби оті проміння золоті у струни чарами якими обернути, я б з них зробила золотую арфу.

Не може при добрі той жить, хто хоче злу й добру служить.

Скільки не дивись на море, воно ніколи не набридне.

Вже над серпнем вересень глузує, де він дня шматочок загубив.

Там, де сяють верби з-за гори, над водою гнуться явори.

Виходить, уже не мертвий ліс, бо лебеді принесли на своїх крилах весну й життя.

Та довгий ще мені пройти судилось, щоб молодість догнати, заблукану в полях.

Часом Десна розливалася так пишно,що у воді потопали не тільки ліси й сінокоси.

Кричали по дворах горласті півні, ніби поздоровляли господарів з Новим роком.

Старий Кайдаш загадав звечора Кайдашисі та Мелашці згребти сіно.

Молоді, чорняві скрипалі позакидали назад голови, так що на них ледве держались шапки.

Мене одразу ж потягло вперед, бо позаду, за головами дорослих, нічого не було видно.

Якби оті проміння золоті у струни чарами якими обернути, я б з них зробида арфу золоту.

Коли Соломія примостилася на плоті, Остап одіпхнув його од берега й тоді скочив.

Пісня і праця - великі дві сили!

Дівчина, обсипана квітами, іде, немов пливе лебедонька в воді.

 І вже чув композитор, як народжується пісня.

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

Вода стояла на луках, скільки бачило око.

Як не знаєш правди до кінця, то й не мудруй.