Складнопідрядне речення ІІ

Як парость виноградної лози, плекайте мову.

Зроби так, щоб серце моє забуло очей тих блакить.

Моєму серцю снишся ти, як морю сняться урагани.

На рідні землі сіячі вертають, щоб сіяти своє святе зрно.

Умій жити так, щоб у тебе з другом була єдність духу.

Стара верба від старості зомліла, забула, що сказав їй водяник.

Ти ніяк не можеш зрозуміти, що без науки неможливий розвиток суспільства.

Цвіте липа так буйно й розкішно, що все місто плаває в задумливому мареві.

Лани зеленого збіжжя, що саме красувалося в той час, дрімали тихої ночі.

За все, що взяв від пирога життя, платити доведеться по рахунку.

Ми держалися за руки, підняли догори голови та слухали, як грають у цвіту бджоли.

Згадайте в поспіху вагона, в невідворотності звикань, як рафаелівська Мадонна у вічі дивиться вікам!

Як без раннього світання день не піде на полях, так без першого навчання до наук закритий шлях.

З дороги видно було, як вився в низині кривульками глибокий та каламутний Прут.

Очі спостерігали, як вдячно зітхає земля, звільнена від бур'янів, глибоко зорана, розпушена.

Біля ставка, де ми прощалися, нам випало зустрітися після довгої розлуки.

А там, де береза витісняла сосну, усе залите було бенгальським вогнями.

Ти борися за луг зелений, де колись виглядав свою милу.

А на тому місці, де стояла тінь, іскрило сонце широкою плямою.

Біля осокорів, де він зустрів свою долю, загримів гарматний грім.

Як сьогодні пам'ятаю той день в університеті, коли нам, новоспеченим вчителям історії, давали призначення.

У нас тільки в березні після хуртовини бувають оті несподівано дивовижні дні, коли природа якимсь одним пристрасно-чародійним завершенням поєднує небо й землю.

Благословенна будь та вічна мить, коли йому на думку спала така ідея.

А як вечір срібними човнами пропливе між парами в саду, над твоїми чистими думками зіркою щасливою зійду.

Осіннє сонце, що надвечір спромоглося продерти хмари, схилялося над обрієм і розсипало своє золотаве насіння у вогку землю.

Та не злічить віків, що встигли вже пройти.

Настрілявшись, поверталися ми щасливі, дарма що промахів чимало в нас було.

Після дощу вода в бухті скаламутніла, бо в неї з острова нанесло намулу.

Настане час, коли люди на кордонах сіятимуть хліб!

Наговорив стільки, що й у шапку не набереш.

Я Нептуну пів копи грошей в руку суну, аби на морі шторм утих.

Якби лелека голосом озвався, то грек, мабуть, не дуже б здивувався.

Я нічого не вартий, якщо не в спромозі комусь допомогти.

Якби я турбувався лиш про себе, вже б онімів давно від самоти.

Не стануть святами ніколи будні, хоч як би там не мудрували трутні.

Люблю я ті часи, як сонце вже встає і промінь свій прозорий на села, на поля так вільно, ніжно ллє.

День був душний, незважаючи на те що краплі краплі вчорашнього рясного дощу іскрилися на траві.

Уже зоря золоторога, де полинами зацвіло, кладе на огненні пороги своє сивіюче крило.

Якщо справді все описане для майбутнього фільму не знадобиться, тоді краще першу частину кінокартини почнемо з пісні.

І коли я по рідній стежинці в отчий дім повертаю здаля, зустрічають мене чорнобривці і сміється батьківська земля.

Ота весняна золота бджілка вкинула в хату щось таке, від чого білі стіни під низькою стелею всміхнулися.

За високою стрункою дзвіницею, що так поривається вгору, десь у білому підхмар'ї зникають лебеді.

Від маяка в море простягалася піщана коса, яка закінчувалася довгою грядою підводного каміння.

Край неба на сході помітно світлішає, так що в ньому вже можна розпізнати сіру пелену розірваних вітром хмар.

У зарості парку вкралося озеро, що було притулком тиші й суму для кількох білих скульптур над водою.

Молоді чорняві скрипалі позакидали назад голови так, що на них ледве держалися шапки.

Хіба на Поділлі може народитися людина, яку б обминула пісенна стихія, щира вдача?

Справжній письменник повинен прагнути до того, щоб читачі глянули на себе, на свій народ його очима.

Хоча земля ще й не висохла після дощу, проте косарі, поспішаючи впоратися з урожаєм, уже таборилися.

Як тільки вийдеш за поріг, лишивши рідний клас, немало сонячних доріг тобі розкрилить час.

Справжній письменник повинен прагнути до того, щоб читачі глянули на себе, на свій народ його очима.

Як тільки вийдеш за поріг, лишивши рідний клас, немало сонячних доріг тобі розкрилить час.

Молоді чорняві скрипалі позакидали назад голови так, що на них ледве держалися шапки.

Хоча земля ще й не висохла після дощу, проте косарі, поспішаючи впоратися з урожаєм, уже таборилися.

Хіба на Поділлі може народитися людина, яку б обминула пісенна стихія, щира вдача?