Складнопідрядне речення. Типи складнопідрядних речень

Тихесенький вечір на землю спадає, і сонце сідає в темнесенький гай.

Чи верну я тебе, чи верну я тебе, а чи буду весь вік туманіти? 

Сидить Сава кінець столу та листоньки пише, а Савиха молодая дитину колише.

Ти знаєш, що ти – людина? 

Усі галочки защебетали, зозуля закувала.

У кого мозолів на руках не було, той не підніме з долівки шматочок хліба.

Землю, що крила дала мені, довічно буду любить.

Ми нові гаї посадим, щоб земля була весела.

Коли робиш добро, сам відчуваєш якесь радісне задоволення.

Там, де низька моральність, нема великої людини.

Найщасливіша та людина, яка дає щастя найбільшій кількості людей.

Коли егоїстичне щастя є єдиною метою життя, життя дуже скоро залишається без мети.

Пахнуть хлібом слова, що мене їх навчила мати.

Люблю людей землі моєї, бо й я землі моєї син!

Там, де ти колись ішла, тиха стежка зацвіла.

І встають у пам’яті дороги, що довелося нам пройти.

Хоч була рання весна, але надворі було вже гаряче.

Густішою стіною сплелося жито, що почало вже квітнути.

Я вернувся в ту синь Дніпра, звідки сонце розвиднює тьму.

Слово, що йде від серця, завжди проникає в серце.

Найсвятіша справа стає блюзнірством і мерзотою, якщо ради її торжества вдаються до злочину.

Хто ненавидить по-справжньому зло, той і добра не любить по-справжньому.

Щоб оцінити чию-небудь якість, треба мати бодай якусь дрібку цієї якості і в самому собі.

Скільки в людині доброти, стільки в ній і життя.

Сердега так перелякався, що аж тремтить.

І де в світі тая сила, щоб в бігу його спинила.

Море так бадьоро хлюпає, що аж слухати любо.

Так літував Іван у полонині, аж доки вона не спустіла.

Благословен, чий труд прекрасний життя здіймає із руїн.

Де літо маки стеле килимами, дитя в городі ходить коло мами.

Хоч сонце вдень ще гріє майже по-літньому, ночі стають щодалі холоднішими.

Птахи гуртувалися, тренували крила, щоб рушити в путь.

Латаття, жовті глечики, стрілолист та дрібненька ряска ховалися в глибінь водойми, де ще було тепло.

Вітер колихав хмурі брижі на воді, а часом навіть гнав справжні хвилі з білими загривками.

Молоді дубки в наївності своїй юначій зовсім не вірять, що незабаром ударять морози.

коли почало сходити золоте сонце.

хоч нас умовляли цього не робити.

що давно обріс цікавими легендами.

щоб сховатися від пекучого сонця.

аби до вечора повернутися додому.

але від нього було здорово й легко.

хоча це не заважало почуватися здорово й легко.

від якого було здорово й легко.

бо сонце ще тільки сходило.

від нього було здорово і легко.

Література, яка мала Тичину й Довженка, не має права здрібніти.

Спинюсь я і довго буду слухать, як бродить серпень по землі моїй.

І як за сонцем повертає сонях, так довго вслід чомусь дивились ми.

Хоч на історії дід і не знався, та все ж із ним цікаво було побалакати.

Мирон бережно підступав до станції, де вже потяга не було.

Дуже любив професор, коли перед Зеленими святами дівчата приходили у плавні зілля збирати.

Лисицю найвигідніше полювати взимку, коли земля натягне на себе білу-білу ковдру.

Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите на війні.

Повітря було настільки прозоре, що з табору видно було чорне пожарище на південному схилі.

Ці місця стали дорогими для них уже тому, що тут ходили їхні хлопці, тут заліковували свої рани, звідси писали дівчатам листи.

коли настане слушна мить.

якщо наполягатимуть друзі.

як велить чисте сумління.

про що мовчить більшість.

хоч на творчість немає часу.