Складнопідрядні речення з кількома підрядними

Шепочеться діброва, та вечірні пливуть небеса.

Хлопці і купалися, і дрімали, а сонце ще високо стояло.

Все спить, однак вже я не сплю.

Осінній день короткий, але сьогодні він згасав надто повільно.

Говорять, що матері сльози гарячі і тверде, міцнеє коріння проймають.

Чекаю дня, коли тобі скажу, що ця строфа нарешті досконала.

Велику силу чародійних перетворень мають наші ріки і броди, коли в них тоне й тоне місяць, коли в таємничих ямбах очеретів затихає птиця.

Ніколи я не знав, як тяжко жить без солов’я, що в пісні аж тремтить тільцем своїм маленьким і гарячим.

Було шкода літа, що промайнуло, сонця, що вже помітно вихолоняло, степу, котрий стихав після гомону токів і пташиного граю.

Дуже рано я збагнув, що найвища премудрість, найвищі знання, на­копичені людством за всі попередні віки, знайшли своє місце на па­пері, поселилися в книгах.

Так буває лише ранньої весни, коли пробуджується степ і розімліла від сонця земля сповнюється чарами материнства.

Вночі, коли небо і ріка стали зоряною єдністю, вони повертались до­дому.

Я люблю, щоб сонце гріло, щоб гукали скрізь громи.

Є в житті кожного народу часи, коли нікому ніщо не прощається, ко­ли всяке добро або зло, зроблене людиною, падає на незримі чаші найтонших терезів історії.

Чекаю дня, коли тобі скажу, що ця строфа нарешті досконала.

Над усім світом стояла така благословенна тиша, що було чути, як кущики жита ронили краплі роси.

Якби ми були дружніші, люди не знали б, як важко переживається самота.

Я люблю, щоб сонце гріло, щоб гукали скрізь громи, щоб нове життя будило рух і гомін між людьми.

Коли я був хлопчиком на Десні, мені хотілось, щоб дикі птиці сідали мені на голову і на плечі не тільки в снах.

Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря піднес­ла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ.

Над молотаркою стіною стояв сірий пил, з якого гуркотів барабан, коли в нього потрапляв злежалий сніг.

Ми працю любимо, що в творчість перейшла, і музику палку, що ні­жно серце тисне.

Отут, серед цвіту, здається, що якби людина навчилася мудрості в дерев, то не була б ворогом самій собі й природі.

Якби людина навчилася мудрості в дерев, то не була б ворогом самій собі й природі.

Хотіла б я піснею стати у сюю хвилину ясну, щоб вільно по світу лі­тати, щоб вітер розносив луну.

Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям.

Коли лежиш у полі і вслухаєшся в многоголосну тишу полів, то помі­чаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.

Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям.

Події, що про них гомін ходив у народі і що до них закликали всі оті промовці на ярмарку, тепер уже здавалися не химерою, а неминучою дійсністю.

Коли дівчинка виглянула у вікно, її увагу привернуло маленьке ко­шеня Жозефіна, яке не вгавало серед двору.

Ми працю любимо, що в творчість перейшла, і музику палку, що ні­жно серце тисне.

Я люблю, щоб сонце гріло, щоб гукали скрізь громи, щоб нове життя будило рух і гомін між людьми.

Тихо розмовляли, наказували, як бути з хлібом, що треба продати, що купити, чим засіяти пари і що сіяти по озимині.

Так буває лише ранньої весни, коли пробуджується степ і розімліла від сонця земля сповнюється чарами материнства.

Події, що про них гомін ходив у народі і що до них закликали всі оті промовці на ярмарку, тепер уже здавалися не химерою, а неминучою дійсністю.

Біда навчить, кому подати руку і від кого прийняти чесний хліб.

Ніхто не знає походження назви річки Псел, бо губиться вона в ту­манній далечі віків.

Якби ми були дружніші, люди не знали б, як важко переживається самота.

Недавно я поза Уралом блукав і Господа благав, щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало.

Не поет, хто покидає боронить народну справу.

Настала пора мінливого сонця і мінливої води, коли, прокидаючись, блакитнево задихала земля, коли над землею у лісах і яругах святими німбами засвітився ліщиновий пилок.

Коли я був хлопчиком на Десні, мені хотілось, щоб дикі птиці сідали мені на голову і на плечі не тільки в снах.

Коли заходить ніч, тоді дивоцвітом цвіте степ.

Сизий бузок, котрим були обсаджені стежки, переліз на їх гладеньке місце й вільно ріс собі там.

Лози мліють, лози сяють, щоб обняти срібну хвилю і на смерть заці­лувати.

Чи доводилось вам чути, як чайка кигиче над морем?

Є такі гірські вершини, що сягають аж до зір.

Де сонце торкнулось вершечків дерев, спалахнуло листя...

Коли дівчинка виглянула у вікно, її увагу привернуло маленьке ко­шеня Жозефіна, яке не вгавало серед двору.

Всім було відомо, який він господар на своєму дворі.

Повітря було таке п’янке й повне щебетання, що мимохіть бажалось руху, крику, реготу.

Стояла тиха, ласкава година, коли вже віястий липень поскладав сіно в копиці і думав про те, що з неділі треба складати в полукіпки жито.

Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись.

Мова — наша зброя, якою ми служимо народові, що нас народив, ви­годував, виховав.

Наляканий горобець, що непомітно залетів у кватирку, сидить на ка­рнизі у кімнаті, де розміщено телефонну станцію атомної.

З’ясувальні, означальні, обставинні (місця, часу, причини, мети, умови, допусту, способу дії, міри та ступеня, наслідку).

Підметові, присудкові, з’ясувальні, обставинні (місця, часу, причини, ме­ти, умови, допусту, способу дії, порівняльні, наслідку).

Підметові, присудкові, додаткові, означальні, обставинні, супровідні.

Додаткові, означальні, обставинні (місця, часу, причини, мети, допусту, умови, способу дії, міри та ступеня, порівняльні), супровідні.

Підметові, присудкові, означальні, додаткові, супровідні.