Складнопідрядні речення з підрядним означальним та з'ясувальним.

Молоді жонаті і старші парубки в передноворічний вечір ходили по хатах «меланкували».

Поки чоловік доїхав до Вільшаниці, надворі зовсім смеркало.

На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осиці, зеленіють левади.

Ті долини здалека ніби дишуть тобі в лице холодком, лісовою вогкістю, манять до себе в тінь густого старого лісу.

Добрими вважалися дні, коли на небі повний місяць.

Якщо парубків пускали до хати, вони розігрували різні жартівливі сценки.

Майже повсюди на Гуцульщині, було поширеним вірування в те, що в передноворічний вечір худоба розмовляє між собою.

Адже під руку київського державця має перейти земля Подніпров`я, що віднині поєдналась із великими просторами інших племен слов`янських.

Здається, побачила вона, як через галявину пробігло веселе біле собача з атласною шкуркою.

Тільки діброва, до якої він саме дійшов, пересварювалася з хуртовиною і вітром.

Василь глибоко віддихається, бо попереду рубає валок Яків Кузло.

Мабуть,тому, що в юні роки не був таким щасливим, як нині,то й не помічав усіх приваб земної краси…

Ви знаєте, як пахне хліб диханням сівача, вогнем безсонних діб? 

А я люблю, як в вечірній час сопілка заспіває переливна. 

Доріжка була така вузька, що зелене гілля вгорі сходилось докупи й закривало

небо.

Внизу коло самої греблі, що прилягала до мосту, росли густі очерети. 

Щасливий тим, що живу тобою, Вітчизно рідна – земле сподівань.

А навкруги так тихо, що росинка з листа не скотиться. 

Є такі гірські вершини, що сягають аж під зорі. 

Все, що відбувається в світі природи, має свій смисл. 

Коли вже народився ти поетом, – за все відповідай у цім житті. 

Зорею станьмо для людей отих, яких на світі вже нема. в живих.

Місяць повис над ставом, нитку сріблясту в’яже, щоб таємниці неба і землю

людей з’єднати.

Під тихе рипіння морозу я казку стару пригадаю, як тихо шепочуться лози весною в подільському краю.

У досвітньому небі сизіли далекі пера непорушних хмар, наче над цією землею

летіло з усіх усюдів безліч перелітних птахів.

Як одступиш од гармат на аршин, то вона од тебе на сажень. 

Туди, де образи кохані, душа окрилена летить.

Хто ж не знає, що в кожному українському обійсті має рости ружа й шавлія,

любисток і м’ята, чорнобривці й нагідки.

На Україні вірили, що поле після битви навесні вкривається маками. 

Мабуть, ніколи не зможемо довідатися, хто і коли вперше здогадався втілити

в узорах красу рідної природи свої переживання та відчуття.

Навесні 1904 року Соломія Крушельницька блискуче виступила при

тріумфальному відродженні „Мадам Баттерфляй” Пуччіні в Італії, хоча кількома місяцями раніше ця опера зазнала гучного провалу.

Пуччіні до кінця життя пам’ятав, як Соломія Крушельницька захистила й

відстояла в артистичному світі його оперу, знехтувану вимогливою й безкомпромісною італійською публікою.

Розпарений нічною задухою, гостро й нудливо пах болиголов, який то тут, то

там здіймався вище за всіх на своєму товстому й породньому стовбурі, увінчаному тоненькими, схожими на віття кропу гіллячками.

Близькість річки відчувалася особливо виразно не тільки по тому свіжому

холодному повітрі, яким віяло з очеретів, а й по щедрій росі на травах, яка бризкала людям на руки й на ноги світлими льодяними краплями, по таємничості звуків, властивих для кожного приріччя: тихому бульканні, короткому раптовому плюскоту, якомусь шарудінні, схожому на чиїсь хитрі кроки.

Долиною повилася річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву.

Ні пером не списати, ні словом не сказати тієї несподіваної краси, якою до нас

усміхалася долина.

Тільки українська держава, у якій пануватиме національна ідея, дасть нашому народові світлу будущину й невмирущість.

Ці прості істини, як і перші уроки про землю-годувальницю, яку треба любити й шанувати, про хліб насущний, почув я вперше від сого дідуся.

У мові, що постійно змінюється, збагачується, удосконалюється залежно від життя її носіїв, відбито екологію етносу, його культуру, побут, звичаї.

Людина вибудувала з минулого в прийдешнє золотий міст, яким спішать у серця посланці людяності й любові – викупані в пелюстках квіту та в пробудженнях росяного ранку слова.

Ходім зараз до матері, хай вона втішиться, що має таку добру дитину.

Труби мінометів розпеклись так, що не можна було торкнутись рукою. 

Чи доводилось вам чути, як чайка кличе? 

Усім найкращим, що є в моїй душі, завдячую рідній батьківській хаті. 

Треба слову радощів додати, щоб уміло душу звеселять. 

Встаньмо з колін, розірвімо пута, якими нас віками приковано до чорних скель,

високо підведімо голови.

Засипав сніг стежку, що миша протоптала. 

Є такі гірські вершини, що сягають аж до гір. 

Сьогодні я такий веселий, що молодіти хочу знов. 

Стара верба від старості зомліла, забула, що сказав їй водяник. 

Справжня людина, що хоче бути господарем життя і своєї долі, мусить

триматися ближче до природи, жити простіше й щоденно гартувати і навіть випробувати свій організм і свою волю.

Крик табуна диких гусей, що сунув стороною, відгукувався в якомусь далекому озері.

Народ захоплений танцем і все звужує коло так, що танцюристи мов у криниці.

Сумно і смутно людині, коли висихає її уява. 

З дороги було видно, як вився у низині кривульками глибокий та каламутний

Прут.

Стара верба від старості зомліла, забула, що сказав їй водяник.

щоб пісня линула з вікон. 

бо тепло там і затишно в душі. 

незважаючи на гамір та неспокій. 

як любить сонце посивілий дід. 

де зростають діти.

щоб добре було їх і близько обробляти. 

які буйно поросли бур’янами. 

так що хотілося вибігти й гасати ними до вечора. 

хоч часто здавалося, що вони завеликі. 

бо лісопосадку вирубано вже давно.

вікно, яке блимало світлом каганця. 

як вився у низині кривульками глибокий та каламутний Прут. 

все, що їхало й йшло до нашого села. 

 так що всі намагалися йти тихіше. 

незважаючи на те, що дощ періщив стіною.

Блакитне море збурених гір облягло Івана широким колом, і здавалося, що

безконечні сині вали йдуть на нього, готові впасти йому до ніг.

Нехай не знає втоми та рука, що добре зерно в добру землю сіє. 

Якби мої думи німії та піснею стали без слова, вони б тоді більше сказали, ніж вся моя довга розмова.

Не поет, хто покидає боронить народну справу. 

Козацькі пісні – це пісні, що їх склав український народ.

Замість лісів тепер слався чорний килим повзучих смерек, у якому плуталися

ноги, і мохи одягали камінь зеленим шовком.

Ще звечора землю оповив їдкий холодний туман, що пробирав до кісток і вганяв у дрож.

На високих стеблах в’язалися десятки бутонів, які в кінці весни зацвітали

червоними, світло-рожевими й темно-пурпуровими квітами.

Якщо бажаєш стати заможним, у праці будь непереможним. 

А може, то така правда, як на вербі груші.

Люблю, коли хвилі юрбою шумлять. 

Сьогодні я такий веселий, що молодіти хочу знов. 

Я не такий, щоб зрадити людину. 

 Серед великої тиші чулось тільки, як шелестіли листочки. 

Як будеш, земле, ти щасливою, то буду в щасті жить і я!

Коли настала тиша після бою, у комишах знайшли ми журавля. 

Тихо в садку, тихо в місті, бо пізня година. 

Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнів два,

а то й більше.

Цвіте липа так буйно й розкішно, що все місто плаває в задумливому мареві. 

Щоб розпізнати людину, треба її полюбити.

коли настане слушна мить.

якщо наполягатимуть друзі.

як велить чисте сумління.

про що мовчить більшість.

хоч на творчість немає часу.

 Дуже любив професор, коли перед Зеленими святами дівчата приходили у плавні зілля збирати та квіти для вінків.

Лисицю найвигідніше полювати взимку, коли земля натягне на себе білу-білу та пухку-пухку ковдру.

Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите на війні.

Повітря було настільки прозоре, що з табору видно було чорне пожарище на південному схилі.

Ці місця стали дорогими для них уже тому, що тут ходили їхні хлопці, тут заліковували свої рани, звідси писали дівчатам листи.

Де пройде сила наша пречудова, в житті людини зміни постають. 

Благословенна будь, родино, де в згоді сестри і брати. 

Врешті, хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається. 

Ось так і з'явився в Америці плюшевий ведмедик, якого назвали Тедді. 

Я його талан співацький так високо поважаю, що співцем своїм придворним я зробить його бажаю. 

Що минуло, те вже не повернеться. 

Якби я знав, що є надія справжня, що сила є пустиню перейти. 

У 1902 році австрійський художник Ріхард Штайфф запропонував своїй тітоньці, щоб вона пошила маленьке ведмежа намальоване ним для дітей.

Відомо, що негарно повсякчас говорити лише про себе та свої справи.

Підготовка до відповіді - це складний етап екзамену, що вимагає особливої концентрації. 

Але й ці люди повинні усвідомити, що їхні надто часті нарікання на свої знегоди й біди не веселять товариство знайомих та приятелів.

Племінник не захотів гратися цією іграшною і вирішив, що краще на ній заробити гроші.