складнопідрядні речення з рідними видами зв'язку

Здобули волю відшукали долю.

Посієш впору збереш зерна гору.

Гаї шумлять я слухаю хмарки біжать милуюся.

Повіяв вітер по долині пішла дібровою луна.

Знаю одне мені вистачить сил подолать перешкоди.

перше

третє

четверте

п'яте

… кидаю всі невідкладні справи та йду в поля далекі.

… у цей час народжуються нові потаємні мрії та сподівання.

… час пробудження природи від тривалого зимового сну.

… ласкаву, сонячну, повну радісних пташиних переливів.

… коли з-під снігу виглядають перші блакитні проліски.

Відбились зорі у воді летять до хмар тумани.

Життя росте лишень з любові лише краса людей навчає жить.

Дощ пройшов хазяйським кроком сад в росі купається.

Дуже дивний пейзаж косяками ідуть таланти.

Степ половецький половіє трава аж срібна від роси.

безцінне «зерно істини», пізнане автором.

а не їхня складна мова чи прозова форма.

саме вона становила сенс життя мудреця.

і ми прагнемо осягнути її глибинну суть.

прихована в алегоричних образах.

Була б охота знайдеться робота

Поглянув я на ягнята не мої ягнята.

Білі мухи налетіли все подвір’я стало біле.

Поглянь в обличчя тоді питай про здоров’я.

Пахнуть сонцем дині спілі хмелем б’ють меди скажені.

Сталось диво: камінець засіяв (В. Самійленко).

На поле синєє вечірній впав туман, над річкою пливуть його мінливі хвилі

У такі ночі довго хвилюється серце косаря: йому згадується літо

Дай серцю волю — заведе в неволю (Нар. творчість).

Навколо буяв степ, співали жайворонки, цвіли рожеві грамофончики природної березки (М. Чабанівський).

Прощання перейде колись у картини мої, розлука зів’є собі гніздо в моєму серці (О. Довженко).

Я знаю: кожній дитині потрібна ласкава увага батьків (В. Сухомлинський).

У глибині лісу стукав дятел, пищали синиці (О. Десняк).

Сашко навшпиньках зайшов у свою кімнату, хутко ліг, заплющив очі: у синьому океані біля його хати повз грушу пропливали білі айсберги (М. Вінграновський).

Глибоке зоряне небо; місяць-князь високо стоїть на ясній оболоні й блідне перед наступаючим ранком; східний край неба вже побілів і пройнявся рожевим серпанком (М. Старицький).

Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні в синій тишині (В. Сосюра).

Блакить мою душу обвіяла, душа моя сонця намріяла, душа причастилася крутості трав — добридень я світу сказав (П. Тичина).

В неї запаморочилась голова; вона крикнула і трохи не впала на місці (І. Нечуй-Левицький).

Варвара заворушила пальцями, повернула очима; на їй убрання замаяло (І. Нечуй-Левицький).

У степу було тихо: блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина (Гр. Тютюнник).

Брязкали сталевими тарелями вагонні буфети, перегукувалися дударі-стрілочники, сюрчали у свої сюрчки й вимахували ліхтарями зчіплювачі вагонів, видзвонювали молоточками по колесах обходчики поїздів... (Гр. Тютюнник).

Климко розворушив палицею багаття — з нього викотилися дві чорні, як вугілля, картоплини (Гр. Тютюнник).

Одразу ж за вибалком на пагорбі починалося якесь містечко: чепурні, вистелені бруківкою вулиці, білі будиночки в невеличких пожовклих садках, далі — грибок водокачки, клубчасті дими понад нею; тоненько, коротко свиснув паровоз-«кукушка»... (Гр. Тютюнник).

Над яром стояла чорна ніч, тільки багаття на березі осявало траву й пісок червоною загравою (І. Білик).

Богдан зайшов, мати встала з лави й незвично клопітливою ходою подалася геть (І. Білик).

З тихим плескотом на берег рине хвилечка перлиста править хтось малим човенцем (Леся Українка).

Защебетав соловейко пішла луна гаєм. (Т. Шевченко)

В час гарячий полудневий виглядаю у віконце ясне море ясні хмарки ясне небо ясне сонце. (Леся Українка)

Шумить Дніпро чорніють кручі в граніт холодний б'є прибій (В. Сосюра).