СКЛАДНОСУРЯДНЕ РЕЧЕННЯ.

Латаття ніжилось в Озерах, хитали ряску карасі.

На вечірньому небі потьмяніли і щезли сріблясті зірки.

Національна своєрідність зближує нації, а не роз’єднує їх.

Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки.

Хто своє носить, той чужого не просить.

Старенька жінка вносила соломки і, вся залита сяйвом золотим, чогось палила у печі іконки, поцілувавши кожну перед тим.

Дорога зіп’ялась на невисокий перевал і круто збігла вниз по вапнистому білому схилу.

То наближаючись, то віддаляючись, але не стихаючи зовсім, гуркотіло і гуркотіло два трактори в полі.

Холодні зірки мерехтіли в темному небі, і нескінченний Чумацький Шлях простягся у вічність.

Народилося літо з дощів і холодних снігів, наполохано сіло в садочку під вишнею.

Запрягайте коні в шори, коні воронії, та й поїдем доганяти літа молодії,

Темне небо лежало, і хмара ходила навкісна, та шуміли тополі.

Була я щаслива, та терном поросла моя дорога до того щастя.

Ялинка затремтіла від низу до вершечка, та кілька глиць упало на сніг.

Лиш коники в стерні сюрчали та марево хилилось до землі.

Багряне сонце сутінню лісною у просвіт хмар показує кіно і десь на пні під сивою сосною ведмеді забивають доміно,

Раптом заблискотів заколихав вогнями весь правий берег і стало видно скіфські могили над Дніпром і лівобережні піски.

Біла стежка в далечі губилась а мені у безтурботні дні назавжди навіки полюбились ніжні і замріяні пісні,

Одна хвилинка темного горя і вмить усміхнулось направо усміхнулось наліво і золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба.

Ще лише хвилинка-друга і гарячі коні порівняються з маврійським дубом.

коли ми повернулися з екскурсії.

хоча за прогнозом і обіцяли буйного.

як і очікуваного кілька днів сонця.

проте клекотав сильний прибій.

штиль радував матерів із дітьми.

розкидаючи рожеві плями по піску.

і тепло разом із собою забирало.

і надворі починало вже темніти.

ніби пірнало в безкрає море.

і накладало ніжні сліди на берег.

коли вибігав у двір старий кіт.

ховалися комахи в невидимі щілини.

і різко тараном падали вниз.

та вимальовували в ньому арфу.

і розбивали небо блискавки.

коли весна приходить справжня.

дарма що холоди і злива.

і піснею сповіщають про весну.

а в грудях калатає.

і заливаються, і мріють.

Ну, стій же спокійно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг… а тепер гайда. 

Найменший шелест або стук — і моє серце падає і завмирає.

Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною.

Дивно Іванові, що такі красні гори, такі веселі, та створив їх злий.