Складносурядне речення

Віє вітер на долину, колише билину.

Усе порожевіло: кременисті шпилі, грюкочучий Дніпро, унизу, далекії темнії гаї на верховинах і прудка пташка понад Дніпром.

 Світ пахучий, сонячний, зелений палахкоче, мерехтить в очах.

 І зберіг я тільки, ненечко, скарб один, що ти дала, золоте, як зірка, серденько.

 Мир і любов, Україно, неси, сяй для планети, як сонце краси.

Півень стояв на порозі у хліві, стріпував крильми, наче поривався летіти понад мерехтливим сяйвом снігів.

 Вийшов на сизу піщану косу і, струсивши воду, знову заіржав грізно та бойовито, перегукуючись із громами.

Ще мить тому він був погноблений, а тепер йому виділись безмежні перспективи.

 Можливо, не тільки лісник, а й школярі-юннати навідувалися сюди ще та ще в інші знайомі їм місцинки.

 Мар’янка, сидячи обабіч дороги, гірко плакала, утираючи сльози рукавом, від того, що відстала від валки, загулявшись у лісочку.

 На наших озерах – ми бачимо гагару лиш на початку вересня.

 Собака на сіні – це саме той, хто сам не гам і другому не дам.

 Старшого дідового сина звали Карпом, меншого – Лавріном.

 Пізня осінь із дощами та вітрами – суцільний смуток на душі.

Найсерйозніша людина, яку я бачила в житті, — моя тітонька.

 Озвався постріл над рікою і до коня схиливсь козак.

 І говорили на зборах про порядок і виносили рішення.

 Небо укрилося хмарами і вітер почав дужчати.

Яблука падають і вже червоний килим під яблунею.

Ще довго він мовчав і ми всі сиділи немов заціплені.

 Мабуть, так ми і вчинимо і це буде дуже правильно.

 Вечірня зоря встає над містом і я не помітно засинаю.

 Чого ти так гірко плачеш і чим я тобі можу зарадити?

 У парку проходить фестиваль і лунає голосний сміх.

 Сергій знає, що йому робити і як поводитися будь-де.

 Дядько Миколай весело зареготався, а мені ж було не до сміху.

Осінні дощі капають теплими краплями, та ніхто цього не відчуває.

Надумалась я, та ніби мені й роботи тепер стало на багато менше.

 То сонце пече нестерпно, то дощ із драного неба ллє несамовито.

 Або розумне людям казати, або закрити рота і зовсім мовчати.

Гілля яблунь по садках уже голе-голісіньке, та подекуди, на пізніх сортах, іще біліють та рожевіють плоди.

 Не було ні хомута, ні голобель, і ніхто не сіпав за віжки, вказуючи шлях.

Звідусіль їхали і йшли на ярмарок люди, і дівчата всю дорогу притрушували сміхом.

В полі, за попелястим маревом, проступила розмита далина, й навіть обрій почав угадуватись.

 Традиційної охайності української садиби ми ще не втратили, бо ця хатина прямо таки випромінювала дбайливість господаря чи господарів.

 1

 2

3

 4

5

 Встаньмо з колін, розірвімо пута, якими нас віками приковано до чорних скель, високо підведімо голови.

 Українці мають усі підстави пишатися тим, що їхня Батьківщина не раз

переживала дні сили і слави, мужньо переносила найважчі випробування.

 Слово – срібло, а мовчання – золото.

 Культурна людина та, яка залишається культурною.

 У товаристві запорожців понад усе цінувалися сміливість, кмітливість, добре серце і, звичайно ж почуття гумору, яким було пронизане все життя Січі.

Т.Шевченко ще змалку купався у тих віршах невідомих поетів, що звуть їх народними піснями.

 Прислівник звик, незмінюваний в мові, ознаки різні виражать при слові.

 Відомо, що мова кожного народу – явище давнє.

 Сонце, те невипуще джерело життя, огріває своїм блискучим промінням усю

землю.

Скоро уся долина і гори блищать вогнями, і разом з димом із землі здіймається вгору і пісня.

 1, 2, 3

 2, 3, 4

 1, 3, 4

 1, 3, 5

2, 3, 5

Билося серце, і гріла кров од передчуття чогось в житті радісного, могучого.

Може, квіти зійдуть – і настане ще й для мене весела весна.

Прийми, Боже, молитву своїх дітей, бо ми просимо за Україну, за рідну матір, і молитва наша праведна, як і любов.

Ти даєш мені сонце погоже, і повітря даруєш, і снагу.

Уночі була гроза, а ранок видався ясний на диво.

як на межі, на оболоні.

і виполошено перепелині гнізда.

так що буде що їсти вівцям.

 літо буйне в береги ввійшло.

і зібрано останні колоски.

1

2

3

4

5

Дітвора підхоплює мелодію і всі, тримаючись за руки, ідуть навколо ялинки, урешті переходячи на танець.

Змінюються часи, удосконалюється життєдіяльність людини на землі, сягає фантастичних вершин наука і техніка, але неминущою цінністю, незмінною духовною, моральною величиною в людському суспільстві залишається мати.

 І перше, що бачать діти, відкривши оченята – материнські очі, лагідні, сяйливі, радісні.

Чи є в мові ніжніше, доступніше для немовляти, милозвучніше у своїй величі й простоті слово, аніж „мама” слово, з яким ми приходимо в цей світ?

Батько врочисто виймає з футляра стареньку скрипку, і починається імпровізований концерт.