Смислові зв’язки у безсполучниковому складному реченні

Зникає мова – зникає нація.

Ще сонячні промені сплять – досвітні огні вже горять.

Слухай тихий голос вишиття – в ньому ти почуєш Україну.

Роздивися тверезо по світу – нас нова обнімає доба.

Оксані радість: мати одрізала з полотна хустку.

Здалось на мить: пливе у небі срібний човен.

Защебетав соловейко – пішла луна гаєм.

Сохне стерня, затихають лани.

Не навчив батько — не навчить і дядько.

Далеко на сході стало червоніти небо: сонце сходило.

Роса блищить на сонці — чисте срібло.

Дзвенить у зорях небо чисте, палає синім льодом шлях.

Мені здається: твої очі світять з вишини.

Не навчив батько — не навчить і дядько.

Далеко на сході стало червоніти небо: сонце сходило.

Дзвенить у зорях небо чисте, палає синім льодом шлях.

Сіли перепочити і раптом помітили: хтось до них іде (В. Канівець).

Лягло сонце за горою, зірки засіяли (Т. Шевченко).

Боятися вовків – у ліс не ходити (Народна творчість).

Побув би у нас ще трохи – ви його і говорити навчили б (М. Стельмах).

Була б охота – знайдеться робота.

Заходило сонце, вузенькі вулички спорожніли, люди ховалися по домівках.

Зійде сонце — утру сльози... .

В житті мені весь вік тужити - не жити.

Містечко давно спочивало, скрізь було тихо (В. Шкляр). 

Віриш – здійсняться мрії (Н. Позняк)

Прийде осінь – у засіках буде хліб золотий (О. Десняк).

Подивилась ясно – заспівали скрипки (П. Тичина).

Мені здається: твої очі світять з вишини.

Соловей співає - серце завмирає.

Минулася буря – сонце засяяло. 

Оксані радість: мати одрізала з полотна хустку.

Кожна деревина має свій образ: ось цей в’язистий граб нагадує вузлуватого й міцного дядька Семена. 

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває. 

Кузька задки виборсався з-під порога, оглядівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючи землю довгим писком, рився величезний вепр.

Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують.

Уже немає хмар — то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами. 

То не хмара — біла пташка хмарою спустилась. 

А ясновельможний на воронім коні блисне булавою — море закипить. 

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває. 

Згайнуєш на жнивах хвилину — втратиш не одну зернину. 

Тільки став, задер голову — птаха вже занепокоїлась, заворушилась. 

Минув рік, минув другий — козака немає. 

Сіроманець уже не котився — його котив вітер.

Але він не міг того зробити: кричати на вулиці не личить благородним дітям. 

А вдома у нього справжнісінькі чудеса: цієї весни хлопець сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила й невловне! 

Але нелегко було знайти вихід: довкола їжилися обриви скель. 

Тільки Тоня як гляне в той бік, то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони із Віталиком!