Текст

Текст - це

Комунікативна мета тексту (те, заради чого його створено) - це

Тема тексту - це

Абзац – це

Типи мовлення є такі:

З погляду актуального членування в реченні можна виділити:

Олесь не повірив своїм очам: по городі спокійнісінько походжав здоровенний вепр. Він визбирував картоплю, що залишилася після копання. Величезний, вуха – ніби лопухи, ікла, як дві шаблі, з рила стирчать, щетина – наче дріт. Вепр пирхнув, прочистив забиті землею ніздрі і рушив у напрямку лісу. (За Б.Комаром.)

У поданому уривку поєднано такі типи мовлення:

По праву руч від вас збігає вниз шлях, в’ється поміж деревами. По ліву – яри, непролазні хащі, а прямо перед вашими очима розіслалася долина. Над річкою - село з білими хатками та вишневими садками. (За Панасом Мирним).

Цей уривок є таким різновидом опису:

Мета художнього опису предмета -

У великих містах часто складаються несприятливі для життя людей обставини. Наприклад, одним з агресивних забруднювачів міського середовища є шум.

Шум відволікає нас, впливає на нервову систему. Під впливом шуму змінюється частота пульсу, частота й глибина дихання. У шумному приміщенні до організму людини швидше потрапляють газоподібні шкідливі домішки, що є в повітрі. Тривала дія шуму призводить до швидкої втоми, погіршення пам’яті, зменшення уваги, втрати працездатності, підвищеної дратівливості. Від шуму погіршується сон, після сну люди відчувають утому, головний біль. Усе це дозволило вченим стверджувати, що шум повільно нас убиває (За Дж. Тревелом).

Засобом зв’язку першого та другого речень тексту є

У великих містах часто складаються несприятливі для життя людей обставини. Наприклад, одним з агресивних забруднювачів міського середовища є шум.

Шум відволікає нас, впливає на нервову систему. Під впливом шуму змінюється частота пульсу, частота й глибина дихання. У шумному приміщенні до організму людини швидше потрапляють газоподібні шкідливі домішки, що є в повітрі. Тривала дія шуму призводить до швидкої втоми, погіршення пам’яті, зменшення уваги, втрати працездатності, підвищеної дратівливості. Від шуму погіршується сон, після сну люди відчувають утому, головний біль. Усе це дозволило вченим стверджувати, що шум повільно нас убиває (За Дж. Тревелом).

Використані в тексті слова барабанна перетинка, приглухуватість, нервова система є

У великих містах часто складаються несприятливі для життя людей обставини. Наприклад, одним з агресивних забруднювачів міського середовища є шум.

Шум відволікає нас, впливає на нервову систему. Під впливом шуму змінюється частота пульсу, частота й глибина дихання. У шумному приміщенні до організму людини швидше потрапляють газоподібні шкідливі домішки, що є в повітрі. Тривала дія шуму призводить до швидкої втоми, погіршення пам’яті, зменшення уваги, втрати працездатності, підвищеної дратівливості. Від шуму погіршується сон, після сну люди відчувають утому, головний біль. Усе це дозволило вченим стверджувати, що шум повільно нас убиває (За Дж. Тревелом).

Стиль тексту

Гер переможений

Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлота шнель!» Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як шось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціга.

Коли протала земля. Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім приготував їх, повернувшись до нас, усміхався: «Гут… кіндер.,, гут». А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, кали їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німнів, вдови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або картуз та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау».

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили піляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіт ь сплакували.

Одного ранку його знайшли стіною до барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.

— Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.

Коли зняли його і взяли на руку, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.

Осінь видалася теплою, у кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч із нагідкою стояв зроблений із паличок і зв’язаний ними хрест…

Минуло півстоліття, За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла, підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:

— Ви не знаєте, де наш тато?.. (Л. Пономаренко).

Стиль тексту —

Гер переможений

Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлота шнель!» Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як шось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціга.

Коли протала земля. Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім приготував їх, повернувшись до нас, усміхався: «Гут… кіндер.,, гут». А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, кали їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німнів, вдови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або картуз та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау».

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили піляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіт ь сплакували.

Одного ранку його знайшли стіною до барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.

— Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.

Коли зняли його і взяли на руку, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.

Осінь видалася теплою, у кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч із нагідкою стояв зроблений із паличок і зв’язаний ними хрест…

Минуло півстоліття, За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла, підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:

— Ви не знаєте, де наш тато?.. (Л. Пономаренко).

Судячи з тексту, автор