Узагальнення знань вивченого за темою "Складне речення з різними видами зв'язку"

Художника, як і картину, треба розглядати здалека.

Він удома наодинці буде байдики бити.

Його то забували, то знову згадували .

Мені пощастило не втрутитися у цю неприємну справу.

Працюй не лише силою, а й умінням.

Ти майстер тесати й стругати, орати й копати, шити й молотити, грати й танцювати.

Звуків, ліній та барв ми довіку назад не вернемо.

І залунали скарги жалібнії моїх покинутих пісень-сиріт.

Укріплення складалося з кількох рядів, возів зсунутих і скріплених між собою.

А в долині ледве-ледве дзюрчить, оточений вербами та калиною, потічок.

Десь далеко на морі, оповитому темрявою світив вогниками пароплав. 

Жнива щороку мали свою пору, освячену святами, овіяну піснями.

Він повчав себе, що мріяти — це дурниця.

Тече вода в синє море, та не витікає.

І все на світі треба пережити, і кожен фініш – це, по суті, старт.

Навчений гірким досвідом, він на дві години раніше з'явився на іспит призначеного дня.

Той від народу має щедру нагороду, хто з ним долю поділяє,

Листя не може плисти проти течії, бо воно жовтіє від туги, опадає, і вода відносить його до моря.

Одного зимового погожого дня забарабанили, заспівали дзвіночки — на нашу вулицю ввірвалася трійка в яблуках.

Поети йдуть за горизонт, а поезія зостається віч-на-віч з вічністю.

Мовчала трава, мовчало віддалік громаддя копиць, схожих на вершників, усе потонуло в безобрійній німій тиші.

Я слухав рідну пісню, рідну мову, і вона лилася струмком, у якому переплелись запахи калини, чебрецю, лепехи.

І на цих високих пам’ятниках спочивають не тільки запізнілі перелітні птахи, а й, здається, у надвечірніх сутінках дрімають обважнілі хмари.

На нього чекало багато роботи: треба було виносити з хати сіно й жолобки з-під насіння, протерти вікна, поставити сітку, розтикати попід стелю деревій.

Вишнево-яблуневі садки, що сьогодні зранку були такі змерзлі, подобрішали, потеплішали, і село звеселіло, людські обличчя лагіднішими стали.

Дурманом віяло з густих заростей, які двома застиглими хвилями означали нічну вулицю, танучи в повітрі, а з обійсть долинав дух матіоли.

Позеленіли вікна, повітря стало бузково-синім, і верхівки тополь вигойдувались на поривчастому вітрі.

Мати брала пучками ягоду, несла до вуст, і, коли роздушувала черешню, то в кутиках уст спалахував сік.

Ти до мене прийшла не із казки чи сну, і здалося мені, що стрічаю весну.

Марко піднімається на підсинений пагорб, де крізь сон зітхає кучерявий овес, і застигає на місці: од вітряка до нього йде його Оленка з білим вузликом у руці.

Рожевий пил спадав, синіло все кругом, і коси золоті зоря вплітала в трави.

День і ніч стугоніли під вікнами ковані колеса возів, коні кресали копитами іскри, від ходи танків тремтіла хата.

Над річкою, в чистім полі, могила чорніє; де кров текла козацькая, трава зеленіє.

Нині кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі і тривоги.

А малі хлопці йшли з рукавицею, у якій повно зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса, гороху.

Уже травень засвітив свічки каштанів білі, і йде в квітках весна у рідному краю, я так його люблю, що передать не в силі в закоханих словах усю любов мою.

Так це ім’я прилипло до Івана, пізніше письменник додав до нього прізвище Черемшина, яке взяв від назви річки Черемош.

Село також у тумані, але з гори видно, як сонце прудко біжить десь із поля.

День той ткався і ткався із різних настроїв, у яких переважав радісний, та подеколи до нього долучався і сумний.

Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче і посміхається крізь сльози осінь і натрушує журбу на мою наболілу душу.

У п'ятницю, перед самою війною, сон мені приснився: вийшла я з хати, стала на взгір'ї, а вни­зу наш Дніпро і Кошова поєдналися, розкинулися, як небеса прозові.

Дехто і мене пізнає - догадуюсь по не­сподіваних окриках позаду; чим я більше набли­жаюся додому, тим тяжче стає від ваги тих не­сподіваних тривожних окриків.

Одного весняного ранку, коли під моїм вікном брунькував фіолетом бузок і на ранніх яб­лунях розпускався рожево-білий цвіт, я вийшов з хати на подвір'я і став як зачарований, - у саду дзвінко витьохкувала якась незнайома мені пташ­ка.

Удень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні.

Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце.

Якщо придивитися до квіточки каштана, то можна помітити на ній барвисті плями.

У верховіттях вітер колобродить, сумує стежка дичками внатрус.

Щодалі хвиля більшала, проте козаки були байдужі до неї: не первина їм в море ходити.