Тестьдвювювюбвювююччюжчбчжчбвбвжвбвюжввббчдвбтоомп

Волинь у житті та творчості Т.Шевченка, П.Куліша, Лесі Українки

Волинь і Тарас Шевченко... Ця тема залишається й досі дискусійною в сучасному шевченкознавстві, бо існують суперечливі думки щодо перебування поета в межах сучасної Волинської області. Але той факт, що Великий Кобзар перебував на теренах колишньої Волинської губернії, до якої входили, як відомо, нинішні Волинська, Рівненська, Житомирська і частини Тернопільської та Хмельницької областей, – заперечень не викликає. Він подорожував із відповідним науковим дорученням як співробітник Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (скорочено – Київської археографічної комісії), створеної 1843 року для збирання й видання історичних документальних матеріалів.

Вивчивши праці багатьох дослідників творчості Т.Шевченка, можна зробити висновок,  що поет відвідав такі міста колишньої Волинської губернії: Старокостянтинів, Вишневець, Почаїв, Кременець, Дубно, Берестечко, Луцьк, Ковель, Острог, Новоград-Волинський, Житомир.

Подорожуючи Волинню, Т.Шевченко змальовував пам’ятки старовини, руїни замків, козацькі могили. Одночасно він зустрічався з бідними селянами, розпитував їх про життя. У подорожньому альбомі поряд із замальовками пам’яток, записами зразків усної народної творчості можна побачити ескізи сумних постатей жебраків, голих дітей коло бідних селянських хатин – і напис: «Всюди їздив – і всюди плакав».

У повітовому містечку Старокостянтинові поет записав народну пісню про ватажка гайдамаків Миколу Швачка. Один із катренів цієї пісні згодом, після доопрацювання поеми «Гайдамаки», використано як епіграф до розділу «Гонта в Умані».

Берестечко (сучасний Горохівський район) зацікавило Т.Шевченка своїм історичним минулим – нещасливою для козацьких полків битвою з польською шляхетською армією 1651 року.  Тут поет оглянув поле битви, козацькі могили  в селі Острові, церкву в селі Пляшеві, розмовляв із місцевими жителями, записував пісні, перекази, легенди, оповідання, що їх створили волиняни про ці бої. Під враженням баченого й почутого поет пізніше, уже на засланні написав вірш «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?», у якому висловив свої думки й настрої з приводу трагічного минулого українського народу.

Тривала поїздка по Волині дала Т.Шевченкові значні матеріали для написання цілого ряду поем та повістей.

На Волині розпочав свою педагогічну діяльність видатний український письменник, історик, фольклорист, етнограф, перекладач і критик, автор першого українського історичного роману «Чорна Рада» Пантелеймон Куліш.

1841 року Куліш викладав російську мову у Луцькому дворянському училищі. Так уперше він, виходець з Чернігівщини, потрапив на Правобережну Україну, на Волинь, багату пам’ятками та споминами про старовину. Тут заприятелював із бібліотекарем і вчителем Іваном Хильчевським (1809–1899), з яким проживав разом на одній квартирі, тривалий час підтримував дружні зв’язки, присвятив своєму колезі поему «Настуся». Працюючи бібліотекарем, Хильчевський відігравав чималу роль в національному усвідомленні майбутнього класика української літератури.

З літературознавчої праці біографа П.Куліша – громадського діяча Дмитра Дорошенка «Пантелеймон Куліш. Життя Куліша і його літературно-громадська праця» дізнаємося, що молодий письменник захопився творами Вальтера Скотта, під впливом яких задумав власні романи. Книги, що знаходились в бібліотеці, були писані переважно французькою і польською мовами. Куліш, щоб збагнути основну ідею цих творів, наполегливо вивчав кожну з мов. При цьому він досягнув значних успіхів, що в майбутньому надихнуло його вивчати мови й інших народів. «Згодом, – як зазначав Д.Дорошенко, – вивчив Куліш мови: англійську, німецьку, італійську, майже всі слов’янські, та ще й латинську й єврейську (старожидівську); остання була потрібна йому «для праці над перекладом Святого Письма». У Луцьку почав писати повість із часів гетьманщини «Михайло Чарнишенко», наслідуючи «Карла Сміливого» Вальтера Скотта. У Луцьку вперше познайомився із польським товариством».

Спокійне життя Куліша і Хильчевського порушив новий смотритель училища на прізвище Глібовський, який прибув із Чернігова. Він не схвалював інтересів молодого педагога, а тому постійно виникали конфлікти. Начальник практично заборонив Кулішеві користуватися багатою училищною бібліотекою.

Перебуваючи в Луцьку, Куліш, окрім учителювання, займався і вивченням пам’яток старовини й архівів різних установ нашого міста з метою надання необхідної інформації Київському товариству шанувальників історії, але й тут молодого науковця спіткала невдача.

Сталось це під час оглядин Кулішем башт старовинного Луцького замку. Роздратований пошуками Куліша, місцевий казначей поставився до нього вороже, і, висловлюючи своє незадоволення й підозри, образив історика-початківця.

Передбачаючи, що луцькі чиновники почнуть йому перешкоджати, Куліш звернувся з письмовим проханням до київського військового, подільського і волинського генерал-губернатора Д.Бібікова, якого він вважав покровителем наук і мистецтв, щоб отримати від нього необхідний документ, що дозволяв би письменнику без перешкод працювати в архівах.

Дозвіл надійшов тільки в серпні 1841 року, майже одночасно з наказом про переміщення Куліша на іншу роботу, і тому скористатися ним Кулішу не вдалося. Куліш відбув до Києва продовжувати педагогічну роботу.

На Волині минули дитинство і юність поетеси Лесі Українки, сюди не раз верталися дороги її життя. Сліди Лесі знаходимо в Луцьку, Колодяжному, Ковелі, Любитові, Волошках, Білині, Скулині, Любомлі, Підгайцях, Запрудді. Тут вона вивчала народний побут, записувала народні пісні, збагачувалася творчими імпульсами. «Властивий, найрідніший рідний край для мене – Волинь…» – писала Леся Українка в листі до матері 22 березня 1898 року.

1879 року сім’я Косачів переїхала до Луцька у зв’язку з переміщенням по службі батька, який обійняв посаду голови з’їзду мирових посередників, а ще був предводителем дворянства.

В Луцьку «в кінці 1879 чи на початку 1880 року», за свідченням сестри Ольги, Леся написала свій перший вірш «Надія», а після публікації поезії «Конвалія» в журналі «Зоря» (Львів, 1884) вона стала Українкою.

На Водохреще 1881 року Леся пішла на Йордань, що відбувався на річці Стир, недалеко від косачівського помешкання в Луцьку, там застудилась і від того захворіла. Саме в Луцьку «почалися два найвизначніші у Лесиному житті процеси: там почалася її творчість, що піднесла її так високо, там почалася страшна недуга, що занапастила її в розквіті творчості» (О.Косач-Кривинюк).

У кінці травня 1882 року Косачі переїхали на постійне проживання до села Колодяжного під Ковелем, де ще 1868 року Петро Антонович купив 471,44 дес. землі, а 1879 року розпочав будівництво нового дому для сім’ї. Тут народилися менші діти Косачів: Оксана (1882), Микола (1884), Ізидора (1888).

Проживання родини в Колодяжному не було постійним: у Києві винаймали квартири задля навчання дітей; на Полтавщину, батьківщину Олени Пчілки, часто їздили на літо; прогресуюча хвороба Лесі змушувала шукати рятунку на багатьох кліматичних курортах не лише Європи. Але Волинь (і Колодяжне) на все життя для всіх Косачів залишалась найріднішим куточком. Леся Українка провела тут загалом чверть століття зі свого короткого страдницького, але наповненого високими пориваннями життя. Саме в Колодяжному зродилося кілька десятків прозових і поетичних творів («Любка», «На зеленому горбочку», «Самсон», «Святий вечір», «Сонет», «Біда навчить», «Перемога», «Товаришці на спомин» тощо), тут вона записала кількасот народних пісень, у т.ч. цикл «Купала на Волині», підготувала до друку першу свою поетичну збірку «На крилах пісень» (вийшла друком у Львові 1893 року), яку достойно оцінив Іван Франко. А ностальгія за рідним краєм вилилась у чудовий твір високого натхнення – драму-феєрію «Лісова пісня» (1911), перлину світової літератури, що найповніше уособлює і красу волинської природи, і могутні духовні сили народу, і його прагнення до волі.