Літературний вечір пам'яті "Ти кажеш, не було голодомору?"

«ТИ КАЖЕШ, НЕ БУЛО ГОЛОДОМОРУ?»

(Літературний вечір пам’яті)

На столі лежить розламана житня хлібина, кетяг калини, зелений барвінок, букет свіжих квітів, перев’язаних чорною стрічкою, свічки.

Лунає «Реквієм» А. Моцарта. Учні шикуються в журавлиний ключ. Ведучий запалює свічку.

УЧЕНЬ: Адлер Королів. «Стіни плачу».

Не звільняється пам’ять, відлунює знову роками.

Я зітхну… Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки – твердині, не хмари –

Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори,

Надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна, двадцяте століття»

І не рік, а криваве клеймо: «Тридцять три».

УЧИТЕЛЬ (запалює свічку; в руках книга-меморіал «Голод-33»):

•       «Літа 7441 від Сотворення світу (літа 1933) від Різдва Христового був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моравиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих, і дітей, і ще не народжених – у лонах матерів.

До Книги буття українського народу, якщо таку книгу колись написано».

Таким епіграфом починає вступну статтю «Духовна руїна» до книги-меморіалу «Голод-33» журналіст Лідія Коваленко.

У передмові до книги письменник Володимир Маняк зазначає: «Наше видання – це і цвинтар пам’яті, і поминальник горя та смутку. Трагедія народу, висповідана голосом людей-мучеників. Книга Народної пам’яті, де люди звіряються, виважують, свідчать, де правда історії озивається в тисячах людських доль».

Доля була невблаганною: в автомобільній катастрофі загинуло славетне подружжя – Лідія Коваленко і Володимир Маняк. А їхнє дітище – книга-меморіал «Голод-33» – уже побачила світ. Посмертно митцям присвоєно звання Лауреатів Державної премії імені Т.Г. Шевченка.

Це видання особливе, не призначене для одноразового прочитання. Осягти в послідовному вигляді, читаючи сторінку за сторінкою чорну хроніку голодомору в Україні 1932-1933 років, – це непросто для нервів. Нелегко читати, але треба. Без повної правди про минуле, якою б страшною вона не була, неможливий процес оновлення та очищення.

То ж перегорнемо скорботні сторінки достовірної пам’яті. ВИХОДИТЬ.

УЧЕНИЦЯ (запалює свічку; кожен учень, який розповідає, також запалює свічку пам’яті – робить крок уперед):

«Анастасія Максимівна Кучерук, жителька Житомирщини: «На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять по дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина та чогось гойдається всім тілом: назад, вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, а так, у простір, у світ – їсти, їсти, їсти…»

УЧЕНЬ: «Петро Макарович Соловищук із Вінниччини: «Батько кладе на тачку моїх два брати і сестру, везе на цвинтар. Розрив лопатою мамину могилу, розгорнув  рядно, поклав їх туди ж, до мами. Батько почав лопатою кидати землю в яму, а я собі руками. А тоді помер і батько… І так від моєї родини ніякого сліду – ні могили, ні хреста. Тільки імена».

УЧЕНЬ: Дмитро Головко. «У той рік заніміли зозулі».

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухлі узули

В кирзяки-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік.

Без труни, загорнувши в ряднину…

А ранок – помер чоловік.

І невтому, трудягу старого,

Без хреста повели у той бік…

І кістьми забіліли дороги

За сто земель сибірських, сто рік.

У той рік і гілля, і коріння –

Все трощив буревій навкруги…

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил.

УЧЕНИЦЯ: Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися – від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, Земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми, єдині спадкоємці всього, що було.

Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у кілька десятиліть, тих великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людства голодомору.

(ХВИЛИНА МОВЧАННЯ).

УЧЕНЬ: Історичні довідки.

1. Це було не стихійне лихо, а зумисно підготовлений голодомор. У 1933 році Йосип Сталін, говорячи про підсумок першої п’ятирічки, заявив: «Ми безперечно досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується в нас із року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги радянської влади».

Після такої заяви мало хто міг наважитися висловити іншу точку зору.

2. Але становище в країні було катастрофічним. Ще в жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна в хліборобній галузі. За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом Кагановича, Молотова, Постишева викачали в селян внутрішні фонди: продовольчий, фуражний, насіннєвий.
3. Представники місцевої влади організували в селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного негайно підвезти на станцію мішок зерна, а в разі непокори позбавляли волі на 10 років. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селянства.

УЧЕНЬ. Петро Головатюк. «Обдирали селян».

Оббирали селян, наче липку.

Мав коня – то вже був з куркулів.

Супротивних – в Сибір, там, крізь шибку

Скільки глянеш, – дроти таборів.

В таборах той, що землю леліяв.

У буремні відстояв грудьми.

«Вождь великий» всю тундру засіяв

 З України моєї кістьми.

УЧЕНИЦЯ. Кажемо нині: село постаріло. А це ж прямий наслідок голодомору, «матеріальний»  відгомін ненароджених поколінь. Ми з болем говоримо сьогодні про геноцид українського народу, непоправно підірваний голодомором 33 року. Що ж забрали з собою в могили ті мільйони великомучеників голодного року?

Не тільки те, що вони самі могли сотворити на цьому світі, а й те, чого вони так і не передали нащадкам. Зяюче провалля утворилося на місці тридцять третього року в демографічній структурі населення України. Це провалля невідворотно повторювалося потім ще й ще – коли наставала пора народжувати своїх дітей тим дітям, яких давно вже забрала голодна смерть, і дітям цих ненароджених…

УЧЕНЬ. А пішли ж найкращі, несли в могилу найкоштовніше, що є в нації, – гени розуму, здоров’я, досконалості фізичної й духовної, гени милосердя й справедливості, людяності й відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів. Обривався вічний живий ланцюг поколінь; українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано удару, якого він ще не знав.

УЧЕНЬ. Тамара Коломієць. «Весільна балада 1933».

Вже в безлюдді повнім погасала

Донечка, надія удовина,

І сама вдова її вдягала,

І сама поклала в домовину.

У візку скрипливому із двору

Дотягла насилу до могили,

Що її у цю недобру пору

Вирила, аби земля покрила.

А як дощ наструменів цівками,

Цвинтарні оплакуючи втрати,

Босими опухлими ногами

Танцювала у багнюці мати:

«Оце ж тії чоботи, що зять дав.

А за тії чоботи дочку взяв…»

Чорний-чорний та недобрий сватав

І, дивись, таки зумів узяти.

І тепер весільну перед зятем

Гірко відтанцьовувала мати:

«Чоботи, чоботи із бичка,

Чом діла не робите, як дочка?..»

Засихала на литках багнюка –

Отакі-то перед і халяви.

Босі п’яти нелюдську розпуку

Світові оглухлому жбурляли:

…дочку взяв…

…д-о-ч-к-у…

УЧЕНЬ. Висновки Міжнародної комісії по розслідуванню голодомору в Україні в 1932-1933 роках:

1. Причини голодомору:

- вивезення зерна з України з урожаю 1933 року до останнього кілограма внаслідок пограбування селян бригадами активістів із числа членів ВКП (б), комсомольців, комнезамів;

- колективізація;

- розкуркулювання;

- денаціоналізація;

- геноцид.

2. Наслідки голодомору:

- внаслідок повного виснаження організму від голоду вмерло 12 мільйонів осіб;

- вивезено з України до Сибіру, на Урал, райони Крайньої Півночі 3 мільйони осіб.

3. Відповідальність:

- головні ідеологи голодомору: Ленін, Сталін;

- керівники: Каганович, Молотов;

- виконавці: Баліцький, Чубар, Косіор, Петровський.

4. Комісія вважає:

- Сталін та ВКП (б)намагались через голод нанести смертельний удар по Україні, по українській нації;

- злочини, здійснені під час голодомору в Україні, беззаперечно були злочином проти людства.

УЧЕНЬ. Петро Біба. «О, як же ти не вмерла, Україно».

О, як же ти не вмерла, Україно,

Бо скільки ж то зловісницька мета

Звела людей, приречених безвинно, –

Й ніхто за це ні в кого не спитав.

УЧЕНЬ. Дмитро Білоус. «Ти кажеш, не було голодомору?»

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть марево виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, –

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було голодомору!

УЧЕНИЦЯ. Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я. Жадане й драматичне його очищення, радісне й гірке воскресіння. Надто багато позаду могил. Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяного епопеєю насильницької колективізації та голоду, розкріпачити волю людей. Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.

(Звучить гімн «Боже великий, єдиний» муз. М. Лисенка, сл. О. Кониського)