«ТИ – МОЄ ДИВО ЧОРНОБРИВЕ» (Жінки в житті й творчості Т. Шевченка Літературно-театралізована композиція)

«ТИ – МОЄ ДИВО ЧОРНОБРИВЕ»

 (Жінки в житті й творчості Т. Шевченка

Літературно-театралізована композиція)

 

Шевченко (чується його голос)

Молюся, знову уповаю,

Ізнову сльози виливаю,

                                              І думу тяжкую мою

Німим стінам передаю.

 

Картина І. Оксана

Муза 1. Перше Шевченкове, дитяче цілком, кохання було до кучерявої Оксани Коваленко.

Шевченко. Ми в купочці колись росли,

                     Маленькими собі любились.

                     А матері на нас дивились

                      І говорили, що колись

                     Одружимо їх. Не вгадали!

                     Старі зарані повмирали,

                     А ми малими розійшлись,

                     Та вже й не сходились ніколи. 

Муза 2. Можна гадати, що ота Оксана – була та сама дівчина, що, беручи плоскінь, почула, як Тарас плаче біля череди.

Оксана.       Прийшла, привітала,

                      Утирала (його) сльози

                       І поцілувала.

Шевченко.  Неначе сонце засіяло,

                      Неначе все на світі стало

                      Моє… лани, гаї, сади…

                      І ми, жартуючи, погнали

                      Чужі ягнята до води.

Муза 3. З кохання того нічого не вийшло. Але першого кохання, як і перших сліз, викликаних кривдою та несправедливістю, –  такі люди, як Шевченко, довіку не забувають.

Муза 4. Не забув і Тарас своєї Оксани. Героїню кращої своєї поеми «Гайдамаки» він назвав Оксаною.

Муза 1. Минуло після тієї сцени біля ягнят більше, може, 35 років. Тарас приїхав до рідного села, і перед ним воскрес образ Оксани.

Шевченко (питає у брата). Чи жива ота Оксана кучерява, що з нами гралася колись?

Брат Тараса.  Помандрувала

                        Ота Оксаночка в поход

                        За москалями та пропала.

                        Вернулась, правда, через год,

                        Та що з того, з байстрям вернулась,

                        Острижена…

                        Занапастилась, одуріла,

                        Так-так що краля!

Шевченко (до Оксани). Якби зустрілися ми знову,

                         Чи ти злякалася б, чи ні?

                          Ніякого. І не пізнала б.

                          А може б, потім нагадала,

                          Сказавши: – Снилося дурній. –

                          А я зрадів би, моє диво!

                          Моя ти доля чорнобрива!

                          Якби побачив…

 

Картина ІІ. Катерина

Муза 1.             Сидить батько кінець стола,

                           На руки схилився;

                           Не дивиться на світ божий:

                           Тяжко зажурився.

Муза 2.              Коло його стара мати

                           Сидить на ослоні.

                           За сльозами ледве-ледве

                           Вимовляє доні:

 Мати.               Що весілля, доню моя?

                           А де ж твоя пара?

                           В Московщині, доню моя!

                           Іди ж їх шукати,

                           Та не кажи добрим людям,

                           Що є в тебе мати.

                           Не вертайся, дитя моє,

                           З далекого краю…

                           А хто ж мою головоньку

                           Без тебе сховає?

                           Хто заплаче надо мною,

                           Як рідна дитина?

                           Хто посадить на могилі

                           Червону калину?

                           Доню моя, доню моя,

                           Дитя моє любе! Іди до нас…

Муза 1.             Ледве-ледве поблагословила…

Мати.                Бог з тобою!

Муза 2.              … та як мертва на діл повалилась.

                           Обізвався старий батько.

Батько.             Чого ждеш, небого?

Катерина (заридала, кинулась у ноги).

                           Прости мені, мій батечку,

                           Що я наробила!

                           Прости мені, мій голубе,

                           Мій соколе милий!

Батько.             Нехай тебе Бог прощає

                           Та добрії люди;

                           Молись Богу та йди собі  –

                           Мені легше буде.

Катерина (ледве встала, поклонилась, вийшла мовчки з хати).

                           Не вернуся!

                           В далекому краю,

                           В чужу землю, чужі люди

                           Мене заховають…

                           Боже ти мій!... лихо моє!

                           Де мені сховатись?

                           Заховаюсь, дитя моє,

                           Сама під водою,

                           А ти гріх спокутуєш

                           В людях сиротою,

                           Безбатченком!

Шевченко.       Отаке-то на сім світі

                           Роблять людям люди!

                           Того в’яжуть, того ріжуть,

                           Той сам себе губить…

                           Та нема де прихилитись

                           В світі одиноким…

                           Де ж ті люди, де ж ті добрі,

                           Що серце збиралось

                          З ними жити, їх любити?

                          Пропали, пропали!

 

Картина ІІІ. Варвара

Голос за сценою.

                          Минулися молодії, веселії літа,

                          Немає з ким

                          Остиглого серденька нагріти.

Муза 1. Вони зустрілись в Яготині в 1843 році – княжна Варвара Рєпніна та український поет і художник Тарас Шевченко. Їй було 35, йому – 29.

Муза 2. Шевченко потоваришував з розумною княжною Варварою, яка сміливо простягла руку через безодню соціальну, що лежала між нею і Шевченком.

Муза 3. Вона стала його близьким другом, сестрою, його сумлінням, уміла цінувати в Шевченкові людину внутрішню і не боялась признати рівнею собі колишнього кріпака.

Муза 4. У листі до свого духівника Варвара писала…

Варвара (пишучи). Звали його Шевченко. Запам’ятайте це ім’я. Воно належить до мого зоряного неба. Шевченко посів місце в моєму серці, я часто думаю про ньго, я зичу йому на добро… Шевченко мені не чужий… Я кохаю його і цілковито довіряю йому.

Муза 1. Вельми стриманий до Варвари, Шевченко залишив одне-єдине відоме всім свідчення своєї небайдужості до Рєпніної – вірш-присвяту їй з поеми «Тризна».

Шевченко. Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать,

И дар господний, вдохновенье,

Должно слезами поливать.

Для вас понятно это слово!

Для вас я радостно сложил

Свои житейские оковы,

Священнодействовал я снова

И слезы в звуки перелил.

Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихостройными речами

Мечты о рае пробудил…

Муза 2. Княжна Варвара приховувала від усіх захоплення Шевченком. Лише одного разу розповіла про це матері. Але та назвала її почуття безсоромними.

Муза 3. Варвара дуже тяжко переживала своє кохання, не раз признавалася в ньому поетові. Проте Шевченко, хоч і розумів її, та не міг відповісти тим же.

Варвара (пишучи). Прощавайте, добрий поете, не покидайте ні пера, ні пензля. Хай допоможе вам Господь всемогутній понести до кінця важезний хрест ваш тією вузькою й скорботною стежкою! За вас багато, багато молитв, а молитва задарма не пропадає.

Муза 4. Однієї долі їм не судилося.

 

Картина IV «Наймичка»

Муза 1.                Тричі крига замерзала,

                              Тричі розтавала,

                              Тричі наймичку у Київ

                              Катря проводжала

                              Так, як матір.

                              І молила Бога,

                              Щоб швиденько верталася,

                              Бо без неї в хаті

                              Якось сумно – ніби мати

                              Покинула хату.

                              Якось сумно – ніби мати

                              Покинула хату.

Муза 3.                Після Пречистої в неділю

                              Наймичка ввійшла.

Наймичка (у Катрі). А Марко в дорозі?

Катря.                  В дорозі ще й досі.

Ганна.                  А я ледве додибала

                              До вашої хати,

                              Не хотілось на чужині

                              Одній умирати!

                              Коли б Марка діждатися…

                              Так щось тяжко стало!

 

Роздає онукам подарунки.

 

                               А Маркові і собі нічого

                               Не принесла: не купила,

                               Бо грошей не стало,

                               А зароблять не здужала.

Муза 3.                  Й покапали сльози

                                З старих очей замучених.

                               Ледве, ледве встала

                                Із-за стола.

Ганна.                    Катерино!

                                Не та я вже стала:

                                Зледащіла, не здужаю

                                І на ноги встати.

                                Тяжко,

                                Катре, умирати

                                В чужій теплій хаті.

 

Чується стук у двері.

 

                                Чи чуєш ти, Катерино?

                                То ж Марко! Біжи зустрічати!

                                Уже прийшов. Біжи швидше,

                                Швидше веди в хату!

                                Слава тобі, Боже!

                                Насилу діждала!

 

Увійшов Марко, став на порозі.

 

Ганна (шепоче).     Слава… слава Богу.

                                 Ходи сюди, не лякайся…

                                 Я щось маю розпитати,

                                 Дещо розказати.

 

Марко схилився до наймички.

 

                                 Марку! Подивися.

                                 Я не Ганна, не наймичка,

                                 Я…

Муза 2.                    Та й оніміла.

                                 Марко плакав, дивувався.

                                 Знов очі відкрила,

                                 Пильно, пильно подивилась –

                                 Сльози покотились.

Ганна.                     Прости мене! Я каралась

                                 Весь вік в чужій хаті…

                                  Прости мене, мій синочку!

                                  Я… я твоя мати.

 

Картина V. Ликера

Голос (за сценою).   А літа пливуть…

                                   Пливуть собі стиха,

                                   Забирають за собою

                                   І добро, і лихо!

                                  Забирають, не вертають

                                  Нікого, нічого.

Шевченко.              Якби з ким сісти хліба з’їсти,

                                  Промовить слово, то воно б,

                                  Хоч і як-небудь на сім світі,

                                  А все б таки якось жилось.

                                  Та ба. Нема з ким.

                                  Ні. Треба одружитись,

                                  Хоча б на чортовій сестрі!

                                  Бо доведеться одуріти в самотині.

 Муза 1. Відвідавши Україну в кінці 50-х років, уже після заслання, Шевченко все частіше почуває себе самотнім.

Муза 2. Родич Тараса Григоровича Варфоломей Шевченко пригадував, що поет прагнув жити сім’янином. Мріючи про родинне життя, Шевченко не раз казав: «Чи дозволить мені Господь знайти хату й жінку та діждати дітей?».

Муза 1. Поривання до красуні Довгополенківни не мали в собі й сліду серйозного, глибокого кохання. Це була остання іскра великого, палкого, але змученого серця. І сватання це було потребою не кохання, а бажання позбутись самотності.

Муза 2. У поета збільшується почуття нудьги: він відчуває ще більшу потребу мати біля себе друга серця. Душа його виливає свої бажання в «Молитвах».

Шевченко.                Мені, мій Боже! На землі

                                    Подай любов, сердешний рай,

                                    І більш нічого не давай!

                                    Боже милий!

                                    Тяжко мені жити!

                                    Маю серце широкеє –

                                    Ні з ким поділити!

                                    Не дав єсе мені долі,

                                    Молодої долі!

                                   Не дав єсе ніколи,

                                   Ніколи! Ніколи!

                                   Не дав серця молодого

                                   З тим серцем дівочим

                                   Поєднати! – Минулися

                                   Мої дні і ночі

                                   Без радості, молодії!

Муза 3. І все ж один-єдиний раз у 1860 році Тарас Григорович таки зібрався одружитись. Обраницею його стала сирота – кріпачка Ликера Полусмакова.

Муза 4. Та друзі Шевченка радили йому не робити цього. Вродлива Ликера була, як Шевченко пересвідчився, непорядною, цинічною і грубою дівчиною. По тому Шевченко озлобився на весь жіночий рід.

Муза1. Так і залишилась нездійсненною поетова мрія:

Мати звичайне родинне щастя.

Шевченко.

А я так мало, небагато                                             Та безталанною мою,

Благав у Бога. Тільки хату,                                     Мою Оксаночку: щоб з нею

Одну хатиночку в гаю,                                            Удвох дивитися з гори

Та дві тополі коло неї,                                             На Дніпр широкий, на яри…

Оксана.

Я тебе чекала роки й роки,                                 Замість терну розсівала мак,

Райдугу снувала з рукава                                    Та мені зв’язали руки люди.

На твої задумані мороки,                                   «Хай страждає, –  кажуть, –

На твої огрознені слова.                                                                треба так».

Я тебе в Закревський поманила,                         Хай у ньому сльози доспівають

Я душею билась в Рєпніній,                                В ненависть, в покару, у вогні.

А в засланні крила розкрилила                           І мене, знеславлену, пускають,

В Забаржаді, смуглій і тонкій.                            Щоб ридали вірші по мені.

Ні мотиль – актриса Піунова,                              Я – Оксана,

Ні Ликери голуба мана                                                                   вічна твоя рана,

Цвітом я зронилася в грозову                              Журна вишня в золотих роях,

Душу вільну, збурену до дна.                              Я твоя надія і омана,

Я б тобі схилилася на груди,                                Іскра не розпалена твоя.