Тихий осінній ранок в Україні

Тихий осінній ранок в Україні

      Ранок прокинувся несподівано. Тихо й спокійно піднімалося сонце. Так приємно й радісно бачити та відчувати його промінці, усміхнене личко, ніби в  душі з’явилося тепло кожного промінчика та радість осінньої усмішки. Настрій змінюється в бік позитиву. Душа співає, радіє. Так хочеться сказати: «Життя прекрасне!» А серце підказує: «Життя стане прекрасним, коли перестануть лунати вибухи, не будуть плакати й тужити матері, доньки, дружини, сестри, знайомі, кохані, з війни повернуться батьки, сини, доньки, знайомі та дорогі нам люди… Тільки тоді у двері постукає справжнє щастя. Наближаємо його, очікуємо, щодня робимо крок до перемоги… Мріємо побачити, обійняти, пригорнути до серця найрідніших людей і ніколи від себе не відпускати. Сьогодні це мрія, але так хочеться, щоб вона стала дійсністю: такою реальною, приємною, радісною – і назавжди! Щоб можна було її побачити й не один раз, а щодня, щохвилини  радіти зустрічі, милуватися красою  рідних людей, допомагати їм, підтримувати їх, надихати на добрі й хороші вчинки…На жаль, життя одне…

       Знову чуємо звуки тривоги. Не скажу, що несподівані, але зовсім неприємні. І звикнути до них практично неможливо. Діти дошкільного віку розуміють, що вони, ці звуки, означають для людей. Здається, що навіть горобці, ворони, галки намагаються знайти прихисток для себе, почувши неприємні гучні нагадування про наступну тривогу, обстріли, що можуть принести фатальні наслідки. Навіть природа нагадує, свідчить, попереджає  про небезпеку  всіх живих організмів і не тільки. Що вже говорити про людей та тварин, яких людина приручила…

      Знову осінь зачаровує нас своїми барвами й ароматами, квітами й туманами, розмаїттям смаків і звуків. Знову вона наповнює душу затишком, спогадами, бажанням миру й добра, думками про земне і вічне та світлою журбою. І все те незмінно й невидимо перетворюється в натхнення для майстрів слова та їхніх шанувальників. Нова осінь - це вчасна  можливість почути, прочитати  нові поетичні шедеври. Прекрасні, цікаві, затишні й барвисті, неповторні й задумливі осінні поезії від Ліни Костенко, Євгена Плужника, Івана Франка, Василя Симоненка, Анатолія Качана, Максима Рильського, Надії Красоткіної, Олександра Олеся, Юлії Олефір, Лесі Українки, Богдана Стельмаха, Марійки Підгірянки  та багатьох інших українських поетів, митців, шанувальників краси природи. Шановні друзі,   читаймо поетичні твори про цю чарівну пору року,  надихаймося разом неповторною красою природи та людей навколо! Чарівна осінь-ніби казка! Це прекрасно!!

Вишиває осінь на канві зеленій
Золоті квітки.
Квіти оживають, і з дерев спадають
Жовті нагідки.
Яблука і груші падають на землю,
Боки, спини б’ють.
Люди їх збирають, у мішки ховають,
Кури їх клюють.
Бавляться дітками, бавляться квітками,
Моляться батьки.
Вишиває осінь на канві зеленій
Золоті квітки. Олександр Олесь

***Холодна земля, а діти, як завжди, босі,
Я кличу їх в дім і грію, немов курчат.
Замерзла душа… На вулиці знову осінь
Прийшла і ледь чутно торкнулась мого плеча

Я в чашку кладу маленький шматок імбиру,
І ставлю на стіл тарілку солодких слив.
На серці печаль… І хочеться просто миру.
На нашій землі, щоб, як осінь, він наступив.

Тривоги щодня. До них я не звикла й досі,
І кожен мій день вже наче якесь кліше.

Я справді втомилась…В країні війна і осінь,
А дуже б хотілось, щоб  осінь була лише…Юлія Олефір

Осінній бал – ошатне листя,
Голубить сонцем день жовтневий,
Танцює в сукні золотистій
Тендітна осінь-королева… Ніна Колодяжна

***Жовте листя, немов перину,
стеле осінь мені до ніг.
Полюбив молоду дівчину,
полюбив, як умів, як міг.

     Полюбив не за чорні брови,
не за вроду, немов весну,
а за щиру, гарячу мову
і за душу її ясну.

     Полюбив — як сказать, не знаю,
та й потреби у тім нема,
я щасливий, що я кохаю,
ну, а решта мені дарма.  Василь Симоненко

Річний пісок слідок ноги твоєї
І досі ще — для мене! — не заніс…
Тремтить ріка, і хилиться до неї
На тому березі ріденький ліс…

Не заблукають з хуторів лелеки,—
Хіба що вітер хмари нажене…
О друже мій єдиний, а далекий,
Який тут спокій стереже мене!

Немов поклала ти мені на груди
Долоні теплі, і спинилось все:
І почуття, і спогади, і люди,
І мертвий лист, що хвилями несе…

Немов ласкаві вересневі феї
Спинили час,— і всесвіт не тече…
І навіть цей слідок ноги твоєї
Вже не хвилює серця і очей…

Бо я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі,
І твій слідок малий — такий великий,
Що я тобі й сказати б не зумів. Євген Плужник

Польова дорога

     Червоним золотом із груші
Останнє листя потекло.
Останній трактор з поля рушив,
А птиця стала на крило.

     Давно відпахла медуниця,
У підземеллі спить ховрах.
Лише не спиться, не лежиться
Глевкій дорозі у полях.

     Вона то журиться за колосом,
Що відшумів, немов прибій,
То пригадає перше колесо,
Що прокотилося по ній.

     Було це літо урожайне:
Потоком сонячних краплин
Зерно із бункерів комбайнів
Текло у кузови машин.

     Та відшуміла косовиця,
Тепер тут знову ні душі,
Хіба що заєць чи лисиця
Через дорогу пробіжить.

      Куди не глянеш — пусто, голо
І на стерні, і по ярах.
Стоять лише дві скирти в полі,
Мов кораблі на якорях.

      Надходять хмари-водовози
Із глибини рудих степів,
І дощ цілує на дорозі
Сліди людей і тракторів.  Анатолій Качан

*** Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова…Ліна Костенко

       Шедеври митців поетичного слова приносять радість, бажання жити й щодня  насолоджуватись неповторною красою навколишнього світу…