"То була дивовижна зоря..." (Сценарій вечора, присвяченого Тарасу Григоровичу Шевченку для учнів 7-9 класів)
"То була дивовижна зоря..."
(Сценарій вечора, присвяченого Тарасу Григоровичу Шевченку
для учнів 7-9 класів)
Звучить мелодія пісні "По діброві вітер віє". На сцені, під тополею, сидять два хлопчики-пастушки.
Хлопчик: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!
Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий...
Хлопчик: А вівці?
Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.
Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний...
Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається...
Садок вишневий коло хати. Хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами йдуть. Співають ідучи дівчата. А матері вечерять ждуть... (Замовкає, а через хвилину продовжує):
А спали ми під відкритим небом, на подвір'ї, а над ними роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка... (Плаче).
Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!
Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?
Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як баба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.
Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слухати. Яка тут може бути таємниця?
Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Каже, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством - мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.
Тарас: А далі що?
Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме... Казала, що, може, це якраз ти...
Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє... А в хаті злидні несказанні...
Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє...
Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.
Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!
(Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. Запорожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе промовляє):
Було колись - в Україні
Ревіли гармати:
Було колись - запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю:
Минулося - осталися
Могили на полі.
(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака, котрий наче не помічає хлопчикового здивування і продовжує):
Не вернуться сподівані. Смійся, лютий враже!
Не вернеться воля. Та не дуже, бо все гине, -
Не вернуться запорожці. Слава не поляже.
Не встануть гетьмани. Не поляже, а розкаже.
Не покриють Україну Що діялось в світі.
Червоні жупани! Чия правда, чия кривда
Обідрана, сиротою І чиї ми діти.
Понад Дніпром плаче: Наша пісня, наша дума
Тяжко-важко сиротині. Не вмре, не загине...
А ніхто не бачить... От де, люди, наша слава,
Тільки ворог, що сміється... Слава України!
(Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам, продовжуючи);
Без золота, без каменю. Без хитрої мови. А голосна та правдива. Як Господа слово...
Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги?
Козак: Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж уcix людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та "Кобзар". Без першої він був би неповноцінний морально, без другої - немислимий і недолугий як народ, "Кобзар" - це Євангеліє від Тараса.
Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тараса. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка...
Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!
Тарас: Я? Але ж я не апостол! Я - кріпак. Я - сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди...
Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику, дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля - твоїм хрестом. Ти будеш розіп'ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї... Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю, наше національне небо.
(Разом з Тарасом козак виходить. Появляються ведучі, бажано хлопець і дівчина)
Ведучий: Цілий світ задивлений на Канів.
Дивне місто - що не говори.
Скільки чути - шириться осанна
З висоти Чернечої гори.
День у день - хурделиця чи спека –
З різних сіл, з містечок і країн
Йдуть до неї люди, наче в Мекку,
Йдуть з усього світу на поклін.
Йдуть, хоч стежка стелеться терново.
Йдуть і йдуть - без ліку і числа,
Щоб вогнем Тарасового слова
Очищати душі і тіла.
Ведуча: Земле Шевченкова, земле Франкова.
Ниво, засіяна щастям-добром.
Вічна твоя соловейкова мова,
Вічна розмова Дністра із Дніпром.
(Звучить пісня "Реве та стогне Дніпр широкий")
Ведучий: Щовесни, коли тануть сніги
І на рясті засяє веселка,
Повні сил і живої снаги,
Ми вшановуєм пам'ять Шевченка.
Ведуча: Живими в пам'яті встають
Ярема. Гонта, Гамалія,
І Катерина, і Марія –
В людськії серця проклали путь.
(На сцені з’являється Шевченкова Катерина з немовлям на руках. Вона бідно одягнена, розгублена, виснажена морально. Треба, щоб учениця, яка виконуватиме цю роль, вміла артистично не тільки словами, а й мімікою, жестами, поведінкою на сцені відтворити трагедію становища героїні. Катерина сідає й колише немовля)
Ведучий: «Той, хто відстоює права жінки, той відстоює права дитини, інакше кажучи, відстоює майбутнє».
Віктор Гюго
(Якусь мить звучить ніжно-трагічна музика без слів)
Ведуча: "Такого полум'яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний в особистому житті, Т.Г.Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, у матері".
Максим Рильський.
(Тим часом Катерина встає і підходить до краю сцени, тривожно і пильно до чогось прислуховуючись, з якимось просвітленням вдивляючись вдаль. Ні офіцера, ні солдатів на сцені не буде, тому все мусить глибоко психологічно обіграти сама акторка).
Катерина: А москалі їй назустріч
Як один, верхами...
(Читає, обігруючи всі моменти, до слів:
Бодай його не кидала
Лихая година!
Ведучий: Біга Катря боса лісом,
Біга та голосить;
То проклина свого Івана,
То плаче, то просить.
Вибігає на возлісся;
Кругом подивилась
Та в яр... біжить... серед ставу
Мовчки опинилась.
"Прийми. Боже, мою душу,
А ти -моє тіло!"
Шубовсь в воду!..
Попід льодом
Геть загуркотіло.
Ведуча: Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вітер понад ставом -
І сліду не стало.
(Звучить пісня "Така її доля")
Ведучий: У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї матері святої,
Що в мир наш Бога принесла...
Ведуча: Не поет - бо це ж до болю мало.
Не трибун - бо це лиш рупор мас.
І вже менш за все - "Кобзар Тарас",
Він, ким зайнялось і запалало.
Скоріше - бунт майбутніх рас,
Полум'я, на котрім тьма розтала.
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ...
Ведучий: Пророцтво слів і символічна сила
Понять неволя, рабство і клеймо.
Вкраїна вся - осквернена могила.
Народ - буй-тур, запряжений в ярмо.
Кістки козацькі під столичним містом.
Копита знавіснілих диких орд.
Та хтось, нарешті, мусить відповісти
За все, що перетерпів мій народ!
Ведуча: Треба почувати твердий грунт під ногами й мати виняткову внутрішню силу, щоб прокладати мільйонам знедолених новий шлях проти течії. У Шевченка не було й хвилини впевненості у своєму майбутньому. І все ж таки він безоглядно вступив у бій.
Ведучий: Справді, на 47 років його життя випало 24 кріпацькі роки під рабовласницьким доглядом, 10 каторжних років солдатчини - під доглядом фельдфебеля, 4 останні роки - на поруках і під опікою жандармів. Тільки 9 років волі - учнем Академії мистецтв у Петербурзі і три літа пекучих дум на рідній землі.
Ведуча: Він ненавидів чужинців-окупантів і землячків-зрадників. Саме тому і Петро І, і Катерина II, й правлячі при Шевченкові російські царі були для нього осоружними, ненависними й огидними. Дослідник творчості Кобзаря П. Зайцев наголошував, що Шевченко бив існуючий лад та його правителів так безжалісно, люто, "наосліп, як б'ють на селі конокрадів". Не міг поет простити й українцям, що схилилися, привикли до ярма, покірно ходили на каторжні роботи і на війни заради Росії. Обкипіли кров'ю слова поета:
"Якби-то, - думаю. - якби
Не похилилися раби...
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!"
Ведучий: Не міг простити Шевченко Богданові Хмельницькому Переяславської ради, тих цупких обіймів "старшого брата'", в які гетьман так необачно кинув українців, неначе запродав у рабство. У радянські часи окремі вірші про Б. Хмельницького були вилучені з "Кобзарів". Мало хто й чув поезію "Якби-то ти, Богдане п'яний", а саме в цьому творі Кобзар зумів дуже тонко передати й розпач самого Хмельницького, якби той ожив і побачив поневолену Україну.
(Хлопець читає поезію "Якби-то ти, Богдане п'яний")
Ведуча: Проклинав Богдана Хмельницького устами України Шевченко й у вірші "Розрита могила". Та й образ розритої могили став символом пограбованої України, яку й зараз маємо. І символ цей не видуманий Кобзарем. Київський намісник: граф Голіцин наказав Археологічній комісії з допомогою війська розкопувати українські кургани скіфської та козацької доби, оскверняти святині нації. Як тут не згадати слова Романа Іваничука з "Орди": "Розкопують, грабують, витрушують українське добро уже не із комор, скарбниць, шпихлірів, а з самої землі, щоб нічого в ній не зосталося, щоб ненависний завойовникові український народ навіть тоді, коли розпадеться імперія і світ забуде про її моторошну, дияволом дану власть, ходив по світу жебраючи, мов погорілець".
(Дівчина читає вірш “Розрита могила”)
Ведучий: Шевченко був державником, старався розбудити свідомість нації, допомогти їй збагнути, що без України навіть найталановитіші не позбудуться статуса малороса і раба. Актуально звучать слова поета:
В своїй хаті своя правда,
І сила, і воля.
Ведуча: Шевченка знали, поважали, з ним дружили графи й князі. Він міг мати прекрасну кар'єру, якби забув про Україну і не плакав над її долею та не закликав націю спам'ятатися і поламати ярма неволі. Але Кобзар свідомо вибрав
Ведучий: Він був свідомий своєї боротьби і своєї жертовності, адже обстоював Україну навіть перед самим Богом, ризикуючи втратити безсмертя власної душі:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
Ведуча: При арешті кирило-мефодіївських братчиків на їх тілі недарма шукали витатуйованої булави, адже це був символ Гетьманщини, символ державності, символ волі. Татуювання не знайшли. Булаву Шевченкові соратники носили в серці.
Ведучий: А ми? Святі та божі, тільки відблиск
Не німбів над напруженим чолом.
А ми колись відповімо за підлість.
Свою і нашу, кожен й загалом.
І вже не буде милості й пощади
Тим, хто спосібен був на тиху зраду.
На себелюбство, на безвідповідальність,
На юдництво, на ницість, на здихальність.
(Розігрується сцена з містерії "Великий льох" - розділ "Три душі” Ведучий виконує роль читця).
Вчитель: (читає вірш П.Гірника)
Запитують мене у класі діти:
- Скажіть, письменник скільки заробля? –
... Відкіль оця хвороба - все на світі
Ще змалечку підбити до рубля?! ...
Урок. Шевченко. Не згаса вовіки
Освячене кріпацтвом визнання.
Цікавитесь, який мав заробіток?
Отримав десять років заслання.
Його вінець — над золоті корони.
Задосить було муки і покар.
Писати й малювати заборона –
Оце його був другий гонорар.
Не каявся. Писав у казематах.
Відрікся від щедрот і нагород.
І не заважав на цензорів пихатих –
Яка цензура викреслить народ?.
А допити, а вічні протоколи?
Священна будь, невтолена жаго!
Невже і ви не чусте ніколи.
Як плаче слово голосом його?
А він згорів. І так бува не часто.
За гроші промовчав би - і живи.
Шевченко і сьогодні наш сучасник.
Бо з його болю починались ви.
Політика, освячена царями, -
Понівеч, зрадь, купи чи задуши! ...
Його життя написане сльозами,
Що запеклися кров'ю на душі.
У кожний звук, у кожний тон у слові
Крізь чорноту минущних лихоліть
Услухайтесь! Почуйте в його мові
Те, що лікує, плаче й попелить.
Почуйте серцем голос несхололий.
Вдивітеся у змучене лине.
Ви рідну мову чуєте у школі.
А чим йому заплатите за це?
Ведучий: "Він був сином мужика - і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком - і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.
Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм.
Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.
Найкращий й найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті -невмирущу силу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.
Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко".
Іван Франко
про публікацію авторської розробки
Додати розробку