"Традиційне використання вишивки в побутовій культурі українців"

Традиційне використання вишивки в побутовій

культурі українців

 

 

Науково-дослідницька робота

учениці 11-А класу КЗШ №117

Капусти Анастасії

 

Науковий керівник

Черкаська Світлана Тихонівна,

учитель української мови та літератури

 

 

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історичні та етнографічні основи народної вишивки.

1.        Історія народної вишивки на Україні.
2.        Символіка вишивок.
3.        Своєрідність вишивки старовинної сорочки.

Розділ 2. Майстрині нашого краю.

Розділ 3. Фольклор про  вишивку.

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

 

 

 

Вступ

Тяжкий   тернистий  шлях пройшов  наш  народ до створення своєї  держави.  Через кров, понівечені  долі цілих  поколінь,  розчарування,  зради  своїх  і  чужих, і все-таки  вижив.

 Саме  дух українства  завдяки  традиціям,  звичаям  та   мові  врятував   народ  від духовного та  фізичного  виродження .

 Традиції  та  звичаї   створювалися віками  і вирізняли   українців поміж інших  народів. Традиція – спосіб  передачі  від  одного    покоління  до іншого  певної  генетично-духовної   програми, що базується  на   світогляді, віруваннях,  способах  мислення   і виховання  , морально-етичних  нормах  і є  важливим  і для  сучасників, і для    майбутніх  поколінь.

 Завдяки  своїм традиціям   українці   відомі  у  всьому  світі  як  народ   найдавнішої  хліборобської  культури, як  співуча,  щира  гостинна  нація  , з великим   потягом  до знань, мистецтва  та шанобливим    ставленням до  своєї історії,  свого   родоводу, своїх   рідних  та  близьких.

 Сьогодні, як ніколи є важливим  вивчення  й   усвідомлення традицій  з метою    відродження і  становлення  світоглядних   принципів  українського  народу, його національної гідності  і самодостатності.

 Ми є  спадкоємцями  великого  культурного    народу, продовжувачами  його   традицій  та  звичаїв. Ми  повинні   ґрунтовно  вивчати  основи  культурної   спадщини,  яка  залишалася  нам  від  старшого  покоління,  і пам’ятати, якого   роду-племені  ми діти. Звісно,  що  українська земля  багата   на  талановитих людей, але  нам  пощастило познайомитися з родиною, в якій  від матері  до доньки  і онуки  передалася  любов  до  вишивки.

 Серед розмаїття  українського  декоративного  мистецтва  одне  з провідних   місць займає  вишивка. Вишиванка в Україні – один з найбільш улюблених і поширених різновидів народної творчості. У виробах українських вишивальниць нас захоплює піднесений світ краси та фантазії, поетичного осмислення життя, світ натхненних образів, коріння яких сягає міфології, звичаїв і уявлень наших предків.  Вона є  світом  краси, фантазії, осмислення  людиною природи, розповіддю  про    свої  сокровенні думки  й  почуття.

Вишивальне мистецтво в Україні дуже давнє. Це вид мистецтва, що об`єднує людей, яким властиве чуття прекрасного і піднесеного. Вони здатні бачити те,що не видно іншим. Вишивання вічне і за ним майбутнє.

Мета роботи: дослідження історії  виникнення вишивки як класичного виду  українського народного мистецтва , що розкриває невичерпне багатство творчих сил народу, вершини його мистецького хисту; знаків-символів,що використовуються у вишивці; основними мотивами українського народного орнаменту, техніками вишивання. Виховання естетичного  почуття,  поваги до звичаїв рідного народу,  до праці майстринь – вишивальниць. Виховання любові до матері – трудівниці, до своєї Батьківщини.

Для реалізації названої мети ставляться такі завдання:

• розповісти про історію вишивки і символічну мову вишивки ;
• сфотографувати вишиті вироби домашнього вжитку;
• дізнатися, як розвивається мистецтво вишивки сьогодні.

Предметом дослідження є вишивки, зібрані у кімнаті народознавства КЗШ №117 та сфотографовані у майстринь Маляренко Н.В. і  Назаренко А.О.

Основним методом дослідження є описовий і порівняльний, що дає можливість аргументувати теоретичні положення конкретними прикладами.

Науково-практична цінність дослідження визначається його актуальністю.  Результати наукової роботи можуть бути використані на уроках української  літератури,  у позакласній виховній роботі з  використанням  фотогалереї  «Вишивка навколо нас».

 

 

    Зараз особливий час. Ми звертаємося до джерел народної творчості, до народних традицій. І як радісно усвідомлювати, що вони сьогодні оновлюються, оживають, і, мабуть, чим більше ми будемо їх знати, то, можливо, життя наше буде більш радісним, духовно багатшим .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1.  Історичні та етнографічні основи народної вишивки

1. 1. Історія народної вишивки на Україні

 З далекого минулого прийшло до нас рукоділля – рук  діло – життя , плетіння,  вишивання, різьблення, ткацтво тощо. І виникло воно з любові до рідної землі і батьківської оселі, де спілкування з навколишнім світом та потреба не тільки бачити красу, а й творити її власними руками. Вишивання як вид мистецтва існує з незапам’ятних часів . Про вишивку згадується в Біблії та «Іліаді» Гомера. Нею, за свідченням Геродота, був прикрашений одяг скіфів. Арабський мандрівник Х століття у своїх розповідях свідчить, що руси теж носили вишитий одяг[ 3, 123].

Перші згадки про вишивання зустрічаємо у стародавніх істориків, про нього свідчать і археологічні знахідки зі скіфських поховань. Всесвітньо відомі золота пектораль із Товстої могили (4ст. до н.е.), чаша з Гайманової могили, срібна ваза з кургану Чортомлик (4ст. до н.е.), що уособлюють мистецький витвір, містять сюжети, які дають змогу дослідникам виявити та простежити різноманітні форми чоловічого та жіночого одягу, його пишне декоративне оздоблення золотими вишивками, аплікацією із кольорової шкіри, декоративними швами. Візерунки утворюються з поєднання кружечків, спіралей, завитків, а також із пишної рослинної орнаментації у вигляді стебла квітки, листя, грон винограду.

 Вишивка в одязі давньоруських людей, крім декоративної, несла заклинальну, символічну функцію. Вишитий візерунок набував магічної сили. Він розміщувався навколо шиї, на передпліччях рукавів, на грудях, на подолі. Основна увага приділялась оздобленню рукавів, що було символом вшануванням роботящих рук.

 Язичницькі вірування були тісно пов’язані з життям і працею людей. В орнаментах давньоруського гаптування  зустрічаються геометричні мотиви, зображення гепардів, левів, птахів, сповнені чіткого ритму, величі та гармонійної рівноваги.

 Великою різноманітністю  відзначаються рослинні візерунки. Особливо улюблена квітка крин – символ життя, а також стилізовані зображення дерев із гнучкими стеблами тощо.

 Що ж стосується дерева, то ми знаємо в магічній символіці стародавньої Месопотамії таке дерево – це «дерево життя», ідея якого виникла в Еламі серед передньоазійської раси, серед осілого хліборобського населення Месопотамії та почасти й Іран[ 5, 89].

 ХУІ-ХУІІ століття – доба розквіту українського гаптування – шитва золотими та срібними нитками – виконаного по атласу, оксамиту, парчі із застосуванням перлів і коштовного каміння. Твори образотворчого сюжетного шитва – пелени, покрівці, фелони, плащаниці – використовувалися в одязі священослужителів, у літургії православного храму. Гаптування цього часу розвивалося у стилістично-художній єдності з іконописом і гравюрою.

 ХУІІІ століття приносить нове розуміння орнаментальних форм із їх об’ємно-пластичним живописним трактуванням. Розквітає вишивка гладдю різноколірним шовком.

 З ХІХ століття поширюється гаптування бісером, білим шовком на тонких прозорих тканинах – ним прикрашали одяг і предмети побуту. У цей час набуває поширення вишивка білим шовком на тонкій прозорій тканині. Нею прикрашали очіпки, шарфи, носові хустинки, різноманітні деталі жіночого одягу. В основі орнаментації тонко прорисовані вибагливі квіти, пишні букети, перев’язані бантами, стрічками тощо. Для підсилення святковості та піднесеності додавали золоту та срібну нитку, мереживо.

 У процесі соціально-економічного і культурного розвитку в Україні сформувалися локальні особливості народної вишивки кожного етнографічного регіону – середнього Подніпров’я, Полісся, Поділля, Карпат і Прикарпаття, півдня України. Це виявилось  у  характерних орнаментальних мотивах і композиціях, усталеній колірній гамі та специфічній техніці виконання. Співіснують рослинний і геометричний орнаменти, семантика останнього сягає глибинних джерел. Назви мотивів свідчать про глибоку реалістичність і образність світобачення народу.

 До кінця ХІХ століття улюбленим залишалося гаптування білим по білому(«біллю»). Вишивка створює малюнок високого рельєфу  зі світлотіньовим моделюванням. Залежно від напрямку світла візерунок по різному то відбиває, то поглинає світло, поєднуючи багату його гру. Гаптування білим по білому – своєрідний художній прийом, воно асоціювалось у народі з красою морозних узорів:

  По білому білим шила,

  Інеєм рубила

  Сорочечку чумаченьку,

  Що вірно любила.

 Наприкінці ХІХ століття внаслідок проникнення на село капіталістичних відносин, посилення класового розшарування безземельне та малоземельне селянство починає все більше займатися художніми промислами, що було для нього додатковим заробітком. Утруднення зі збутом готової продукції сільських кустарів на базарах, конкуренція фабричних товарів призводять до зубожіння й економічної залежності майстрів від торговців – скупників. Певну роль у збереженні народного мистецтва, захисті сільських кустарів від експлуатації скупників зіграла прогресивна творча інтелігенція.  Видатні представники української літератури: Т.Шевченко, І.Франко, М.Коцюбинський,  Леся Українка – виступали послідовними захисниками народного мистецтва, підкреслюючи його історичну самобутність, велике значення в розвитку культури. Інтерес прогресивної інтелігенції до народної творчості, зокрема до гаптування, розвиток культурно-освітньої діяльності серед українського населення сприяли та поклали початок музейній справі. У цей же час було опубліковано цілу низку альбомів зі зразками української народної вишивки. Вони популяризували справжні шедеври мистецтва, протидіючи впливу низькопробних орнаментів, які поширювалися під назвою «малоросійська продукція». Фактично початок вивченню українського гаптування було покладено у 1876 році видатною О.Косач (О.Пчілкою) – матір’ю геніальної Лесі Українки – роботою «Український народний орнамент» [ 3, 59].

Вишиванням споконвіку займалися жінки. Це чудово робила прекрасна Олена, винуватиця Троянської війни. Дар вишивання греки пов’язували з ім’ям мудрої богині Афіни. У середні віки вишивка стала улюбленим заняттям королев і принцес, придворних дам і черниць. У добу Відродження малюнки робили Ботічеллі, Дюкер , Рафаель . Ще з давніх часів радили жінкам займатися вишиванням, вважаючи , що це благотворно впливає на їх характер, виховуючи такі риси, як терпіння, вправність, майстерність, художній смак. Але ще в більшій мірі цей вид рукоділля  відтворює душу і характер жінки, бо у вишивку вона вкладає свої почуття та мрії, щоб принести радість собі та людям.

Вишиванням на Україні займалися майже виключно жінки. Для цієї роботи використовувалась кожна зручна нагода, досвідки та вечорниці, на які дівчата збиралися довгими осінніми та зимовими вечорами. Готуючись вийти заміж, кожна дівчина, як правило, повинна була мати багато різних вишивок. Поганою нареченою вважалася та дівчина, яка не володіла цією майстерністю змалку. В одній з народних пісень сестра радить братові кращу обранницю, вказуючи на її перевагу: “Вона вміє шити-вишивати і гарних пісень співати”.

Орнаментальні мотиви українських вишивок сягають своїм корінням у місцеву флору та фауну, в історичну традицію.

За мотивами орнаменти вишивок бувають геометричні, рослинні, зооморфні. Геометричні орнаменти дуже прості: кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести (прості й подвійні). В основі рослинного орнаменту лежить прагнення перенести у вишивку красу природи. В українській вишивці часто використовуються такі мотиви, як “виноград”, “хміль”, “дубове листя”, “барвінок” тощо. Деякі з них несуть на собі відбиток стародавніх символічних уявлень народу.

У сучасній вишивці трапляється й древній символ – "дерево життя”, який здебільшого зображується стилізовано у формі листя або гілок.

У вишивках зооморфних орнаментів зображуються: кінь, заєць, риба, жаба, з птахів - півень, сова, голуб, зозуля; з комах - муха, метелик, павук, летуючі жуки.

Вирішальний вплив на характер орнаментальних мотивів мають різноманітні вишивальні шви, так звані “техніки”, яких відомо на Україні близько ста. Окремі вишивальні шви характерні тільки для тих чи інших етнографічних районів України.

Складна техніка “низі” з її різновидами  (“занизування”) дійшла до нас з глибини віків. Ймовірно, що колись вона була панівною, а може й єдиною технікою. Вишивальні шви, виконані в цій техніці, в наш час широко відомі по всій Україні, але найчастіше використовуються у вишивках  Поділля.

Техніка “занизування” поширена також на Волині. Вона повністю імітує візерункове човникове ткацтво. До найдавніших належить також техніка “завлікання”, що наслідує перетикання на ткацькому верстаті і дає суворо геометричні візерунки. Найбільш поширена вона на Поліссі та в деяких районах Карпат.

Українській народній вишивці притаманні також інші шви: стебнівка, верхуплут, кучері, вирізування, мережка тощо, які раніше поєднувалися в одному узорі[ 8,45].

2.        Символіка вишивок

Український рушник… Це не просто хатня річ, прикраса. Це відбиття культурної пам’яті народу, в їх візерунках збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», «берегині», символіка червоного  кольору,  які знайшли подальше своєрідне переосмислення й оновлення.

В Україні рушникам завжди надавалося образно-символічне значення. Вони – обов’язковий атрибут весільної обрядовості, предмет народного побуту, неодмінна окраса селянського житла. Широко використовувалися рушники в декоративному оздобленні інтер’єру хати.

Є декоративні рушники , які у давнину називались «кілкові» і використовувались для прикрашання хати. Назва походить від способу їх кріплення : між вікнами забивали  кілок , на нього зібраний посередині вішався рушник , кінці його розправлялись , щоб добре було видно візерунок   [ Додаток 1].                                    

Значне місце у народі займали різноманітні обереги . Дівочий сповідальник був у кожній хаті , бо вважалось , що братки ( рос. «анютины глазки» ) – уособлюють Святу Трійцю , і рушнику довіряли дрібні таємниці , просили втіхи для себе. Ці рушники потрапили до нас з Кіровоградської області                                                                                                          [ Додаток 2].           

 Для сім’ї , яка втратила на війні батька , чоловіка , брата чи нареченого вишивана дівчиною на сорочці ніжна трепетна квітка маку була символом незнищенної пам’яті свого роду та прагнення до його збереження і продовження .В основі такого змісту лежать вірування , що після бою поле вкривається навесні червоними маками .

Окраса хлібної ниви -  волошка. Чарівна, синя, як небо, квіточка ця - вказує на постійний зв’язок з небом. І так вони цвітуть серед неспокійного моря колосків, провіщаючи людям багатіють небес. А чистий синій колір спонукав обрати його за символ сталості й вірності. І так на вишиванках, серед маків, житніх колосків, ромашок, дзвоників гордо синіють чарівні волошки, символізуючи спокій, вірність, стабільність.

 Незабудка ніжно-голуба, мов бірюза, з яскраво жовтою, золотою серединкою, незабудка – окраса весняної природи. Букет незабудки чудесно гарний. Коли двоє закоханих розлучаються, то на прощання дарують один одному незабудку - мовчазний символ пам’яті й вірності, яку, за легендою, називають «Не забудь мене».

На цьому рушникові бачимо червону калину – дерево , що символізує живучість українського народу . Калина , яка має свою назву від давньої назви «сонце – коло», пов’язувалася в дохристиянські часи з народженням      всесвіту, вогненної трійці: сонця, місяця і зорі. Червоні, як кров, ягоди калини стали символом невмирущого народу і початку життєтворчого українського ланцюжка: «крапелька крові – жінка – народження – Україна, відродження.

Не випадково тоді на весільних рушниках і сорочках молодої і молодого виступають часто соковиті грона калини:

 У полі калина ,                                                   

 У полі червона ,

Хорошенько цвіте .

Ой , роде наш красний ,

Роде наш прекрасний ,

Не цураймося ,признаваймося ,

Бо багато нас є.

 

 

 

 

 

 

 

Символ вишитого винограду розкриває радість – красу створення сім’ї . Сад – виноград – це життєва нива, на якій чоловік є сіячем, а жінка вирощує і піклується деревом їхнього роду [ Додаток 3].

Дуб як уособлення Перуна, бога сонячної чоловічої енергії разом з деревом роду – калиною – запевнювали життєдайну силу свого роду.

Квіти символізують людські життя сьогодення, бруньки – зародки майбутніх поколінь, а плоди – людські діяння.

Троянда – цариця квітів. Її любили, перед нею схилялися, її оспівували з давніх-давен. Тож не дивно, що троянди пишно рясніли на сорочках і рушниках, вишитих в багатьох областях України. Узори з трояндами укладалися як рослинні орнаменти, що означало бузперервний сонячний рух із вічним оновленням, адже квітка це нащадок Сонця.

І там де троянди – геометричний узор, це вже не просто квіти, це квіти зорі, що уособлюють уявлення про всесвіт як систему, про непорушний закон космосу [ Додаток 4].

Крім квітів, зілля і дерев особливо багата на українських вишивках символіка птахів.

 

 

 

У залежності від нагоди, з приводу якого був вишитий  рушник, різні птахи виспівують різний зміст. Так соловейко і зозуля, вишиті найчастіше на дівочих рушниках, сидять на гілці калини і немов співають : «Соловейко щебече, собі пару  кличе», а про вишиту зозулю співають : «до осені дівці да гулять, гулять». Вишиті на рушниках соколи, голуби і півні, звернені один до одного голівками з ягідкою калини в  дзьобику, зображені в основі дерева – знаку нової сім’ї – символізують шлюбну пару.

Серед мотивів птахів є і вірна супутниця людської оселі ластівка, яка завжди приносить добру звістку.

          Згідно з філософським розумінням минулого, сучасного і майбутнього птахи, розташовані при корені дерева, середині стовбура та віття з обох боків, то символи незнищенності дерева – роду [ Додаток 5].

 Одним із найбільш поширених мотивів вишивок є берегиня як символ Матері – природи , яка несе в світ і суть творення, і суть захисту, а через це – вічне оновлення та гармонію життя. Підняті вгору руки - віти благають Бога про захист роду[ 10,117].

Зверніть увагу , що рушник був вишитий майстринею у 1913 році . На ньому ще можна побачити такі слова : «Лице утирай , меня споминай» . Отже , перед нами рушник – утирач [ Додаток 6].

3.        Своєрідність вишивки старовинної сорочки

                                                       З зоряного вечора аж до ранку

                                                      Вишивала дівчина вишиванку,

                                                     Вишивала дівчина, вишивала,

Чорну та червоную нитку клала.

Народна пісня

Споконвіку українські жінки та чоловіки свято шанували одяг, особливо вишиту сорочку. Наші пращури вірили, що вона захищає людину не лише від негоди, а й від ворожих сил. Жіноча сорочка-вишиванка належить до найдавнішого одягу наших предків. Можна припустити, що за княжих часів на Україні-Русі в теплий період року довга сорочка, підперезана поясом, була єдиним одягом жінок і дівчат. За козацьких часів в Україні жіночі сорочки мали приблизно такий самий вигляд, як і сучасні жіночі сорочки Київщини чи всього Лівобережжя. Вони були  без коміра, лише з вузькою лямівкою по краях зібраного на нитку полотна навколо вирізу для шиї.             

Дуже характерну особливість українських жіночих і чоловічих сорочок становлять вишивки. Вишивками оздоблюють найбільше верхні частини рукавів, коло зап’ястя, комір (якщо є) та на грудях. Найбільше праці та мистецтва докладають до вишивки верхнього краю рукава, так званого полика, смуги впоперек рукава, трохи нижче плеча, а також під поличчя та зап’ястя [ Додаток 7]. Вишивки також різняться як способом вишивання, так і тканиною та барвами. Способи вишивання сорочок зводяться загалом до двох: 1) вишивання гладдю і 2) хрестиком. Першим способом вишивають кольоровими бавовняними нитками(заполоччю, муліне).  Щодо малюнка, то в орнаменті цих вишивок переважають мотиви рослинні: багатопелюсткові квіти, троянди. Різного виду листя

[ 9,75].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2 Майстрині нашого краю

    Нам пощастило познайомитися з жінкою, яка дуже гарно вміє вишивати – Назаренко Анжелою Олексанрівною. Майстриня розповіла  про те, що вишивати її навчила мати – Маляренко Наталія Володимирівна, яка проживає у селі Ордо – Василівці і є керівником шкільного гуртка «Вишиваночка».

Створено в шкільному літературно-краєзнавчому музеї ім. Т.Г.Шевченка виставку-експозицію вишивок, рушників народних майстринь. Поряд з рушниками, вишитими у 1910,1917,1924,1933 роках  Акуліною Терентіївною Ков­тун, Грунею Іванівною Вибор­ною, Євдокією Гордіївною Білозір, Устиною Павлівною  Шевченко знаходяться й ро­боти Наталі Маляренко,  їхньої  послідовниці, продовжувачки  народної справи.

Наталя Володимирівна на­вчає цьому вічному мистецтву дітей, закохуючи їх у прекрасний   рукотворний світ  кольорів.  Вона з першого ж погляду може визначити, чи буде дитина вишивати, чи дасться їй ця справа. Охочим здібним із задоволенням передає своє уміння. Її руками вишито прапор школи, герб,  портрет Т.Г.Шевченка [ Додаток 8].

Зараз вона   працює над божником - рушником на ікону. Привчила й доньку свою до цієї роботи.

  Радують   вишивки  не  тільки їх виконавицю. Роботи Наталі Маляренко виставляються в школі на свята, на районних заходах, в Будинку школяра і Будинку культури, в області, де призові місця займали. Так що  мистецтво народне не згасає.

У  молодшій  і старшій  групах  навчаються    22 дитини.  У гуртку панує атмосфера   родинного  тепла  й  розуміння . Роботи маленьких  майстрів  вражають   внутрішнього   енергією,  тонким  відчуттям  кольору [ Додаток 13].

 Наталія  Володимирівна   вишиває  хрестиком. Жінка  не   тільки  підтримує   традиції  народні, але й  має свої винаходи.  Розглядаючи  роботи,   щиро  дивуєшся  вмінню створювати неповторні   візерунки,  рослинний  орнамент.  Малюнки  лягають на  полотно  серветок, рушників рівно,  красиво.

 У руках Наталії  Володимирівни   ніби все  оживає: ось  гойдають  голівками квіти, піднімаючись   у блакить  неба,  розправляють крила птахи. Шевченко  дивиться  на  своїх   онуків, рушники   вражають  розмаїттям   візерунків.

Майстриня  не забуває  і  про  майбутнє   вишивки.  Любов  до цієї справи  вона  передала  дочці і  онуці.  Майстром   своєї  справи  стала   і донька  - Назаренко  Анжела,  а  онука  Діана вже  робить  перші  спроби  на шляху  до  майстерності.

 Назаренко Анжела  Олександрівна  почала   вишивати  ще зі  школи.   У шкільному  музеї  Ордо-Василівської  загальноосвітньої  школи  до  цього   часу  зберігаються   перші  роботи [ Додаток 9].

Зараз   жінка проживає  у  Тернівському  районі, але  любов   до  вишивання  з  роками   не згасла, а, навпаки,  переросла у творчий   безперервний  процес. Згадуючи  свої  роки дівування, розповіла, що всі  рушники  до  весілля  вишила  сама. Спочатку вишивали тільки рушники , ретельно підбираючи все необхідне для роботи: полотно, колір ниток, візерунок. Були навіть такі рушники, які жінки вишивали вдвох. У виробах використовували традиційні геометричні візерунки, вишиті червоними та чорними нитками . В українській вишивці кожен колір має своє значення: чорний колір – символ землі – годувальниці; червоний – колір кохання; синій- колір неба, пам’яті; жовтогарячий – асоціація з символом сонця; зелений – природа і життя. Число чотири – стихії світу: Вогонь, Вода, Земля, Повітря. У візерунках таких рушників  закладено творіння, розвиток і продовження роду всього живого [ Додаток 10].

 Зараз  її  роботи   прикрашають   інтер`єр власної квартири.  Для  друзів    вишиті  картини  є найкращим подарунком. Вже  з`являються   і сучасні  мотиви  [ Додаток 16].

З кожним елементом  на полотні  жінка залишає не тільки візерунок, але й частину своєї душі, свого настрою. Для вишивки майстриня використовує полотно домоткане, канву, муліне, шерстяні і акрилові нитки. Анжела Олександрівна володіє багатьма техніками вишивки: пряма і коса гладь, двустороння гладь, лічильна гладь, хрестик, стебельок. Звикла виконувати все з великою відповідальністю і обережністю . У кожному фрагменті візерунка нитки укладені рівно, гарно, справжньою рукою майстра. З-під рук майстрині оживають дивні жіночі образи, незвичайні квіти, дивовижні метелики. У вишивці необхідні точність і охайність. Майстрині подобається вишивати ікони, портрети і пейзажі. Для вишивання картин  використовує вже готові підібрані набори для вишивання, але якщо зацікавила окрема схема  в якомусь жіночому виданні, з умінням підбере все необхідне і виконає її. Зараз Назаренко А.О. закінчує вишивати ікону «Вседержитель», використовуючи змішану техніку : косий хрестик, стебельок, бісер . На день народження рідні подарували їй набір для вишивання картини  «Гроза», про яку жінка мріяла вже давно. Дуже давно хоче вишити сорочку, але це все ще попереду. Головне, що майстрині не зупиняються на досягнутому: діляться своїми творчими планами,  знахідками, цікавляться  матеріалами спеціальних жіночих журналів, удосконалюють техніку виконання, знаходяться в постійному пошуку. Практичні навички роботи можна з роками виробити, але дар прекрасного, який дається людині, грає не абияку роль у створенні див людськими руками в будь-якій творчій роботі. Без таланта, мабуть, неможливо створити справжній витвір мистецтва [ Додаток 15].

Майстрині   розповідали  про  значення рушників у житті  українців,  їх види,  традиції, пов’язані  з вишиванням   рушників.

 Не можна  уявити   собі   українську хату без  рушників. Адже кількість  вишитих  рушників  та інших   тканин  у  хаті  свідчила  про  достаток  родини.  Багато хто мав і до ста   рушників. Особливо  коли  в родині  були  доньки.  Бо саме  рушники  свідчили  про   те, які  вони рукодільниці, а отже – працелюбні.  Рушник супроводжував  селянина  протягом  усього    життя  і в радості, і в горі. Він завжди   був   символом гостинності.

 За християнства  з рушниками  проводжали князів   у похід.  За  призначенням   ці  рушники  були   подарункові.

 Рушник,  на  якому  беруть шлюб, повинен  мати  чисте  поле посередині,   у тому місці,  де  стоять  молоді.  Декорувати  слід було  тільки  край.  Під  рушник   клали срібні  гроші і пшеницю,  щоб життя   молодих  було щасливим   і заможнім.

 Заміжжя  для  дівчини – це  перехід   у новий  рід.  З метою  задобрення,  зближення  молода впродовж  весільного   обряду  кілька  разів  обдаровує родину  молодого  рушниками. Багато   людей сходилося    дивитися,  як раненько  у  понеділок  молода  вставала  і починала поратися:  розвішувала  рушники  над  вікнами, дверима, образами, дзеркалами  і де   тільки  могла.  Прибрана  рушниками  хата  виглядала  як    писанка. Кількість  рушників  на  весіллі залежить   від  матеріального  статку  родини   та  місцевих    традицій. Загалом  вважається: чим   більше, тим  краще.  У багатьох родинах   готували  до 100  рушників. Приготувати  мало  було соромно, «гидко»,  як  казали старі  люди.  Адже  це   означало, що   дівчина ледача і не  придатна  для   ведення   господарства  у  сім»ї.  У народі не питають, чи   може йти  дівчина заміж,  а питають, чи  готові  в неї   рушники.

 Купувати  рушники  заборонялося.  Продати   рушник  (як і сорочку) – продати  своє  щастя.

 Не змогла  дівчина  подбати  про  рушники – отже,   не  подбала  про  свою долю.

 Взагалі, все, що  брало початок,  обов’язково   супроводжувалося  рушником.

 Поряд  з  обрядовим  призначенням   рушники    широко  використовувалися  у  побуті.  Вони  мали  назву «стирок» (для  посуду), «утиральник» (для   рук і обличчя).

 Якщо на заручинах  доходили  до  згоди,  то  старостам  дарували  рушники,  перев’язували  через   плече.  Такі рушники називали плечовими.  Рушник  використовувалися як   символ  єднання  шлюбної   пари і молодої  з новою родиною. Під  час  шлюбу   неабияке  значення  мав   білий   вишиваний  рушник,  на якому мали  стояти  молоді   під вінцем.  Стати   на рушник  означало  взяти  шлюб. Саме   полотно є   Межею  між  минулим і  майбутнім,  переступивши  яку   молода  пара  стає   подружжям.

 Бабусі вишивали  рушники  з написом: «Біле  личко вмивайте  та  мене  згадайте».

 Були дівочі  рушники – росянички. На  них  вишивали  калину, вишні, ромашки, барвінок.  Були  і  хлопчачі – грай лики, на  них  вишивали  лист  дуба, чорнобривці,  любисток.

 Були ще  рушники, які  мали  назву «кілкові»  , «божнички», «на образники».

 Якщо  візерунок   рушника  складається  з трьох  рядів,  то   нижній – потобічний,   середній – земний, верхній – небесний, космічний.

 Існують  традиції,  яких дотримуються  при   вишиванні рушників.  Голки, якими   вишивали рушники, дуже цінували і берегли.  Вважалося  поганою  прикметою  під  час  шиття  загубити  голку.  Використовували  для  кожного  кольору  свою голку.  Дуже  добре,  якщо  починали  і  закінчували  вишивати   візерунок  рушника  одними  і тими  ж  голками. Голки,  якими  вишивали   рушники, не можна  було  позичати або   використовуватися   з іншою метою. Існує  повір’я, щоб голки допомагали   шити, їх  необхідно  купувати  в  понеділок – день   місяця.  Місяць  впливає  на емоції,  сердечні  ритми  жінок.  Четвер – день  Перуна, Юпітера, день  чоловіків. Четвер - верхівка  трудової  здібності людини.

Зараз рушники можна умовно розділити на дві великі групи : за змістом і значенням і рушник – картинка.

    Змістові рушники несуть у своєму візерунку інформацію про подію, якій вони присвячені, для чого вони вишивалися. Зараз користуються попитом рушники, присвячені весіллю, Великодню. Останнім часом декілька років приділяється увага літньому святу Спаса .

           Візерунки рушників – картинок не несуть ( смислової ) інформації . Майстру сподобалось поєднання певних геометричних фігур, і він створив  орнамент.

 Наталії  Володимирівні  дуже   приємно  бачити, як  відроджується   це  старовинне  ремесло.  Людина  за своїм складом художник, вона  так чи  інакше  прагне  внести красу  в  своє  життя.  Але  саме  річ, вишита   власними руками , буде   неповторною, індивідуальною, відбиватиме особистість  людини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Фольклор про  вишивку

ВИШИВКА - ЖИТТЯ

Букети квітів розкладала

На полотні свого життя,

Їх гладдю вдало вишивала,

Так прикрашала суть буття,

Щоб кращим стало і рівнішим…

Важкі печалі зібрані в руці…

Все, що у тебе найсвятіше,

Вкладала ти в букети ці.

Мережки - це твої дороги,

Низинки - це гріхи твої…

Родини радість голубина -

Червоні рушникові шви.

А солов’їні вічка оченятами

Дивились на життя із висоти,

Калинове, барвінками хрещате,

З дубами й пшеницями щоб зрости,

Вплеснутись у життя їх оксамитове,

Весняної надії світлих мрій…

Кохання лиштва променем розлитим

Життєвим ретязем лягла між берегів.

Гладь біла погукала на весілля…

Життя - у вишивці, а вишивка - життя,

На полотні найтонші, найвірніші,

Розкладені жіночі почуття.

На полотні ти долю прочитаєш,

Засліпить ніч із глибини вогонь.

Ти - жінка! Надзвичайне серце маєш,

Даруєш радість із своїх долонь.

Я хочу хрестиків щоб чорних,

За голкою печалі слід не ріс,

Зернівок колір чистий веселковий

В твоєму ДЕРЕВІ ЖИТТЯ проріс. 

Легенда про вишиванку

Був час, як почав на Землі люд вмирати. Від якої хвороби, ніхто не знав. Отак іде чоловік і враз кинеться, зчорніє, запіниться і мре. Втікали люди із сіл у ліси. Та слідом за ними йшла хвороба. Не жалувала ні молодих, ні старих. Надходив час, що вже й хоронити вмерлих нема кому.

А жила в селі над Дніпром бідна вдова Марія. Забрала пошесть чоловіка і п’ятеро дітей. Та наймолодша Іванка ще здорова. Пантрує матір за донечкою, як за скарбом найдорожчим. Але не вберегла… Почала сохнути Іванка. Ні їсти не хоче, а тільки п’є і блідне на очах. А ще просить матінку:

- Врятуй, матусю, я не хочу помирати!

І так ті оченята просять-благають, що бідна жінка місця собі не знаходить. Минуло пару днів. Одного вечора до хати прийшла якась бабуся старенька.

- Слава Богові! - привіталась. - Що, помирає останка? А могла б і жити.

- Як, бабуню сердечна, як? Молю: спаси, порятуй найменшу. Не лиши в самоті на старість!

Взяла, певно, стара до серця той плач і мовила:

- Повідаю тобі таємницю тої хорі. Але присягни, що не обмовишся. Дитям присягай!

- Присягаю…донечкою.

- Знай, що послав чорну смерть Господь Бог. Грішників зросло. Сказав Бог умертвляти всіх, на кому нема хреста. І чорти всіх, на кому нема хреста, убивають. Виший на рукавах, на пазусі і всюди хрести. Ший чорні та червоні, щоб здалеку чорти бачили. Але не мов нікому більше, бо смерть дочки вздриш на очах…

Вже за годину червона і чорна мережка прикрасила діточу сорочечку. І собі нашила. Як люди дивували, то казала, що хрести треба на благословення Боже.

Вже  Іванка здорова: і скаче, і сміється, і співає. А Маріїне серце стискається від болю, як видить, що понесли свіжого небіжчика.

Одного разу вся в сльозах прибігла Іванка і тягне маму за рукав на сусідній двір. У маленькій домовині виносили з хати двійко хлопчиків, Іванчиних ровесників.

Змарніла Марія, аж світиться. Все пестить і цілує дочку, а думи в голові, як хмари зливові: “Боже милий, так то моя надія! Господи, я не переживу її смерті!

…А люди мруть.

Не витримала. Від хати до хати бігала розпатлана і страшна:

- Шийте, шийте хрести! Вишивайте!.. Будете жити! Рятуйтеся.

Люди замикалися в хатах, думали, що прийшла пора і на Марію. Не вірять.

Марія побігла додому, взяла на руки Іванку і мерщій до церкви. Забила в дзвін на сполох. За хвилю вже всі збіглися. Обцілувала Марія дитину і мовила до людей:

- Не повірили! Думаєте, здуріла? Та най буде дітей ваших мені шкода, - на тім зірвала з Іванки сорочку вишиту. Дитина на очах зчорніла і померла. - Убивці! Шийте, вишивайте сорочечки дітям і собі…

Та й упала мертвою коло дочки.

З того часу відійшла хвороба за ліси і гори. А люди ходять у вишиванках. Потім вже не стало потреби у вишитих сорочках. Та матері навчили дітей, а діти своїх дітей - і вже ніхто не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки. Носять оту просту одіж і понині по всім світі. Але мало хто відає, звідки прийшла та краса до людей.

Легенда про рушник 

 Було це дуже давно. Жила в одному селі мати, і мала вона трьох синів. На все були здібні хлопці, одне лише не вміли – вишивати, як їхня мати. Сядуть, було, біля неї діти та й кажуть: «Ви, матусю, шийте-вишивайте та пісню співайте, а ми подивимось, як народжуються у ваших руках квіти та птахи».  Повкладає мати хлопців спати, а сама далі шиє. То щось пригадує і посміхнеться, то щось надумає і сльозу пустить. Горнулася мати до синів і такі слова їм мудрі говорила: «Долю я вам вишиваю, а пам’ять про себе в рушниках залишу, тож бережіть їх». Багато рушників вишила мати за своє життя і всі між синами розділила. А даруючи говорила: «Синочки, мої голубочки!  Пам’ятайте навік прохання своєї неньки. Куди б ви не поїхали, не пішли, а рушник у дорогу беріть. Хліб на рушникові життя величає, здоров’я береже».

Рушники

Моя бабуся гарно вишиває,

Цвітуть на полотні троянди й виноград,

Розмай калиновий там грає,

І дивні птахи щебетять.

Навік з’єдналось чорні і червоне –

Мойого краю гордість і краса.

Душа народу – малинові дзвони,

Його веселка і його сльоза.

***

Вишиваю подушки

Різними нитками.

Там калина молода

Й ружі з солов’ями.

І барвінку синій цвіт,

Кущ рясного глоду.

Українські вишивки –

Символ  мого роду.

****

Дивлюся мовчки на рушник,

Що мати вишивала.

І чую: гуси зняли крик,

Зозуля закувала.

Знов чорнобривці зацвіли,

Запахла рута-м’ята.

Десь тихо бджоли загули,

Всміхнулась любо мати.

І біль із серця раптом зник,

Так тепло-тепло стало…

Цілую мовчки той рушник,

Що мати вишивала.

 

 

 

 

 

Висновки

Українська  вишивка, рушники  на перший  погляд  не мають  ніякого   значення  в  житті  сучасної  людини,  але  вони   віють  на серце кожного  з нас  чарами рідної  стихії і є живущим  бальзамом, який  сповнює нас  споконвічною  могутньою  силою  українського  народу.

Сьогодні вишивка розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції – естетичну, пізнавальну, комунікаційну.  вишивка – це показовий вид мистецтва, який зберіг, доніс до нас і стверджує дальший розвиток орнаментальної, живописної і словесної культури народу.

У вишивці своєрідними засобами передається прагнення людини возвеличити те, що її оточує, чим вона живе. Це і рослинний світ, земля, небо, - усе те прекрасне, що створене працею людини і передане у вишивці  образною мовою узагальнення, що зберігається як вселюдська пам’ять про історію, землю, природу.

У даній роботі я описала і зробила спробу дослідити вишивку, її символіку. Намагалась також показати, що майстрині нашого краю свято шанують традиції і надбання народу, бо вони в кожній квітці, дереві, геометричному малюнку бачили прекрасне і зуміли показати це на полотні.

Ідея родючості полів , плодючості тварин , продовження людського роду навіки закарбувалася в орнаментах і передавалася від покоління до покоління . То чи ж маємо ми право забувати заповіт наших далеких і близьких предків , переданий нам у такій своєрідній мистецькій формі ? А що ми передамо  своїм дітям ? Може так статися, що передати буде нічого .

То хай ніколи не переривається та золота нитка життя, якою вишивали наші бабусі свою і нашу долю на рушниках ! Збережімо ті надбання української,  які ще можна зберегти !

 

 

 

Додатки

Додаток 1.Кілкові рушники

 

Додаток 2. Дівочий сповідальник і лиштва

                

 

Додаток 3. Рушник із вишитими виноградом і калиною

Додаток 4. Вишиті троянди

   

 

 

Додаток 5. Мотиви птахів на вишитих рушниках

 

                   

 

                    

 

Додаток 6. «Дерево життя» на вишитих рушниках

      

 

Додаток 7. Вишита сорочка

 

Додаток 8.  Прапор Ордо-Василівської школи

 

 

  Герб Ордо-Василівської школи

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Портрет Т.Г.Шевченка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  Обкладинка «Кобзаря» Т.Г.Шевченка

 

 

Додаток 12. Маляренко Н.В. зі своєю дочкою - Назаренко А.О.

 

 

Додаток 13. Вишивки маленьких майстрів гуртка «Вишиваночка»

 

 

 

 

 

Додаток 14.  Рушники, вишиті Назаренко А . О .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 15. Весільний рушник, вишитий Назаренко А.О.

 

 

 

 

 

 

.

 

 

 

Додаток 16. Вишита картина за мотивами А. Мухи «Захід»

 

 

 Вишита хрестиком картина «Літні мотиви»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література

1. Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво. - Львів, 1992.

2. Грица С. Фольклор у просторі та часі. Вибрані статті. - Тернопіль, 2000.

3. Гургула І.В. Народне мистецтво західних областей України. - К., 1966.

4. Захарчук-Чурай Р.В. Українська народна вишиванка: західні області УРСР. - К., 1988.

5. Історія українського мистецтва / Гол. ред. колек. М.П. Бажан: У 6 т. - К., 1966-1970.

6. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип'якевича. - К., 1994.

7. Кара-Васильєва Т.В. Українська вишивка. - К., 1993.

8. Макарчик С.А. «Етнографія України», с.388

9. Матейко К.І. Український народний одяг. - К., 1977.

10. Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва // За ред. Я.П.Запаска. - Львів, 1969.

11. Тищенко О.Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XIII-XVIII ст.). - К., 1992.

12. Щербаківський В. Українське мистецтво. - К., 1995.