Пройшло багато років з тих часів,
Коли трагедія спіткала Україну!
А серце плаче, стогне і кричить:
«Хто людство рятував – забуті нині!»
Чорнобиль – катастрофа небувала,
Могла б накоїти страшенної біди
Та не про себе дбали водолази,
Йдучи на смерть, у пекло, на віки.
Ананенко, Беспалов і Баранов –
Звичайні люди, хлопці рядові,
Які спустилися в зруйнований реактор
Світ рятувати від біди.
Інакше – новий вибух, катастрофа,
Яка очистить Землю від людей,
Держави згинуть, зникне пів-Європи,
А що ж залишиться тоді ?!
Ці хлопці швидко впорались з завданням
За лічені хвилини ад пройшли.
Але чому ж тоді їх поховали?
Невже такий наказ дали чини?
Газети написали про загибель.
Героям – «вічна пам'ять»… три труни…
Все, як годиться: шана і подяка,
І начеб – то, посмертно- ордени.
Та безліч нагород, гучної слави
«навішали» собі зовсім не ті,
А треба б тим,
Хто в полум’я спекотне
Найпершим кинувся тоді.
Але ж насправді все як краще сталось:
Залишилися парубки живі.
Лише на тілі «пам’ятки» зостались -
Від радіації пекучої сліди.
Та час пройшов – забули про героїв,
Живуть собі , та й хай собі живуть!
Ніхто не пам’ятає, не заходить,
Та й інтерв’ю вже не беруть!
Тож люди добрі, схаменіться!
Згадайте про жахіття те!
І у пошані Ви схиліться
Перед Героями за це!
За те, що врятували світ,
Що нам життя подарували,
За те, що нам державу зберегли,
не прагнучі гучної слави.
«ЖИВУ, Й ЦЬОГО ДОСТАТНЬО»
Чорних дат у людства є немало…
Кожна з них – це міна під прогрес.
Найстрашніше, що усіх спіткало, -
Вибух на Чорнобильській АЕС.
Протягом свого історичного розвитку людство зазнало багато горя, змушене було боротися за існування на Землі, його спіткали пошесті, стихійні лиха, війни… Однак усі ці події рано чи пізно відходили в минуле, пережиті й подолані, залишаючи в собі лише спогади, тим часом як Чорнобильська катастрофа фактично нездоланна, оскільки головним її наслідком є радіація, незрима й невідчутна, здатна діяти протягом тисяч років і на величезних територіях.
Саме тому тема Чорнобильської трагедії близька не лише українцям, а й людям усього світу. Немає ліку людським втратам, не піддається реальній оцінці шкода, завдана здоров’ю нації, однак найважче виміряти травми моральні, адже Чорнобильська аварія змусила людство усвідомити свою безпорадність перед природою і відчути страх перед майбутнім.
Б’ють на сполох дзвони Чорнобиля… Ведуть новий відлік часу…
26 квітня 1986 рік… Ця дата стала першою трагічною віхою в історії атомної енергетики, яка засвідчила: небезпека чатує на того, хто втратив контроль над атомом.
Тієї весняної ночі на берегах Прип’яті люди ніколи не забудуть. Вона була тихою, темною, не віщувала біди. Проте саме в цю ніч відлік часу став не мирним, а аварійним. Від катастрофи відділяли не години, не хвилини, а секунди… Коли все навколо, здається, спало, над четвертим реактором несподівано вихопилися, розтинаючи небо, вогняні язики… І завмерла Україна-мати в німому очікуванні.
Полум’я бурхливої пожежі висвітлило кожного, хто там працював і хто там жив, хто був поряд з бідою в ту трагічну годину. Першими до реактора по тривозі прибули пожежники, які не мали права на помилку, і взяли
Перший удар на себе,
Перший вогонь на себе.
Так одчайдушний Данко
Людям віддав своє серце.
Як же тут не згадати,
Поруч з ним не назвати –
Вас, що уміли серцем
Грізний вогонь зупиняти.
З атомом стати до бою –
З полум’ям смертоносним,
І заступили собою
Світ, що малий і дорослий…
Але мені сьогодні хочеться згадати тих, які рятували світ від нового вибуху, що міг би знищити не лише Україну та Білорусь, а й пів-Європи. Це водолази Олексій Ананенко, Валерій Беспалов та Борис Баранов. Історія «чорнобильських водолазів» - один з найпопулярніших міфів про Чорнобиль. Довгий час ніхто не знав, що вони вижили у тому пеклі! У газетах писали, що це були молоді хлопці, які погодилися добровільно віддати своє життя, рятуючи світ від катастрофи, що герої померли від променевої хвороби через кілька тижнів після свого подвигу. А далі про них забули на довгі роки. І лише зовсім недавно про них згадали, коли на екрани вийшов американський фільм про Чорнобиль. Навіть сусіди не знали про те, хто живе з ними поруч. «Одного разу прийшов сусідський хлопчик у гості та й розказав, що вчителька розповідала про героїчний вчинок водолазів, які спустились під реактор, а потім померли», - згадує дружина Олексія Ананенка. На що жінка відповіла: «Та ні, не померли, один із них у сусідній кімнаті». Ось так шануємо героїв!
Мене дуже вразив той факт, що чоловік, який побував під зруйнованим реактором і вижив, постраждав на пішохідному переході у Києві три роки тому. Його збила машина і 36 днів, отримавши тяжкі травми голови і ніг, він провів у комі. Родина героя вимушена була шукати величезну суму грошей для порятунку «чорнобильського драйвера». Виникає питання: невже за його подвиг у далекому 1986 році держава не змогла знайти коштів на його лікування? Дружина Олексія Михайловича згадує: «Коли сума перетнула 200 тисяч гривень, ми припинили уже рахувати». І знову доля подарувала життя. Він одужав і навіть мріяв про роботу, але ніхто не телефонував, ніхто не провідував і не цікавився його здоров’ям.
«Радію, що живу. Не помер раніше – і добре. Живу та й живу, цього досить»,- так сказав він журналістам, які нещодавно брали у нього інтерв’ю.
Сьогодні Валерій Беспалов і Олексій Ананенко живуть по сусідству на київський Троєщині, а Борис Баранов помер 2005 року від інфаркту.
На Чорнобильській АЕС Олексій Михайлович пропрацював до 1989 року, потім перейшов на роботу в інші організації, пов'язані з атомною енергетикою і безпекою. Зараз йому 59 років, він пенсіонер.
Із його розповіді дізнаємося про реальні факти катастрофи, які замовчувались у кінці ХХ століття. На момент аварії Олексію Михайловичу було всього 26 років. Коли в зруйнованому реакторі утворилась «лава», яка дуже швидко пропалювала бетонний фундамент і рухалася до наповненого водою під реактором басейну, необхідно було із резервуарів під реактором спустити воду, а це можливо лише відкривши засови у тунелі на глибині трьох метрів під станцією. Тунелі були затоплені радіаційною водою. Перед водолазами була поставлена задача, а точніше, дано наказ: ціною власного життя врятувати світ від катастрофи. Необхідно було увійти у підвал, пройти по трубопроводах до шлюзного вентиля і дати необхідний доступ для відкачки води з баків. Рівень радіації там настільки високий, що шансу вижити практично не було. У звичайних гідрокостюмах та масках парубки спустилися під реактор, рівень води виявився на рівні щиколоток. Тому і досі на ногах водолазів залишаються «пам’ятки» тих часів, радіаційні опіки - «смагляві черевики».
Виконавши завдання, вони повернулися до звичайного життя, до своєї роботи, отримавши за подвиг премію - вісімдесят радянських рублів. Ось таку ціну за врятування людства від страшної біди дали тодішні можновладці героям!
Проходять роки після аварії на Чорнобильській АЕС, але драма ХХ століття не полишає людські серця і сьогодні. От вже минає тридцять п’ятий, здавалося б «ювілейний» рік, а буде сороковий, шістдесятий.
Та біль не вщухає, тривога не покидає людей, пов’язаних скорботним часом ядерного апокаліпсиса.
Чорнобиль атомний. Він, мабуть, зникне після того, як ми витравимо у собі Чорнобиль духовний.
Митці ХХ століття багато говорять про це у своїх творах, не просто висловлюють почуття, описують певні історичні події, але ставлять досить складні питання, шукаючи власної істини.
Людське життя є швидкоплинним, ми не маємо змоги виправи, викреслити те, що вже зроблено, тому маємо оцінювати можливі наслідки своїх дій. І одразу згадуються слова геніальної поетеси Ліни Костенко:
Життя іде і все без коректур,
І як напишеш, так уже і буде…
Багато розмірковують поети та письменники над проблемою змізернення людської душі, яке не повинне відбуватися.
І в епіцентрі логіки і стресу,
Де все змішалось – рідне і чуже,
Цінує розум вигуки прогресу,
Душа скарби прадавні стереже.
І насправді, духовні скарби, сама сутність людини є однаковою за усіх часів, треба вміти не зміщувати акцентів між вічним та минущим, попри обставини суспільні та історичні, ми маємо зберігати духовні скарби попередніх поколінь.
Мені здається, проблема деградації довершеної та високої за своєю природою людської душі залишається актуальною і зараз.
Хто в нашу долю тільки не втручався
В яких тенетах тільки не б'ємось
Духовний Чорнобиль давно вже почався
А ми ще тільки його боїмось.
І радію з того, що, нарешті, нагороди знайшли своїх героїв, тільки прикро, що запізно!
Трьом ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС Олексію Ананенку, Валерію Беспалову та Борису Баранову (посмертно), Президент Володимир Зеленський підписав указ «Про присвоєння звання Герой України» із врученням ордену «Золота Зірка» лише у 2019 році.