Творчі конкурсні роботи учнів Милівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

 

Творчість

моїх

учнів

 

 

 

 

Литовченко Ольга

ТИ  НЕ  ДОЖИВ…

Есе

 

    Твоє слово – серце української поезії, одне з найвизначніших явищ у мистецькому доробку. Тебе ніколи не сприймали «спокійно» як визнаного, шанованого класика, який відійшов у минуле. У свідомості народу ти зростав із духовним зростанням самого народу. У тобі завжди вбачали сучасника, спільника у боротьбі проти «царів» - «за людей». За боротьбу Словом ти десять років провів по тюрмах, двадцять п’ять – у кріпацтві, а прожив усього сорок сім.

    У тебе не було ні власного житла, ні кабінету. В останні роки життя ти прожив у кімнаті Петербурзької академії мистецтв, а для творчості завжди мав гарантований сектор… на коліні у кутку. Неймовірно, але саме на коліні у кутку вміщувалася для тебе вся Україна: доля народу, історія звитяг і поразок, трагедія жінки-матері, майбутнє України і страшні перешкоди до майбуття.

    Ти не дожив…

    Кілька днів залишалось до обнародування маніфесту про визволення селян… Але ти знав про нього, чекав на нього. Мабуть, ти б і зрадів: все-таки воля, - і засмутився: не та воля! І цього вже ти не бачив, проте твердо переконав, що щасливе життя побратимів можливе було б лише тоді, «якби не осталось сліду панського в Украйні». Ти несамовито закликав: «Борітеся – поборете…», і тебе почули.

    Ти не знав, що через два роки вийде Валуєвський указ, за яким повинна була померти українська мова. Однак іще в посланні до Гоголя (якого ти не відділяв від української етнокультури) передав свої побоювання:

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Всі оглухли – похилились…

    На жаль, не дочекався, коли твоє огненне слово («… святеє слово, святої правди голос новий! І слово розумом святим і оживи і просвіти!»), що було словом любові до України, словом ненависті до її ворогів, словом нетерпимості і гніву супроти негідних синів породило через сім років товариство «Просвіту» у Львові. А ще через п’ять – об’єднання, назване на твою честь.

    Тридцять років не вистачило тобі, щоб узяти участь у діяльності «Братства тарасівців». Саме ці нащадки стояли першими на засадах самостійності України.  Ти ж так вірив, що «встане Україна і розвіє тьму неволі, світ правди засвітить, і помоляться на волі невольничі діти». І побратими повірили.

    Ти часто повторював: «Все од Бога. Од Бога все» - і був переконаний, що «жива правда у Господа Бога». Не раз віршами розмовляв з Ним, радився, ділився думками… Ти і сам був від Бога, мов той біблійний Пророк, посланий на землю «свою любов благовістить, святую правду возвістить». І, беззаперечно, розсміявся б в лице тому, хто сповістив би, що через сорок два роки у Відні надрукують «Біблію» українською мовою. Для тебе це було б свято! З гордістю у цю хвилину ти б іще раз повторив, та ні – закричав би:

« будем жить, людей любить, Святого Господа хвалить!»

    Ти не дожив…

    А як би пишався через п’ятдесят сім років за перших літераторів-модерністів. Вони взяли «великих слов велику силу – і більш нічого…» і понесли. І світ заговорив про «нашу думу, нашу пісню», що «не вмре, не загине».

    А як би ти плакав… Ні – чоловіки не плачуть, вони засмучуються. Осінь, шістдесят років після тебе… Весна – сімдесят перший по тобі… Осінь – вісімдесят п’ять… Страшні роки. Але ти це все вже бачив :

… а онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре.

     Ти, мабуть, не прожив би ще вісімдесят років, щоб побачити жах, біль, кров і сльози Великої Вітчизняної війни. Проте  Дніпро ревів і стогнав три роки, напевно, так само, як і у ті хвилини, коли ти рятував націю від самознищення, коли ти взяв на себе увесь тягар її драматичної ролі, відповідальність за неї.

    Ти не дожив до 22 травня 1961 року. Це було сто років з дня твого перепоховання. Чернеча гора дочекалася вдячних паломників, біля яких ти давно на сторожі поставив українське слово. Не принесло воно тобі ні багатства, ні розкоші, зате вкрило вічною славою як могутнього захисника істини і справедливості. Це ж ти переживав трагізм українства так емоційно, зболено, пропускаючи через своє серце:

Ну, що б, здавлося, слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється, ожива, як їх почує.

Знать, од Бога голос той і ті слова…

    Саме ти навчив по-новому любити Україну.

    І знову ти не дочекався світлої миті. Через сто п’ять років Спілка письменників України вперше відкрито виступила на захист української мови. А це збувалися твої пророцтва. Як правдиво колись написав, що тільки «в своїй хаті своя правда і сила, і воля». І почали вірити тобі і Богові – поводирям нації, посланцям неба.

    Знаємо, що ти радів би сто двадцять сім років потому, що ми почали робити перші кроки до Всевишнього. Відзначали тисячоліття хрещення Київської Русі за твоєю настановою:

Молітеся Богові одному,

Молітесь правді на землі.

Це можна було назвати першою спробою достукатися до небес заради спасіння нашого народу.

    І «ми просто йшли…»  Треба було пройти сто тридцять років без тебе. Ось вона – незалежність. Твої слова зазвучали гучніше, радісніше. Усі зрозуміли, що «кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша славная країна».

    Ти не дожив?

    «Все йде, все минає…» Але ти будеш так довго безсмертний, як довго існуватиме Україна. Це ж бо ти сказав своєму народові все, що йому треба знати, щоб увійти «в народів вольних коло», щоб досягти своєї самостійності.

    Ти дожив!

    У піснях, у поезіях, у прозі, у душах, у серцях і просто у мові.

   Ти – князь української поезії. Назавжди залишишся поетом, незалежно від того, чи здобула б Україна свою незалежність, а чи конала б у ярмі. Високою поезією керують незбагненні закони, оскільки їх суть – поза людською свідомістю.

   І будеш вічно жити!

   Твій «Заповіт» перекладений більш ніж ста п’ятдесятьма мовами!

   Ти – еталон, ти – символ, життєво необхідний для українців. Ти – геній невмирущий. Ти – великий Учитель усіх майстрів слова. Ми йдемо до тебе, як пілігрими, розглядаючи з невимовним почуттям то одну деталь, то іншу з твоїх невмирущих творів. Ми не спроможні осягнути тебе всього.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Литовченко Ольга

ОЙ, ЧИЙ  ТО  КІНЬ  СТОЇТЬ…

Есе

 

 

    Хто я?.. Де я?.. З ким я?..

     Чи я тільки-но народився?..

     Чи я жив вічно?..

     Але я точно знаю, що причетний до таїн світу…

     З чого все почалося?

     Я мандрував … Мене бачили і на небі, і на землі, і знову на небі, і знову на землі,… і в потойбіччі…

    За що таке сплетіння: життя і смерть, посланець богів і об’єкт ритуалу жертвоприношення?

    Пам’ятаю: золотий, з вогнистою гривою, разом з античними богами, запряжений у їхню колісницю, мчав назустріч Сонцю, гордовито виплескуючи інтелект, мудрість, вельможність, світло, силу, швидкість думки. А потім перевтілююся на бойового соратника океанічних сил, і мене підіймає вітер, обмотує морською піною, а я розповиваюся і розумію, що в мені космічні сили первісного хаосу. І знову: вогонь, світло і пристрасть! Метаморфози переслідують: Диметра перетворилася на кобилу, Посейдон – на коня… і з’явився я – і вже говіркий – Ваш слуга, до Ваших послуг.

     Загадковий Схід майже не пускав мене на землю. Там я в небесах, на хмарах, у вітрових перегонах, у дощовому вирі з мокрим снігом на гриві. То у вигляді блискучому, то – облізлий і огидний. Але завжди залишався добрим передвісником. Мене прикрашали перлами, бо я –  «той, що все знаю», я – «божественний лікар»: допомагаю у біді, приношу багатство, даю життєву силу, повертаю життя померлим. Я був вільним від земних турбот: я – дух, я – легкість, я – життя!

      А коли з’явилися крила, я не зміг себе стримати. Я повинен був бути саме на Парнасі. Насолоджуючись співом муз, задоволений і вражений, я вдарив копитом, а у відповідь вдарило джерело натхнення. Тепер користуйтеся, не скупіться на слова, творіть, дерзайте, радуйте.

      Найвражаючий момент минулого життя – поява маленького Ісуса. Я – свідок, а за це Боже прокляття. Я нервувався, висмикував сіно з-під немовляти, а за це приречений до ненажерливості: не можу ні наїстися, ні напастися. Звідси і розпочалося тяжке хліборобське моє життя. Я зрозумів: мій талант – невтомна праця, моє покликання – виконання важкої, але приємної роботи. Але інколи міг і «знатуритись», працювати тільки з-під батога. Навчився все це робити відкрито, нічого не приховуючи, доводячи свою чесність і працьовитість, маючи власний характер.

        Чомусь я уподобав українців. Вони дивні люди. То відправляли мене візником до Сонця, то говорили, що я перевтілений диявол. То на весіллях давали можливість бути свідком таїнств, то виставляли перевізником у потойбіччя. А після того, коли моє копито вже мало більше ваги, ніж я увесь, а підкова стала захистом від бід, запорукою успіху і благополуччя, я зрозумів, що моє місце саме серед цих диваків.

         Вони почали мене перефарбовувати. Я червоний, значить вогонь, я чорний – зоряне небо, я білий – світ предків. Ще я був і буланий, і сірий, і сивий, і з ясним сонцем або місяцем на лобі, з зірками по боках, золотогривий-золотохвостий або просто золотий. Мене любили і боялися, мене обожнювали й демонізували. Але я залишався вірним, відданим, швидким, витривалим. Я жив їхнім життям: розумів що є кохання, переживання, розлука, смерть.  Мені лестило, що мене господарі вважали незмінним порадником, тому обіцяв служити до останньої хвилини, і за це мене не заб’ють на м’ясо, а захоронять, як людину. Це честь для мого роду!

          Мені довго здавалося, що я себе знайшов. Я утвердився: про мене співали, складали казки, прислів’я, приказки. Я став предметом замовлянь і ворожінь. Моїм образом прикрашали оселі, предмети побуту, вишивку, кераміку. А дерев’яним - я був найліпшою забавкою для дітей…

           Мені стало трохи нудно. Але з’явився вусатий лицар з «оселедцем» на голові і сказав, що я належу йому, бо я є символом душевної шляхетності. Він захотів сісти на мене, щоб вивищитися над усіма людьми, щоб бути видним здалеку і щоб сам міг бачити далеко навколо й раніше інших виконувати те, що велить лицарський обов’язок.

         Я зірвався!

         Я не звичайний представник свійської худоби!

         Я вірний друг і товариш козака, перевірений і загартований у боях і дорогах!

         Я – воля!

         Я – нескореність і живучість українського народу!

         Я став братом, хай не по крові, але по волі. У мене знову виросли крила, якими я прикривав найдорожчого друга в бою. За це просив тільки одного: коли поранять – краще вбий, розвернись і йди. І нехай це буде початком кінця, але я не жалкував ні на мить, що обрав таку долю. Це відчуття піднесеності і виконаного обов’язку.

         Але ж душа невмируща, її вбити неможливо. У неї теж є крила. Вона знаходить пристанище, якщо є праведною. Їй не можна наказати, її не можна вмовити. Вона сама по собі. Якщо не знаходить достойної живої плоті, то починає оживати у фантазіях, окрилених Пегасом, напоєних із джерела Гіппокрена, натхненних жительками Парнасу.

         І я ожив.

        Ожив таким, яким сам собі подобався.

         Я знову поряд з братами-козаками. Я знову стаю їм у пригоді. Без мене знову нікуди. Я в степу, де пахне чебрець, де ковила ніжними стрілками лоскоче ноги. Задивляюся в далечінь, де Дніпро омиває пороги і манить хмари, провідниць дощу, для легкої бесіди з небом. А велет-курган нагадує про минувшину, але не відаєш, що за ним очікує… Я вслухаюся в тишу безлюдного, спаленого сонцем степу. Навколо тільки жовто-коричневі кольори, але вони стануть у пригоді й видадуть ворога. Я теж у таких випадках виїжджаю гнідим або буланим.

         Дуже полюбляю нічні та світанкові дозори. Місячно, росяно, трохи страшно, але поряд вірні друзі. Я вже вороний. А далеч прихована у блакитно-рожевій імлі. Соковиті степові трави і вологість повітря надають відчуття свіжості, чистоти, задоволення й приємної змореності. У цей час головний ворог – туман. Він може несподівано зрадити, але всі на сторожі.

Не до вподоби мені хмарне небо: побратим занепокоєний, мовчазний, неначе щось відчуває. Його переживаннями переповнюється повітря. Хмари змінюють колір, трава підростає на очах, багрово червоніє і таїть в собі якісь злі помисли. Навіть скіфські баби свою байдужу гримасу перемінили на злякану. Настовбурчую вуха і слухаю вітер; повертаю легко морду і принюхуюся. Начебто тихо, але товариш напружений. Будемо чекати, чогось та й діждемося.

          Люблю бути сірим або білим. Таким мене беруть на варту по першому снігу. Відчуваю гордість і потрібність. Зі мною виходить в таких випадках старий умілий козак. Аромат тютюнового диму та розмови до ранку – насолода такого чергування. Такий вартовий мене жаліє: йде поряд і научає козацьким премудростям. Холоду не відчуваю, бо і господар не дуже хоче одягатися. Нам тепло від розмов, диму та розуміння одне одного.

        Рудим, вогнистим я виїжджаю на зустрічі з людьми у місто. Голову тримаю гордовито, погляд тільки ковзає, а підкови вибивають по бруківці маршову мелодію (якби була дітлашня, то обов’язково б танцювала). На мені – полковник, біля мене – охорона, переді мною – шум, галас, дебати. Але тримаюся спокійно, не підведу вершника. Відповідальність велика. Аж ось площу залив церковний дзвін – добра ознака. Я оправдав довіру – буде винагорода.

          Між козацькими походами не цураюся ніякої роботи або послуг. Не відчуваю себе приниженим запряженим у воза або сани. Це ж добра справа і трудових навичок не втрачу. У-у-ух! Як добре: по сніжку, легеньким підтюпцем, та до лісу. Дровцят навантажили, і швиденько додому – піч топити. Краса! А влітку роботи більше. Але ж яка насолода в спекотний день напитися криничної води і чути від господарів слова подяки. Це найвища нагорода для мене.

           А вірним я залишаюся завжди: і в бою, і в мирному житті. Хто ж, як не я, дочекається господаря з шинку і в спеку, і в хуртовину. Хто ж , як не я, довезе напівсонного голову сімейства додому: чи то в сідлі, чи то на возі. З собою прихопимо ще й сусіда. Він, правда, ще ніяк не розпрощається з друзями. Але бе з нього – ніяк. Тпру-у-у! Приїхали! Приймайте!

         Одного мене можуть посвятити у найпотаємніше. Як цікаво спостерігати, коли сміливий і гордовитий козак ніяковіє перед дівчиною. А вона: очі відвела, зашарілася. Добре, що хоч тин є, а то, мабуть, утекла б від свого щастячка.  Мені самому стає соромно: «Друже, хоча б одну впевнену фразу скажи. Чого ж ти сюди приїхав? Ще й мене притаскав у свідки». Зразу ж відвертаюся або опускаю голову. А коли треба підштовхнути до більш рішучих дій, то я перший… відмовляюся. Нехай свої амурні справи вирішують самі. Головне, що я світлий, вимитий, гарно осідланий

          Тепер посудіть самі: можу я десь зникнути?

          Я ж КІНЬ!

          Я в Україні!

          Я ж з вами назавжди!

           Закрийте очі, і я вам напророкую і уві сні і дружбу, й вигоду, й довіру, і благополуччя, і щастя, і багатство. Головне засинайте зі світлими думками…

 

 

 

 

 

                     Литовченко Ольга

                З  ТОБОЮ  Я  ЖИВА, З  ТОБОЮ  Я  НОВА! 

Есе

 

 

    Чуєш, що я тобі кажу? Я співаю тобі не мовою Бога. Я молюся не мовою Бога. Я співаю, я молюся, я промовляю людською мовою. І ось це людське – заповіт молодого Сергія, який не раз повторював: «Голосом народу говорить Бог»

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас сила

І воля святая…

         Душа – не серце, не дух, не розум. Вона створена Всевишнім. Вона може бути сильною або слабкою, пропащою або спасенною. Вона потребує викупу і є частиною кожного. Вона разом зі Словом Божим є нетлінною…

У Сергія вона була Українською!

       Чому була? Вона ж нетлінна! Вона серед нас, і не заспокоїться, і буде допоки не зрозуміють нерозумні, що Українську Душу не затопчеш, не вб’єш, не поставиш на коліна.

        Тут, на Майдані, у грудні 2013-го вона назавжди переконалася, що стала навіки тою, що жила у кожному подиху вітру, у кожній краплині дощу, у кожній цеглинці бруківки, у кожному слові пісні. Одним словом – УКРАЇНСЬКОЮ!  Сергій носив її з трепетом, і ніхто не звертав уваги на його зовнішність. Вірменською залишилися лише борода.

       А вона стала Тризубом…

       Нехай скажуть: «Бридня, де Мудрість, де Знання, де Любов?»

       Так , життєвої Мудрості ще не було, але вона підказала, як до неї підібратися. Знань не вистачало, але вона привела сюди, щоб поповнити багаж. А ось Любов переповнювала і примусила вірити в силу людей, які в наметах під снігом і дощем стояли за майбутнє своїх дітей.

        А вона рвалася і обурювалася…

         Не боялася Вогню, бо хотів спалити мости, що вели не туди, куди вона прагнула. Не боялася Води, бо змиє усю нечисть і потече  збудована самостійно, справжня незалежна ера. Не боялася розпочати новий відлік Життя, а мужньо трималася, бо УКРАЇНСЬКА.

       А вона творча і величава… українсько-вірменська… Птахом вільним з левовою хваткою та козацькою вдачею літає, обіймаючи всю Україну сильними крильми, і намагається сильним орлиним дзьобом виклювати біду по крихті, і загребти погань заради ідей Майдану.

       Там, на Майдані, у грудні 2013-го не раз підіймала Сергієві очі вгору, і разом з ним вдивлялася у блакить неба: спочатку насолоджувалися; потім, вдивляючись через кіптяву, сподівалися; а коли небо запалало і порвалося пострілами, і зрозуміли, що намагання щось змінити стало просто «блакитною мрією», вона просто вибухнула від ярості до кривди.

       А так бажала радості, поваги і тепла – тільки сонячного, а не вогняного. Так хотіла золотим шляхом повернутися на Дніпропетровщину, щоб спостерігати як наливається колосся для блага і достатку людей, і як піднімається сонце, як знак Божественної турботи про людей.

      Але враз переплелись вогонь і земля, любов і страждання, зрада і розлука – і в усьому цьому проглядається жовтий фон.

      Почекайте, ми забули, що вона нетлінна. Вона просто накладає блакитний на жовтий і отримує зелений – надію, злагоду, мир. Стверджує, що людська вірність і відданість Богу підносить людину до Небес, що приносить їй спокій. Дай Бог, зеленим кольором переливатиметься уся Україна – так хотів Сергій, і вона не набере зелених барв, допоки не настане світла днина.

     Зараз вона радіє і плаче. Радіє – бо блакитні і жовті кольори, як ніколи, поєднали всіх українців без ніяких актів злуки. Радують око двоколірні сукенки, коралі, вишиванки. Плаче – бо на сході «гумконвойні» кулі решетять наші блакитно-жовті переможні прапори. Вона не здається, вона надає сили хлопцям-побратимам, які пам’ятають за що загинув Сергій.

      Вона зараз там, на Донбасі…

… бо 22 січня 2014 року о 6-ій ранку молоде тіло вразила свинцева картеч. Вона зразу не зрозуміла, що сталося, але життя перервалося. Сергій впав, а вона літала над ним і плакала, стискалася і плакала, розривалася і плакала кришталевими сльозами несправедливості. Напіввірменка, напівукраїнка з карими глибокими очима вдивлялася в бездиханне тіло і боялася уявити очі батьків… Єдиний син, єдина надія, єдина радість…

      Потім – «Гей, плине кача по тисині, плине кача …»

      Потім – «Слава Україні! Героям слава!»

      Потім – дорога до Березнуватівки…

      Потім – «Ще не вмерла України і слава, і воля…»

      Не усміхнулася доля Сергієві, не усміхнулася…  І вона не посміхається…

Сорок днів сподівалася… Не втрималася – полетіла на Донбас. І під час кожного обстрілу співає з усіх сил:

… Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

     Візьміть мене ,вороги, за мир і спокій в Україні! Та ні, не візьмете, бо не знаєте, як зі мною жити. Я – нетлінна, я – вільна, я – життєствердна, а ви – підлі зрадники. Не зможете ви мене вживити. Козацький дух ви втратили, славу згубили, а в Україні таких не терплять.

    Смерть ворогам!

    Слава нації!

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Литовченко Ольга

МЕТАМОРФОЗИ  ХРИЗАНТЕМИ

Есе

 

 

О аромат хризантем! –

В давній столиці Нара

між старовинних статуй.

Мацуо Басьо

 

太陽,
        富,

              幸せ,

                      長寿,

                              知恵!

 

           Це все я – та, що випромінює міць і енергію, та, що наповнена еліксиром безсмертя, та, що зачаровує, та, що вирізняє кращих і одягає корону владним, та, що додає мужності, та, що оберігає від хвороб і усіляких нещасть, та, що дарує молодість і красу, ─ горде уособлення Аматерасу: Ваша Величність Хризантема.

          Нара мене вирізнила і нарекла улюбленицею, Хейан 9-ого дня 9-ого місяця звеличила і оспівала.

На білій хризантемі –

хоч як не придивляйся! –

жодної пилинки нема.

          Так, я піднеслася до імператорського трону! А поети і музики зробили все, щоб мій ніжний аромат рознісся, а білий цнотливий колір засіяв у всіх куточках імперії.

           Їхні намагання справдилися. Я потрапила в руки химерній Сей-Сенагон і тендітній Мурасакі Сікібу. Вони обережно струсили краплини роси з моїх білосніжних пелюсток. Падали… падали… падали  і , падаючи, лірично налаштовувалися, і перетворювалися діамантами на папері, й залишилися немеркнучими скарбами.

            Наскільки по-різному бачили світ ці жінки, але як поетично описували примітивні речі. Так непередавано-добірно з витонченим смаком (як мої пелюстки), по-жіночому непередбачувано передали особливу естетичну атмосферу імператорського двору: асоціативні ніккі про усілякі перипетії придворного життя примусили мої пелюстки напружитися, а  реалістичні монотарі про принца Гендзі ввели в релакс.

            І ось зміна епох. Час феодальних міжусобиць і кривавих боїв. Військово-феодальна епопея гункі.  Твори зовсім іншого характеру.  Це я опинилася в руках буддистських монахів, і на пелюстках з’явилися червоні плями – плями крові… Кров виступила і на сторінках "Сказання про роки Хоген", "Сказання про роки Хейдзі", "Повісті про розквіт і падіння домів Мінамото і Тайра", "Повісті  про дім Тайра" і "Повісті  про великий мир". Це боротьба за владу, це кривава різня між прихильниками імператорського і сьогунського правління. Я плачу… Червона роса заливає стебло… Я відчуваю запах диму… Зринає полум’я і виштовхує мене їз цієї круговерті самозакоханих героїв.

              У руках Камо но Тьомей я заспокоїлася. Почала забувати про людей. Червоні плями швидко вицвіли і залишили лише ніжно-рожевий відтінок. «Нотатки пустельника» примусили задуматися про буддійську ідею мінливості сущого.  Зрозуміла, що все-таки самотність допомагає переосмислити швидку плинність життя. Треба вміти зупинитися, озирнутися, а потім з чистими думками йти вперед.

           А Йосіда Кенко навіть і не брав мене в руки. Він тільки глянув, і мої пелюстки стали перламутровими, бо він вразив своєю високою мовною культурою, увагою до естетичного ідеалу, і, головне, ідеалізацією старовини у неперевершеному творі «Нотатки від нудьги».

            А нудьги й справді не відчуваєш, коли поринаєш в старовину. Збірник «Херай» додав сріблястих рисок моєму перламутру. Це житло духів, демонів і мерців є перехрестям поміж двома світами, де легко заблукати, втративши нитку надії  спокійного життя. А вони швидко розповзаються, оволодівають думками, і вигнати їх неможливо. Але знаходиш сили і повертаєшся в реальність з новим поглядом на життєву дорогу…

           А ось і позолота додалася від золотої доби пізнього середньовіччя. Трьома мазками її наніс Іхара Сайкаку: перший – косьокумоно, другий – букемоно, третій – тьонінмоно. І я наповну стала міською «мусме-хана».

Хоч і тоненька ти, хризантемо,

та нікуди не дінешся -

мусиш тримати бутон!

         Хіба не станеш сильною після таких рядків неперевершеного Мацуо Басьо. Це він примусив мене думати, говорити, сміятися, плакати… Його творчість надихає на нестримний потік почуттів, які неможливо затамувати. Приховування їх тільки збільшить душевні муки. Це мої емоції виплеснув майстер, це мої переживання бентежать його душу. Я мушу бути сильною, і тому сама змінюю колір пелюсток на яскраво-зелений, бо хочу подарувати ноти життєлюбності всьому світові. Беріть!.. кожний по пелюсточці!.. і радійте кожній хвилині пережитій разом з природою.

І навіть метелик,

доживши до пізньої осені,

      спиває росу з хризантем.

        Мій зелений колір стрімко почав змінювати відтінки, бо я не встигала за рішучими переходами в літературі: кокейбон – «міська драматургія» - критичний реалізм…

       О Великий Будда! Що це зі мною?

       Я – ромашка…

       Я – волошка…

       Я – тюльпан…

       Я – троянда…

       Заспокоююся, бо я у Європі. Тут зі мною  твори нового часу, що найбільше читаються часто на англійській і іншій мовах. Європейців заворожує "Кікьо" ("Повернення додому") Осарагі Дзіро, "Кінкакудзі" ("Храм Золотого павільйону") Мішіма Юкіо і "Таде куу муші" ("Хтось вважає за краще і кропиву") Танідзакі Дзюнітіро. Це перші спроби залучити нових читачів і вирватися із усамітнення.

        А корона мені пасує. Але вона не японська, а шведська. Так, так, я не помилилася, бо Кавабата Ясунарі привіз мене у Стокгольм. Він – Нобелівський лауреат. Я теж купаюся в його славі!  Кавабата широко відомий за кордоном численними перекладами своїх творів, включно з такими, як "Снігова країна", "Тисяча журавлів" і "Кіото", "Стогін гори" і інші. Його стиль пронизаний прагненням до краси, надзвичайним ліризмом і загостреною чутливістю.

        Минуло майже тридцять років і я знову на п’єдесталі! На цей раз разом з Ое Кендзабуро. Знову овації, визнання. І я знову білого кольору, розпочався новий етап у нашій літературі.

       Я неначе веселка переливаюся різнобарв’ям, бо  більшість сучасних творів, відбиваючи футуристичні настрої  урбаністичного суспільства, починають з'являтися з-під пера Абэ Кобо, Комацу Сакьо, Хоші Шініті. Розцвітає жанр детективного і психологічного роману, представленого шедеврами Мацумото Сейтьо, Фукунага Такехіко, Ватанабе Дзюніті.

        Нові часи віддали першість новим  іменам. Муракамі Харукі ─ от нова зірка, що зійшла на небокрай японської літературної творчості вже в наші дні. Муракамі одним з перших відкрив очі сотням тисячам читачів на сучасну Японію з її альтернативною молодіжною субкультурою, яка мало чим відрізняється від аналогічного середовища в будь-якому великому місті Європи чи Америки. Його герой ─ це молодий ледар, заклопотаний пошуком дівиці з вухами незвичайної форми, кар'єрою і розвагами. Він із задоволенням ламає традиції, за що викликає нехтування з боку багатьох японців, прихильників древніх підвалин і "правильних" звичок. "Мені подобається витрачати час. На світі стільки усього, що я люблю - джаз, кішок... Дівчат, мабуть, теж. Книги. Усе це допомагає мені вижити". Йому за духом ближче хлопці і дівчата з гучних дискобарів, що закохуються на один день або годину і згадують про свої захоплення лише несучись на ревучому мотоциклі в далечінь, що засмоктує-вабить-розчиняє...

    І я сяю від щастя!

П’ють ранковий чай -

і жодних розмов між монахами.

Хризантеми саме цвітуть.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Войтюк Анна

ЗАЛИШЕНИЙ  ВОГОНЬ  ЛЕСИНИХ  ПІСЕНЬ

Есе

 

     Нескінченно можна дивитися на три речі: як горить вогонь, тече вода і сяє зіркове небо…

   Саме ці дійства поєдналися в душі нашої Лесі. Нашої! Яку в тринадцять років мама нарекла Українкою, неначе дала випрозорену долю та святий материнський заповіт. Це було ім’я ображеного тоді українського народу, та Леся пронесла його через усе життя як найгіркіший свій біль, як найбільшу свою радість.

   Невимушену красу нічного неба розуміють тільки мрійливі та закохані. Такою була Лариса: тендітна, обдарована та вольова волинська дівчинка. Вона примусила засіяти не одну зірочку на небі, а величезне сузір’я, бо мала не єдине обдарування, а була талановитою в усьому, до чого лежало серце. Не даремно, коли сонце ховалося за обрій, Леся полюбляла розгадувати таємниці зоряного неба. Воно дивилося на неї ясним поглядом і пробуджувало любов до живого і до самого життя.

    Згодом у поетичних рядках зорі постали символами високого щастя, світлою далечінню, веселими чарівницями, нездійсненими мріями, мудрими путівниками, легкими Музами, ясними владарками та лукавими зрадницями. Кожна Лесина зірка сіяла особливим світлом, посміхалася й надсилала своїй господарці нові яскраві ідеї. І народжувалася вічна зоряна мелодія геніальних поезій. Вона сипала веселковими переливами північного сяйва, поширюючись далі й далі і нагадуючи про немеркнучі слова, починаючи з «Надії» і закінчуючи «Казкою про велета».

     Її перший голос був несміливим і недзвінким потічком. Проте вона виходила на обраний шлях з неосяжним морем мрій і надій. І хоча життя нагадувало коротку степову річку, яка час від часу пересихала, та Леся знаходила ті місця, де підземні води давали друге, третє, четверте… життя. І тут бурхливий гірський потік звучав по-новому, гордовито, дзвінко: заохочував до боротьби і догоряв усякій нікчемності, гаряче закликав до бою за волю і грізним месником карав кривдників.

     Леся, як та пташина, часто вирушала в південні теплі краї, в «добровільне вигнання», бо хвороба брала своє, а лікарі радили теплий клімат. Була в Болгарії, Криму, Єгипті, на Кавказі… І кожного разу обирала тільки водні подорожі, бо вода надихала.

    Хтось підмітить, що вода підіслала Лесі кепський «жарт», який перетворився у тридцятилітню боротьбу за життя. Але вона не зламала творчу натуру, а навпаки загартувала Лесине слово. Воно розливалося безмежним океаном, закручувало у вир жагучих проблем і співало хлюпотінням повноводої ріки. А як прекрасно малює різними фарбами Лесина уява воду. Вона  темна і ясна, прозора й чорна, оксамитна і каламутно-сіра, блискуча й підступно-багряна. Живуча палітра оживила і воду, яка несла нові сподівання і змушувала Лесю творити, а значить –  жити, і для поетичного тла ніколи не стала ворогом.

    А божественним знамення долі для поетеси став вогник свічки Тараса, який десять років шукав душу, де зміг би запалати з новою силою, шукав сильні руки, які впевнено будуть тримати свічечку, як символ надії на відродження українського духу. Леся, ще не знаючи, що стане «дочкою Прометея», підхопила ту Шевченкову свічку, щоб засвітити від неї свої «досвітні вогні» і бути вогняним сонячним променем, що благовістом нового дня пробився з темряви і кликав, і вабив до світла.

    Він ніколи не згасав у серці довірливої дівчинки різдвяною свічкою та обрядом очищення на Івана Купала; продовжував палати вісником Олімпу та забавами Перелесника; невпинно горів все її життя від палкої любові до людей.

    Залишила Леся цей вогонь у наших очах іскрами пристрасті, у душах язиками радості й страждань, у серцях полум’ям ніжності.

     Великі поети ніколи не полишають нас. З’єднавши своє життя з мріями та стражданнями людей, з їхніми пориванням до волі й щастя, вони крокують великою землею безсмертя, і час підносить їх над нашими думками і турботами, обдаровуючи безмежною молодістю, і стають вони нашими  сучасниками й ровесниками прийдешніх поколінь.

     Нескінченно можна насолоджуватися поезією Лесі Українки: у ній зоряний блиск, характер плинності води і вічний вогонь запалених сердець.

    Вона була, є і буде. Дякуймо за це долі, що зродила на нашій землі Лесю Українку, яка стала символом і гордістю нашої України, яка вірила у своє безсмертя і стала безсмертною.