"Українське весілля в різних регіонах України" (презентація).

Українське весілля в різних регіонах України

Якщо вірити працівникам РАГСів, літо – це найбільш активний весільний сезон. Хоча насправді, раніше влітку ніхто не одружувався. Сезон весіль на Україні починався восени, коли польові роботи були завершені. Брати шлюб восени раніше було більше необхідністю, ніж бажанням. Саме до цієї пори збирався врожай і виростало «м'ясо», потрібне для того, щоб накрити добротний святковий стіл.

До предвесілльногу циклу належать обряди, пов'язані з досягненням згоді; молодих і їх родин на шлюб: запити, сватання, оглядини й заручини. Запити — це попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої. Цей термін був поширений переважно на Харківщині та Сумщині; на Чернігівщині й Кіровоградщи-ні — «допити», на Івано-Франківщині — «визнавки». На розвідини йшли мама або тато молодого чи хтось з близьких родичів. У кінці XIX — на початку XX ст. звичай попереднього розвідування щодо згоди на сватання перетворюється у ввічливе попередження про прихід сватів.

На знак згоди сватів перев'язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев'язувала хусткою. У випадку відмови старостам підносили гарбуз або макогін (на Західній Україні). При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про придане. Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи — місяць. Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини. Батьки нареченого під час оглядин намагалися продемонструвати свій добробут. На Гуцульщині на обзорини ходили як до молодої, так і до молодого.

На Правобережній Україні існував ще один етап передвесільної обрядовості — церковні оповіді. Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. Це надавало події громадського статусу і можливості парафіянам виявити своє ставлення до молодих, їх родичів. Протягом усього періоду між заручинами і вінчанням сусіди і знайомі мали право повідомити священику все, що могло стати на перешкоді укладанню шлюбу. Власне весільна обрядовість починалася із запрошення гостей на весілля. Найпоширеніша форма запрошення — особисте відвідування молодими родичів. У більшості регіонів України ще до 30—40-х років XX ст. молода ходила з дружками селом у святковому народному українському одязі, прикрашена квітами і стрічками. Молодий з дружбами просив на весілля свою родину.

Це прощальний молодіжний вечір, на якому наречений і наречена прощалися з дівочою і парубоцькою громадою та переходили в стан одружених господарів. Крім приготування вінків і весільного деревця, на цьому вечорі ще здійснювалися такі обряди: посад, перепій молодих, розплетення коси нареченій, вбирання вінка, обмін подарунками молодими та ін. В деяких етнографічних районах України цього вечора пекли коровай і виконували пов'язані з цим обряди.

Найбільш пишною обрядовістю відзначався весільний день. На Бойківщині в кінці XIX ст. побутувало вмивання молодих у цей день у відварі барвінку, що залишався від плетіння весільних вінків. Церемонія одягання молодої дружками і свашками відбувалась у коморі в супроводі пісень. Молоді обов'язково мусили мати нові сорочки,ще не прані. Спеціально до весілля шили одяг, який зберігали і шанували впродовж усього життя. Весільний поїзд молодого, який вирушав за молодою, складався зі старшого боярина, бояр, світилки і родичів. За звичаєм, нареченого до воріт проводжала мати у виверненому вовною догори кожусі. Хлопця обсипали «на щастя» зерном і дрібними грішми.

В Україні після шлюбу в більшості випадків молоді поверталися до садиби молодої. Там їх біля надвірного порога зустрічали батьки. Молоді тричі вклонялися їм, батьки ж благословляли дітей і підносили хліб-сіль. Залежно від місцевих традицій молодих зустрічали також медом (Карпатський регіон, Полісся, окремі райони Західного Поділля). Цей ритуал здійснювався двічі: перед відправленням до церкви і після шлюбу. В Україні в XIX — на початку XX ст. побутував звичай: після шлюбу молода їхала до себе додому, де відбувалася гостина за участю переважно хлопців і дівчат, але без молодого. Він повертався додому, щоб зібрати весільний поїзд, який формувався вже після обряду вінчання — їхали по молоду. На шляху молодому влаштовували «перейму», вимагаючи за неї викуп.

Післявесільні обряди повинні були зміцнити зв'язок між родинами молодих і полегшити призвичаєння молодої в чужому домі. Через день-два молодий кликав гостей на «пропій». За тиждень після весілля молоді йшли до батьків молодої на міни: батько молодої повинен віддати, що «мінив» (обіцяв) дати їй у віно під час сватання і заручин. З цього приводу влаштовувалась гостина. Останній післявесільний обряд — калачини (Гуцульщина), честь, дякування (Львівщина), хлібини (Хмельниччина, Волинь) або розхідний борщ — відбувався через місяць після весілля. Молодий купував калачі й напої, кликав весільних батьків та інших гостей, щоб запити своє ґаздівство. Цей останній акорд весілля відбувався зі співами і танцями.