Урок:"Джордж Ноел Гордон Байрон (1788–1824) — англійський поет-романтик, фундатор течії байронізму. Провідні мотиви і домінуючі настрої його творчості

Тема. Джордж Ноел Гордон Байрон (1788–1824) — англійський поет-романтик, фундатор течії байронізму. Провідні мотиви і домінуючі настрої його творчості

Мета: познайомити учнів з особистістю поета та його романтичним світоглядом; сприяти вихованню власного світогляду та читацьких інтересів; навчити сприймати лекційний матеріал і складати тезисні конспекти.

Обладнання: портрети Байрона, ілюстрації із зображенням Шотландії.

Тип уроку: засвоєння нових знань і формування на їх основі вмінь та навичок.

…він любив людство, але

зневажав і ненавидів людей,

серед яких почувався одиноким

і покинутим.

В. Бєлінський

Хід уроку

І. Оголошення результатів тематичної атестації № 4.

Аналіз типових помилок

ІІ. Актуалізація опорних знань

1. Продовжити речення

«Романтизм — це…» (1 — творчий метод у літературі; 2 — світогляд, пройнятий ідеалізацією дійсності, замріяністю, спогляданням).

2. Словникова робота

Карбонарії — таємне патріотичне товариство, яке прагнуло звільнити Італію від австрійської неволі й об’єднати країну.

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності

У ч и т е л ь. «…він любив людство, але зневажав і ненавидів людей, серед яких почувався одиноким і покинутим»,— так сказав про Джорджа Ноела Гордона Байрона відомий російський літературний критик Віссаріон Бєлінський. Байрон уособлює все романтичне в житті, людській поведінці і творчості. Не лише в першій половині ХІХ ст., коли жив поет, а й пізніше досить розповсюдженим був тип молодих людей, які свідомо або

несвідомо наслідували лорда Байрона чи його героїв. І Чайльд Гарольд, і Манфред, і Корсар, і ліричні герої більшості поезій Байрона уособлюють тип романтичного індивідуаліста, розчарованого у навколишньому світі, самотнього і гордого у своїй самотності. Він жадає і не може знайти в коханні щастя. Він шукає великого діла, але не може знайти нічого, що б, на його погляд, було варте його зусиль. Рідко буває так, що справжній талант може бути визнаний за життя. Чому ж улюбленець долі, що любить людство, ненавидить людей і відчуває глибоку самотність? І до чого тут карбонарії? Відповіді на ці запитання сьогодні ми спробуємо знайти. (Учні записують тему та епіграф уроку в зошити.)

ІV. Робота над темою уроку

Повідомлення учнів і доповнення учителя про життєвий та творчий шлях Байрона

Завдання

Паралельно із повідомленнями занотовувати основні події із життя Байрона.

Орієнтовний зміст повідомлення

Байрон народився 22 січня 1788 року в Лондоні у знатній, але дуже збіднілій аристократичній родині. Англійський поет належав до давнього англійського роду, а по лінії матері, уродженої Гордон, був прямим нащадком короля Шотландії Якова І. Матір Байрона,

Кетрін Гордон, родом із Шотландії, була другою дружиною капітана Д. Байрона, перша дружина якого померла, залишивши йому дочку Августу. Батько вів нерозбірливий спосіб життя (мав прізвисько «Mad Jack»), розтринькав залишки свого майна та посаг дружини, утік до Франції, рятуючись від кредиторів, де й помер, коли Байронові було три роки. Мати, майже позбавлена засобів до існування, відвезла сина на свою батьківщину в Абердин. Дитинство Байрона минуло в Шотландії, яка на все життя вразила його романтичною красою. В особі матері Джордж не мав друга. Він був замкнутим і похмурим. Його морально пригнічувала ще й фізична вада — він кульгав від народження. Цей факт був причиною першого нещасливого юнацького кохання Байрона. Юнак стояв на веранді, коли кохана дівчина безапеляційно вимовила: «Ніколи не покохаю каліку». 1798 року по смерті двоюрідного діда Байрон успадкував титул лорда й родовий маєток — Ньюстедське абатство. 1801 року Байрон вступив до аристократичної школи Хароу; 1805 року — до Кембриджського університету.

У грудні 1806 року Байрон видав першу збірку віршів («Fugitive Pieces»), яку, за порадою друга, що вважав окремі вірші надто чуттєвими, вилучив з продажу і знищив. Незабаром у світ вийшло друге видання цієї збірки. Обидва видання з’явилися без посилання на авторство. Уперше своє ім’я Байрон поставив на збірці «Години дозвілля», яка побачила світ у червні 1807 року. У січні 1808 року на сторінках впливового «Единбурзького огляду» була надрукована рецензія. Критик, ознайомившись із віршами, зазначив, що вони незрілі й наслідувальні. Байрон зробив першу й свою найбільш невдалу спробу створити за прикладом інших романтиків образ-маску: юнака-поета, поета-аристократа. Образ був сконструйований з новітніх романтичних мотивів: у любові до родового замку («Прощання з Ньюстедом») було щось від вальтер-скоттівського середньовіччя; у пристрасті до спогадів була схожа на

властиву Вордсворту мрійливу самозаглибленість; у любовних віршах, героїні яких ховаються за вигаданими іменами Еми, Кароліни, угадувався вплив Т. Мура. Однак за межами збірника залишилося те краще, що вже було написано Байроном. Наприклад, вірші, звернені до Мері Чаворт: «Уривок, написаний невдовзі після заміжжя міс Чаворт», «Спогад»,— свідчення юнацького кохання поета. Байрон віддавав перевагу романтичній біографії над романтичною фантазією. Інші лише уявляли екзотичні дива Сходу, а Байрон здійснив туди подорож та оцінив усе пильним поглядом. Інші бунтували в уяві, а він спочатку у своїх парламентських виступах, а потім і віршах підтримав руйнівників верстатів — луддитів, повсталу Ірландію, а пізніше сам взяв участь у змові італійських карбонаріїв і в грецькому повстанні. Він вважав себе передусім політиком, суспільним діячем, а вже потім — поетом, хоча поезія була його найзначнішим суспільним діянням. Звідси ж і скептичне ставлення до романтизму в цілому.

Байрон не прийняв сучасний романтизм, хоча більшість його сатиричних виступів проти Вордсворта, В. Скотта мали особистий характер. Скандал, що вибухнув, не застав Байрона в Англії. У червні 1809 року він поїхав у дворічну подорож Середземномор’ям. У липні 1811 року Байрон повертається до Англії і визнавши, що сатира його була занадто різкою, вибачається. Але в ній є оцінки, від яких Байрон не відмовився. Він не приймає, по суті, головного — ролі поета, якою вона уявлялася романтикам. Для нього поет не маг, не

баладник, не самотній мрійник, а оратор, суспільна особистість. Це він підтвердить і іншим своїм маніфестом, що його він привіз зі східної подорожі,— поемою «З Горація». Байрон надавав йому великого значення, але цей маніфест розчарував його друзів, які сподівалися від нього чогось іншого. Їхнім очікуванням більше відповідали дві перші пісні нової поеми «Паломництво Чайльд Гарольда», робота над якою розпочалася ще восени 1809 року, в Албанії, де поет уперше усвідомив необхідність закріпити в поетичній формі свої враження від подорожі. Третя і четверта пісні будуть пов’язані з іншою подорожжю Байрона — з його мандрівним життям після того, як 25 квітня 1816 року він буде змушений назавжди покинути Англію. Це було викликано остаточним розривом з англійським світським колом після того, як його залишила дружина Анабела (Анна Ізабела) Мільбенк, народивши дочку Аду. Поету ніколи не судилося побачити свою дитину.

Лондонський період (1812–1816) — час романтичної слави, роки успіху, що виявилися для поета важким іспитом. Залишитися собою, жити своїм життям повною мірою йому не вдавалося. У період 1812–1813 років Байрон виступив у палаті лордів з важливими промовами, однак йому швидко «набридла парламентська комедія. Я виступив там три рази, але не думаю, що з мене вийде оратор» («Щоденник», 14 листопада 1813 року). Ним було написано кілька гострих політичних віршів — відгук на те, що відбувається, але в цілому поезія тих років справляла враження, що невдоволеність власним життям лондонського денді змушувала його люто кидати героя на зіткнення зі світом, на бунт проти останнього.

Саме в ці роки Байрон створює цикл так званих східних поем, що розробляють уже знайдений у «Чайльд-Гарольді» новий жанр поеми. У новому циклі автор трохи відступає в тінь і розповідає історію свого героя — історію, у якій майже завжди центральним є любовний епізод. Поеми утвердили за Байроном славу відчайдушного самотнього романтика, їх відразу ж перекладали іншими мовами, у тому числі й російською: «Гяур» (1813), «Абидоська наречена» (1813), «Корсар» (1814), «Лара» (1826), «Облога Коринфа»

(1816), «Паризіна» (1816). У героях східних поем читачі впізнавали самого Байрона. Створювалися цікаві легенди, згідно з якими все, що відбувалося з героями, траплялося і з автором. Герой Байрона увібрав у себе різноманітні романтичні риси, ніби розчинившись у біографії й образі самого поета. Тиражування цього героя, масове наслідування йому в житті й у літературі створили течію «байронізм».

Слід відзначити і ліричний цикл лондонського періоду. Він розпочинається шістьма віршами, об’єднаними під умовно-грецьким жіночим ім’ям «До Тирзи» і присвяченими померлій жінці. У ній іноді намагаються вгадати чиєсь конкретне обличчя, «безіменну»

чи «приховану» любов, але біографічні свідчення менш романтичні. Першого серпня 1811 року помирає мати поета, з якою його пов’язували стосунки важкі, але близькі. Протягом двох місяців він одержує звістки про смерть кількох друзів з Хароу і Кембриджа.

Другим важливим ліричним циклом тих років була низка віршів, присвячених Наполеону. Спочатку у зв’язку з його зреченням 6 квітня 1814 року за один день Байрон пише велику «Оду Наполеонові Бонапарту». Роком пізніше він пише також твори «На втечу

Наполеона з острова Ельби», «Ода з французького», «Зірка Почесного легіону», «Прощання Наполеона». Ліричним завершенням цього періоду життя Байрона були вірші, звернені до зведеної сестри Августи Лі: «Станси до Августи», «Послання до Августи»,— однієї з небагатьох, хто не покинув поета. Вірші були написані вже у Швейцарії, куди Байрон

спочатку вирушив після розриву з дружиною. Місяці — з травня по жовтень 1816 року,— проведені там, були душевно важким часом для Байрона й водночас творчо плідним. Відразу ж з’являється збірник, що об’єднав вірші й нову поему,— «Шильйонський в’язень». У ті ж місяці написані невеликі ліричні поеми: «Пітьма» і «Сон», що доводять морок і безвихідність романтичної свідомості до апокаліптичного бачення загальної загибелі. Він також пише філософську драму «Манфред», яку розпочав у Швейцарії і яка подібна до «Фауста» Ґете, хоча і полемізує з цим твором. Місяці, що їх Байрон провів 1816 року у Швейцарії, не були для поета самотніми. На цей час випадає його зустріч і спільне проживання на віллі Діодаті з П. Б. Шеллі. Там у Байрона виникає роман з його своячкою Клер Клермонт. У січні народжується дочка Алегра (померла 1822 року). У листопаді 1816 року Байрон переїздить до Італії, де спочатку зупиняється у Венеції. Потім, після зустрічі з Терезою Гвічіоллі,

живе з нею в Равенні (грудень 1819 р.). Переслідуваний поліцією за зв’язки з карбонаріями, Байрон у жовтні 1821 року їде до Пізи, а через рік оселяється в Генуї.

Італійські враження загострюють історичне почуття Байрона. У цей час він пише невеликі поеми «Скарга Тасо» і «Пророцтво Данте» (1819). 1818 року була створена історична поема «Мазепа». Після переїзду до Равенни в будинок графа Гвічіоллі, утягнутий

карбонаріями в безпосередні дії, Байрон починає цикл історичних трагедій. Два сюжети — з історії середньовічної Венеції, третій — з Давнього Сходу. У передмовах до цих п’єс Байрон уже вкотре підтвердив свою пристрасть до мистецтва класицизму, виконуючи його умовності аж до слідування правилам трьох єдностей. Інтерес Байрона до історії поширюється і на історію сучасну. Його, як і раніше, цікавить усе, що відбувається в Англії. Він підтримує політичний журнал Лі Ханта «Ліберал» (1822–1823), у першому номері якого публікує свої сатири «Бачення суду» і «Бронзове століття» (1822–1823). Паралельно з ними до самого від’їзду до Греції він продовжує працювати над «Дон Жуаном» (1817–1823).

Літературна репутація Байрона на батьківщині ніколи не булла такою значною, як у країнах континентальної Європи. Певно дав себе взнаки конфлікт Байрона та обвинувачення його в непатріотизмі, що, зрештою, й змусило його покинути Англію. Однак там не помітили головного, у чому аж ніяк не можна відмовити видатному поетові,— у значному відновленні самої мови, у відкритті нових її можливостей, про що красномовно свідчать найкращі зразки зрілої лірики Байрона, до яких належить і останній його вірш — «Удень, коли мені виповнилося тридцять шість років». Цей вірш написаний уже в Греції, куди Байрон вирушив у липні 1823 року, щоб взяти участь у повстанні проти турецького панування. Байрон дав гроші на спорядження грецького флоту і на початку січня 1824 року сам приєднався до князя Маврокордатоса в Міссолонгі. Він прийняв під своє командування загін суліотів (греко-албанців), яким виплачував грошову компенсацію. Саме там, на древній землі улюбленої ним Еллади, 19 квітня 1824 року він помирає від лихоманки, не полишивши своєї бойової посади.

Останніми словами, які злетіли з його вуст, були: «Сестро моя! дитя моє!.. бідна Греціє!.. я віддав їй час, маєтності, здоров’я!.. тепер віддаю і життя!..». Уся Європа була схвильована звісткою про те, що в грецькому місті помер лорд Джордж Ноел Гордон Байрон, командир одного з повстанських загонів і найбільш прославлений поет епохи. А через деякий час австрійська поліція знайшла в підвалах будинку Байрона в Генуї склад зброї — поет і воїн продовжував свою боротьбу з деспотизмом і після смерті. Почуття, що охопили

весь європейський світ при звістці про смерть Байрона, дуже зрозумілі; цій смерті передувало життя настільки бурхливе й барвисте, що, мабуть, важко відшукати щось подібне в усій світовій історії.

Греція вшанувала Байрона, як у давнину вшановувала еллінських героїв. За наказом Маврокордатоса було оголошено 21-денний національний траур. Серце поета спочиває у Греції, а прах — на батьківщині, неподалік від родового Ньюстедського замку. Можновладці не дозволили поховати Байрона в усипальниці великих пи- сьменників Англії — Вестмінстерському соборі... Байрон назавжди залишиться в пам’яті людства як уособлення

неприборканого прагнення до найвищих духовних цінностей, до світу, в якому людина не буде гнітити людину.

V. Рефлексія

1. Ознайомлення із записами учнів

Учні за бажанням зачитують записи, у яких відтворені найцікавіші відомості про життя та творчість Байрона, пояснюють, чому саме це їх вразило.

2. Підсумкова бесіда з класом

• Як ви вважаєте, чому Байрон, творчістю якого захоплювались сучасники, вважав себе самотнім?
• Чому, на вашу думку, Бєлінський вважав, що Байрон любив людство і ненавидів людей?
• Чи є щось спільного між карбонаріями та Байроном?

3. Заключне слово вчителя

Наш сучасник Володимир Бурбан сказав про Байрона: «Якби виникла необхідність назвати десятьох чи навіть п’ятьох найвидатніших поетів усіх часів і народів, то, безумовно, серед них обов’язково було б ім’я великого англійця — лорда Джорджа Гордона Байрона, людини безмірного поетичного таланту, незвичайної творчої щедрості, глибокого філософського розуму.

Він прожив 36 років. Але його біографія — одна з найяскравіших і найдраматичніших в історії світової літератури. Вона схожа на легенду, власне, навіть на сплетіння легенд, оповитих серпанком таїни і загадковості, ореолом романтики і легким флером містики. Небагато знайдеться геніїв, чиї визнання і слава так тісно переплелися б з незаслуженими образами, брудними плітками і відвертим цькуванням. Як людина складна і суперечлива, він органічно не міг, однак, кривити душею, і цього йому не прощають і досі...»

VI. Домашнє завдання

Повторити вивчене за конспектом; читати й аналізувати поезії Байрона; одну з поезій вивчити напам’ять (за вибором учнів); у літературознавчому словнику знайти й опрацювати значення терміну «лірика».