Урок "Готовність українського суспільства бути українським за п'єсою М.Куліша "Мина Мазайло"

                                                                                                             Терьохіна Н.С.

Урок української літератури в 11 класі

Микола Куліш. Сатирична комедія «Мина Мазайло».

 Проблема готовності українського суспільства бути українським

 (на прикладі позиції, поведінки дійових осіб).

 Актуальність п’єси

Мета:

    -     формувати стійку мотивацію до вивчення української літератури як

          скарбниці духовних цінностей української культури як шлях до

          соціалізації учнів;

• допомогти учням усвідомити ідейно-художній зміст та особливості

     твору;

• розвивати уміння критично мислити, робити висновки;
• формувати уміння орієнтуватися в інформаційному просторі, самостійно конструювати свої знання;
• виховувати почуття патріотизму, власної гідності, відповідальності за свої вчинки,

      прагнення до розвитку духовних якостей.

Тип уроку: урок-проєкт.

Обладнання: текст твору, портрети М.Куліша, В.Підмогильного, Є.Маланюка,

                         У.Самчука, відео уривку з фільму «Слуга народу».

Хід уроку:

   Учитель:  Микола Куліш написав п’єсу «Мина Мазайло» 1928 року. Це була пародія на урядову директиву 20-х років ХХ ст. про негайну примусову масову українізацію населення республіки, бо більшовицька ідеологія почала втрачати популярність серед  людей. Темою твору є показ безбатченків, перевертнів, що зрікаються рідного кореня, стають манкуртами, зрадниками.

   Твір далеко не однозначний, дискусійний. Наша задача – дослідити проблемну ситуацію, що склалася в одній з родин, знайти шляхи її вирішення, з’ясувати актуальність твору. Виконаємо озвучені завдання, застосовуючи компаративний аналіз, а саме: порівнюючи та зіставляючи різні твори, різні образи чи навіть особистості письменників, що змальовують спільну проблему.

   Використаємо прийом проєкту. Свої дослідження нам представлять учні трьох груп:

1. -  дослідницька група (аналіз змісту тексту);
2. -  літературознавці (компаративний аналіз);
3. -  політологи (зв’язок із сьогоденням). 

   Свою точку зору висловить і Незалежний експерт, що виступить опонентом до всіх.

   Дослідники: Основа твору – анекдотична реальна історія про те, як харківський службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив змінити прізвище, у якому вбачав причину своїх життєвих негараздів і службових поразок, на більш престижне – російське Мазєнін. Ця суперечка між членами родини  (хтось був за зміну – хтось проти) переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень глобальної проблеми.

   Але й фінал історії – парадоксальний! А саме: коли Мина Мазайло досягає своєї мети -   він таки змінює прізвище на бажане - його звільняють з роботи за опір українізації. Людина у повному розпачі! Що не так? Чим не догодив владі?

   Політолог:  Цей твір – це пародія на «совєцьку» демократію, коли нібито можна все, але тільки те, що дозволено владою. У  творі показано українізацію, зорієнтовану на русифікацію.

   Незалежний експерт: Я не згоден з вашою точкою зору! Не розумію, чому ви причепилися до нещасного Мини Мазайла? Він же сам розповідав, як страждав через своє прізвище! Ось, прошу: « Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті – Мазайло!... Жодна гімназистка не хотіла гуляти – Мазайло! На службу не приймали – Мазайло! Від кохання відмовлялися – Мазайло!»

   Будь-хто має право змінити своє ім’я, прізвище, по батькові. Так було і в 20-х роках, так є і зараз.  Сьогодні ні ім’я, ні прізвище не впливає на успішність людини, а в ті часи – так! Тому я вважаю, що твір не є актуальним! Хочу – зміню! Зараз ми живемо в абсолютно демократичному суспільстві (інколи навіть на шкоду самому суспільству!)

   Вчитель: Так, кожен має право на власну думку. Мені особисто подобається позиція Незалежного експерта, який виступає сьогодні як здоровий провокатор, подразник загальноприйнятих думок, він змушує нас більш критично ставитися до обговорюваної проблеми. Це лише на краще!

   А що можна сказати з приводу імен персонажів твору? Чи випадково автор обрав саме такі?

   Літературознавці: Так, нас зацікавило це питання - і ось про що дізналися. Ми звернулися до антропоніміки, науки, що вивчає імена людей (антропоніми), тобто характеристичні функції імен. Антропоніміка – розділ ономастики, яка вивчає інформацію, яку може нести ім’я людини, тобто характеристику особистісних якостей.

   Мина (грец.) – той, хто швидко змінює свою думку. І це ім’я дає персонажу абсолютно чітку характеристику: людина без визначеної життєвої позиції, орієнтується на суспільну ситуацію і прилаштовується до неї.

   Мокій (грец.) – бог Мокос – усе піддає сумнівам, насміхається з чогось. Так, Мокій надзвичайно закомплексований у своєму ставленні до української мови, відмовляється розуміти тих, хто його захоплення не розділяє.

   Лина (Килина) (лат.) – «органічна» - дружина. Це жінка взагалі без будь-яких переконань, вона згодна з усім, про що говорить її чоловік Мина (хоча, можливо, це і є одна з умов щасливої родини: мати спільні інтереси, розуміти і підтримувати одне одного завжди! Не все так однозначно!)

   Рина (Мокрина) (лат.) – дочка – стримана, суха, худенька. Рина справді «стримана», вона все намагається робити чужими руками: Зокрема, переконати брата Мокія погодитися на зміну прізвища за допомогою подруги Улі. Так собі: стоїть збоку і намагається впливати на ситуацію.

   Тьотя Мотя (лат.) від «Мотря» - поважна дама. Це взагалі «унікум»: груба, безкомпромісна, настирлива, безапеляційна, повністю переконана у власній правоті, вона просто тисне на родичів, схиляючи на свій бік.

   Дядько Тарас (грец.) – «бентежний», «незгодний». Дядько Тарас виглядає у ситуації, що склалася, переконаним прибічником саме українського прізвища, але він дещо розгублений і не зовсім готовий до активної протидії войовничій тьоті Моті, тому опускається навіть до шантажу.

   Уля (Юлія) (грец.) – подруга – «гарна», «кучерява», «легковажна». Дівчина піддається на умовляння Рини «закохати» в себе Мокія, почуттів до юнака не мала, по суті справи, вона просто «гралася» з хлопцем на догоду подрузі. Заради справедливості слід згадати, що, зрештою, і сама (нібито!) щиро закохалася в Мокія: сказано ж: «легковажна»!

   У зв’язку з неоднозначністю тлумачення імен та прізвищ персонажів твору, великої кількості суто українських слів жанр твору визначають як «філологічна комедія», бо багато з них перекласти іншою мовою просто неможливо.

   Літературознавці: Хочу наголосити на тому, що твір «Мина Мазайло» є комедією і в ньому використано кілька засобів комічного. Специфіка комедійного жанру полягає в тому, що про серйозне говорять легко, грайливо…

   Гумор – беззлобний, доброзичливий, добродушний тон у висміюванні недоліків людей. Наприклад, коли Рина просить подругу Улю «закохати» в себе брата Мокія, щоб той кинув «свої українські фантазії».

   Іронія – схвалення чи засудження когось чи чогось для протилежного ефекту. Мазайлиха жахається впливу на Мокія дядька Тараса, у якого навіть «…кури по-українському говорять». Мина Мазайло, говорячи про значення серця для організму людини і сподіваючись на дозвіл на зміну прізвища, говорить, що «це…  орган, що передчува і вгадує». А про що йдеться, ми всі розуміємо…

   Сатира – гостре викриття негативних явищ, їх нікчемності. Огидно й недолуго виглядає «конкурс» на .вибір майбутнього російського прізвища: «Сіренєв!...Розов!...Де Розе!...Тюльпанов! Фон Лілієн!». А картина, коли газету, у якій було надруковано про зміну прізвища Мазайло на Мазєнін, взяли в рамку і повісили на стіну, викликає лише презирство. Рина власне прізвище називає «малоросійським», а не українським, висловлюючи тим самим зневагу до родинних коренів, своїх предків, - і навіть не усвідомлює цього.

   Сарказм – відвертий вияв ненависті й презирства до зображуваного. Так, тьотя Мотя називає українську мову «австріяцькою видумкою». А Рина, розповідаючи про літературні уподобання Мокія, розповідає Улі: «…там у нього словники, книжки, Хвильові всякі, Тичини», викриваючи власну неосвіченість.

   Гротеск – карикатурне спотворення зображуваного. Зокрема, як вирок сприймається німа сцена у фіналі п’єси, коли такий «слухняний» громадянин заради кар’єри і аби  догодити владі отримує бажане і змінює-таки прізвище з українського на російське, – його  «…звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації…»   Це був шок і для родини, і для самого Мини Мазайла! Складається абсолютно парадоксальна, абсурдна ситуація. А висновок один: не можна жити догоджаючи  владі. Висміюється позиція безбатченка: аби не били і кормили – «хохол» ляже під будь-яку владу – і раптом! Знову не догодив?! Радує тільки одне: не всі такі моральні покручі, як Мина Мазало!

   Гірко й боляче спостерігати за тим, що правдиво демонструє автор читачеві: українці висміюються всіма можливими засобами! А це так образливо! Національна ідея висвітлюється як засіб спекуляції. Змальовується трагічне становище української мови на власній землі і зацькованого народу. Звідки така зневага до всього українського? Від батьків! З родини! Адже ще з дитинства Рина називала Мокія «папою». Якщо діти не виховані і роблять щось не так – виховувати слід їхніх батьків!

   Літературознавець: Образ «хохла» розглядався українськими письменниками і раніше. Зокрема, Валер’ян Підмогильний (1901–1937) – представник Розстріляного відродження. Разом із Миколою Хвильовим він брав активну участь у Літературній дискусії 1925-1927 років. В.Підмогильний визначав, що «…нація – це спільність особистостей», і вивів образ «хохла» - головного стопкрана у суспільстві в поверненні українців до самих себе. Життєва позиція «хохла» така: модна вишиванка – я її вдягну, престижно спілкуватися  українською – я нею заговорю… Але в серці цих духовних покручів – порожньо! «Хохол» пустий, порожній, дегенерат, виродженець, зрадник. Його філософія прихована, але цілком зрозуміла: я вивчу українську мову, щоб її знищити!

   До образу «хохла» (хоч і не називаючи цього слова) свого часу звертався й український письменник-емігрант Улас Самчук у статті «Нарід чи чернь?» Автор намагався знайти відповідь на питання: «Хто ми? Нація чи маса? Що таке людська гідність? Що таке національна свідомість?» Він зробив невтішні висновки, бо «…більшовизм ламав і нищив українців, залазив у саму душу, плював там на все, що є для них святого…». І особливо болісно через свою правдивість звучать слова: «Величезна частина… населення з національного погляду являє собою… юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні однією мовою. Це не нарід. Це – чернь, це – безлика, без’язика юрба. Особливо це стосується молоді, яка з національного погляду  - саме велике порожнє місце».

   Незалежний експерт: Мені здається, ви дещо однобоко змальовуєте ситуацію, що склалася. Люди є різними. І самі письменники не завжди і не в усьому можуть бути для нас прикладом. Згадайте українського письменника-емігранта Євгена Маланюка. Він навіть називав себе «Евгеном», а не «Євгеном», протестуючи таким чином проти сталінських змін 1933 року в Українському правописі. Але хіба не Є.Маланюка називали «духовним Квазімодо», бо, «…я сам син народу… раба». Письменник говорив народу сувору болючу правду про стан України, а  сам жив у ситій забезпеченій Європі. Як до цього ставитися? Отже, не все так однозначно в житті! Якщо ти страждаєш через свій поневолений народ, переймаєшся його долею, то страждай разом з ним! Хіба це не позиція «хохла», покруча? Викривав вади народу, але чи був він сам на місці цього народу: у безвиході і знущаннях?  Малоросійство – це ментальний рак, що роз’їдає країну зсередини. Війну програють тоді, коли не хочуть воювати. Але сам Є.Маланюк воювати відмовився – і втік, але повчає інших. Він своєю правдою принижує народ: «…малороси не доросли до нації…» А сам??? «Найбільша драма України в тому, що майже завжди вона знаходилася в шпагаті між сходом і заходом». А він сам???   Можливо, саме тому діаспора не сприймала Є.Маланюка, хоча він був членом «Празької школи». Є.Маланюк виступав як прокурор своєї нації: «Якщо ми не будемо себе захищати, то нас завоюють! Я викриваю вади не для того, щоб принижувати, а щоб разом вилізати з цієї ями». Разом! А сам втік за кордон!

   Політолог: Ім’я Є.Маланюка було заборонене в радянські часи близько 70 років. У комуністичній пресі його називали «український фашист». Сьогодні особистість Є.Маланюка ми сприймаємо як «трагічного оптиміста», критика «хохлацької шаткості». А можливо, це він критикував сам себе? Можливо, це елементи «роздвоєння особистості», коли людина перестає розуміти саму себе, або просто намагається себе виправдати?

   Вчитель: Дуже цікаві роздуми. Дякую! Але серед персонажів твору є й такі, що справді щиро захоплюються красою та неповторністю української мови.

   Дослідники:  Саме так! Зокрема, як гарно та із захопленням Мокій розповідає Улі про значення назви кольору «бразолійний», про велику кількість синонімів до слова «говорити», про «антропологічні показники» українців… Але іноді навіть найближчі родичі розуміють вчинки Мокія. Зокрема, сестра Рина розповідає подрузі Улі, що подаровані на день народження «малоросійську сорочку й штани» Мокій «…сокирою порубав». Як на мене, цим він хотів підкреслити, що його любов до всього українського – це не просто карикатурна «шароварщина», яка передбачає лише зовнішню схожість, а істинна глибока повага  до всього національного.

   А особисто мене найбільше вразили слова дядька Тараса: «Іхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було…!». Наскільки простий народ передбачливий і розумний!

   Вчитель: Як ви вважаєте, чи можна Мокія та дядька Тараса назвати справжніми патріотами України, можливо, націоналістами?

   Політологи: Націоналізм – ідеологія, основою якої є цінність нації як найвищої форми суспільної єдності. Хотілось би звернути увагу ще на кілька термінів. Шовінізм – пропагування переваги одного народу над іншими народами (націями) й обґрунтування «права» на дискримінацію та пригнічення інших націй.

   Мені здається, що дядько Тарас та тьотя Мотя – це персонажі, що втілюють образи українського та російського шовіністів, адже ведуть себе агресивно до всього, що не співпадає з їхніми поглядами. А шовінізм – це і є агресивна форма націоналізму, пропаганда винятковості певної нації. Так, тьотя Мотя підкреслює думку про українську меншовартість, що все українське – це «третій сорт».

   Водночас в образі Мокія висміюється мрійництво, відірваність від життя, невміння українських націоналістів робити правильні висновки і об’єктивно ставитись до реальності.

   Звісно, є у творі й образи персонажів-манкуртів, перевертнів, безбатченків (Мина, Лина, Рина, Уля), яким абсолютно байдуже, хто вони і якого роду. Для таких головне – зиск:  чи вигідно мені це тут і зараз. Це позиція нігіліста, який заперечує усталені суспільством норми, принципи, закони.

   Політологи:    Як би правдиво автор не висміював безпринципних українців, але дивитися треба більш глибоко. Українців показано зайвими на власній землі, території, бо вони вірять чужим (тьоті Моті) і не довіряють своїм (дядькові Тарасу). Це зацькований народ, яким постійно маніпулюють. «Слухняний» українець і ладен пристосуватися до вимог суспільства (чи влади?), але просто не встигає, тому що політика змінюється занадто швидко і непередбачувано. А обивателі готові на все заради кар’єри, «аби не били і кормили» - вони зігнуться перед будь-якою владою, бо така в них життєва позиція. Боляче констатувати такі факти, але це правда, від якої не сховаєшся! Суспільство нічого не навчається, наступає на ті ж граблі: «порожня», безпринципна людина завжди залишатиметься іграшкою в чужих руках.

   Незалежний експерт: Історія навчає одного: вона нікого нічого не навчає! Звернімося до сучасності. Сім років тому колишній прем’єр-міністр України Микола Азаров виступав проти «українізації українських шкіл в України»! Абсурдність цього просто зашкалює! Це парадокс – ситуація, що суперечить здоровому глузду. Щоб отримати роботу в Німеччині – треба знати німецьку мову, в Польщі – польську, в Італії – італійську, в Росії - російську… і тільки в Україні українська мова є не обов’язковою, а другорядною. Такі вимоги може висувати тільки окупант, ворог! Чому українці мають виборювати, відстоювати своє законне право говорити рідною мовою у власній країні? Сьогодні в Росії живе близько тридцяти відсотків українців, але немає жодної української школи. А скільки російських шкіл в Україні? Це риторичне питання.

   Мені здається, що трагедійність образу Мини Мазайла (а таких «мазайлів» і сьогодні повно!) у тому, що він – ніхто, ніщо і ніякий. Він не здатен прийняти усвідомлене рішення, зробити остаточний правильний вибір і нести за нього відповідальність. Такі люди не є рушійною силою передового суспільства, націленого у майбутнє, бо вони  аморфні, «киселеподібні»,  це – калюжа…болото…

   Вчитель: Те, що ви говорите, - правда, болюча, але правда. І ховатися від неї немає жодного сенсу. Ви прекрасно провели паралель між минулим і теперішнім у суспільстві. Отже, твір надзвичайно актуальний. Але хіба ж усе настільки безнадійно? Це вам жити  в сучасній Україні і будувати її щасливе майбутнє і для себе, і для ваших дітей! Невже ви не помічаєте жодних позитивних змін у країні на сьогодні?

   Перш, ніж озвучити свою позицію, хочу запропонувати переглянути уривок з фільму «Слуга народу», у якому теж згадується проблема «хохла».

            (перегляд відео промови «Президента» Василя Голобородька про «хохла»)

   Оце – сила мистецтва! Обдурені, обкрадені своїми ж «керівниками» українці  настільки втратили  віру в усе й у всіх, що схопилися за найтоншу соломинку у вигляді вигаданого персонажа телевізійного серіалу «Слуга народу»  вчителя Василя Голобородька  і в актора, що виконував головну роль у фільмі, – Володимира Зеленського. Відчай штовхнув людей на цей крок. Вони повірили у казку, фантазію, вигадку про те, що Президент може бути чесною, порядною, не продажною людиною, - і справді обрали актора Президентом. Як не дивно, але й казка, виявляється,  може стати дійсністю. Поки що Президент України Володимир Олександрович Зеленський є таким, яким більшість українців і хотіла бачити керівника держави: це справедлива людина, для якої пріоритетом є розвиток країни, добробут людей, а не прагнення набити власні кишені за рахунок народу. Можливо, він лише занадто добрий і терплячий у покаранні винних.

   Політолог: На жаль, «холізм» процвітає і сьогодні. Зокрема, у День гідності людей на Хрещатику в Києві можна було умовно поділити дві групи: одні – зі смутком згадували події Революції гідності, а інші (молодь) – веселилися, розважалися і навіть не знали, про що йде мова. А це ж столиця – епіцентр минулих подій! Невдячність, безпам’ятство, байдужість молоді до святого лякає. Те, про що свого часу писав Улас Самчук, на превеликий жаль, актуальне.

   Політолог:  Шостий рік у нашій країні війна. А хіба однією з її причин не став банальний «хохлізм»? Хіба не перевертні й безбатченки з нинішніх ОРДЛО покликали до власної  країни окупантів і вбивць? Повна відсутність моральних норм, підступність, обмеженість і, зрештою, зрада…- це плоди «холізму».

   Вчитель: Сумна картина… Ви, шановні учні, показали себе досить об’єктивними щодо подій в Україні різних часів. Так, ви – реалісти, іноді навіть жорсткі у своїх висловлюваннях. Але щоб вирішити проблему, її треба озвучити, як би боляче й образливо це не було. То що – ситуація настільки безнадійна?

   Політолог:  Зовсім ні! Майбутнє коханої України – у руках молоді, у наших руках! Запорука здоров’я нації – у глибинному знанні вікових національних традицій народу, у знанні рідної мови, культури. Основою формування свідомого патріота є  родина, але не обивателів, не «ходячих шлунків», а справжніх активних громадян своєї держави, здатних зробити правильний вибір у житті і готових нести за нього відповідальність. Задача молоді – любити Батьківщину, бути з нею в горі і радості, працювати заради її процвітання й щасливого майбутнього дітей!

Вчитель: Щиро дякую всім за урок (оголошення оцінок)!

Домашнє завдання: Написати есе «Чому не можна забувати звичаїв і традицій рідного

                                 народу?»