Урок-інтерв'ю Ерік Вольф Сігал "Історія кохання"

Тема: Ерік Вольф Сігал «Історія кохання». Розповідь про зворушливе і трагічне кохання  студента, сина мільйонера, до дочки бідного італійського емігранта

Мета: Вчити  логічно, послідовно викладати свої думки, обґрунтовувати їх. Розвивати навички аналізу художнього твору. Виховувати почуття любові, поваги, взаєморозуміння, вміння знаходити компроміс у життєвих негараздах.

Обладнання: текст кіноповісті «Історія кохання» Е. В. Сігала, ілюстрації до твору, інформація про Надію Буланже, портрет Надії Буланже.

Тип уроку: урок-інтерв’ю

Перебіг уроку

І. Організаційний момент

Учитель: Шановні учні. Сьогодні у нас хвилююча тема. Ми обговоримо дуже важливе питання, відповісти на яке, здавалося б легко, але насправді – складно. Хотіла б, щоб наш урок був вдалим. Бажаю всім успіху.

ІІ. Оголошення теми та мети уроку. Мотивація навчальної діяльності

Учитель: Відомий французький письменник Віктор Гюго сказав: «Любов, мов дерево: виростає сама по собі, пускає глибоке коріння у все наше існування, і нерідко продовжує зеленіти і квітнути навіть на руїнах нашого серця.» Ці слова співзвучні з темою нашого уроку. Мова піде про прекрасну, але трагічну історію кохання. Кажуть, що кохання – це одна з найбільших таємниць життя, і Бог дарує людині таку любов, на яку вона заслуговує. Існує безліч різних історій кохання: сумних і щасливих, коротких і на все життя, реальних та створених уявою митців. Краса і сила почуттів наших героїв приваблює, захоплює, змушує співпереживати і переконує, що справжнє кохання все таки існує.

ІІІ. Сприйняття та засвоєння нового матеріалу

  Незважаючи на велику популярність серед читачів кіноповість Еріка Вольфа Сігала «Історія кохання» була неоднозначно сприйнята не лише критиками, а професійними літераторами: від «романтичної історії» до твору, який «не підпадає під категорію літератури» -- такими діаметрально протилежними були оцінки твору.

   Це історія кохання двох молодих людей, які, здавалося б, настільки різні, що ніколи не могли бути разом, бути щасливими. Людей, які заради одне одного пожертвували найдорожчим: родиною, мрією, і не шкодували про це, тому що: «Кохання – це коли ні про що не шкодуєш»,-- вважала героїня повісті Дженніфер Кавіллері. Чи погоджуєтесь ви з нею? (відповіді учнів)

  Сьогодні незвичайний урок, оскільки до нас завітав головний герой кіноповісті. Отже, проведемо інтерв’ю з нашим гостем. Давайте надамо йому слово.

Олівер Берретт: Шановні читачі. Мені приємно, що вас зацікавив моя історія. Я живу у далекій Америці. Там я став популярним завдяки письменнику Еріку Вольфу Сігалу. Його давно немає в живих, а ми з Дженні та наша історія продовжуємо жити, хвилювати та захоплювати людей різних поколінь на сторінках книги. Живемо, щоб показати, що справжнє кохання існує. Отже, що вам розповісти?

Учень: Розкажіть про себе.

Олівер: Я – Олівер Берретт IV. Двадцятирічний студент Гарвардського університету, будівлю якого збудував ще мій прадід, вивчаю юриспруденцію Занесений до Списку пошани деканату за успіхи у навчанні, граю в хокей у Першій збірній команді. Як, мабуть, ви зрозуміли,звик у всьому бути першим. На останньому курсі взяв собі за звичку працювати в бібліотеці Редкліффа. Передусім тому, що тут стояла справжня тиша, мене ніхто не знав і не міг відірвати від роботи, книгу з фонду обов’язкової літератури тут дістати легше, а ще – тут є на кого подивитися.

Учень: Саме у бібліотеці Редкліффа ви зустріли Дженні, чи не так?

Олівер: Так. Це було за день до заліку з історії. Я ще не тримав у руках жодної книги з обов’язкового списку тому, зайшовши до бібліотеки, пішов до видачі, сподіваючись взяти один том, який врятує мене завтра на іспиті. Цього разу чергували двоє дівчат: одна – висока, з тих, що грають у теніс, а друга – в окулярах, учена мишка. Я звернувся до другої, про себе назвавши її чотириоким Гризуном Науки. Скоса поглянувши на мене, дівчина сказала, що у Гарварді є своя бібліотека. Коли ж я вказав на своє право користуватися бібліотекою Редкліффа, вона відповіла: «Ви мені про закон, містере Шпаргалето, а я вам про етику.  У вас у Гарварді – п’ять мільйонів книжок. А у нас тут злиденні кілька тисяч.» А ще вона сказала, що у мене багатий та дурний вигляд.

Учень: То Ви отримали книгу чи ні?

Олівер: Так, отримав і, навіть, трохи прочитав. Чисто з егоїстичних міркувань, щоб отримати книгу, я запросив «Кусючку» на каву. У кав’ярні ми трохи поговорили.  Я зрозумів, що вона не знає, хто я. Я провів Дженні до гуртожитку, запросив на хокейний матч. Вже прощаючись з дівчиною, я думав про перемогу над нею. Я хотів, щоб вона дізналася, хто я. Тому попросив менеджера команди дати їй програмку, де є вся інформація про гравців, коли вона прийде на матч.

Учень: Розкажіть про Дженні.

Олівер: Дженні… Дженніфер Кавіллері. Американка італійського походження, дочка пекаря. Її виховував батько, мама загинула в автомобільній аварії, ще коли Дженні була маленькою. Саме через це батько заборонив їй сідати за кермо автомобіля.  Спеціалізувалася з музики, не цікавилася хокеєм. Однак, прийшла на мій матч, вболівала за нашу команду і чекала на мене після гри, незважаючи на лютий холод. Ніжна, щира дівчина, яка підмічала і бачила наскрізь. Носила хрестик не з релігійного обов’язку, а як пам’ять про маму. Мріяла про Париж. Коли сердилася, любила «тарабанити по клавішах».  Мене бачила наскрізь і розуміла без слів. Вона була вродлива. І розумна. Любила Моцарта, Баха, бітлів. І мене.

Учень: Коли Ви зрозуміли, що кохаєте Дженні?

Олівер: Після матчу.

Учень: Коли Ви запропонували Дженні одружитися?

Олівер: Після концерту у Дорстен-хаусі, де Дженні грала соло на клавесині. Я дізнався, що після закінчення університету вона хоче їхати у Париж.

Учитель: Наш гість стомився розповідати. Я йому трохи допоможу. Дженні мріяла брати уроки у Надії Буланже. Давайте звернемося до довідки. (Учні зачитують інформацію з довідки.)

    Надія Буланже (16 вересня 1887 — 22 жовтня 1979) — французька музикантка, диригентка, педагог.

    Народилася в сім'ї спадкових музикантів: батько — композитор, лауреат Великої Римської премії, викладач вокалу в Паризькій консерваторії. Мати — співачка, княгиня Раїса Мишецька (1856-1935), уродженка Петербурга, є нащадком українського князя Михайла Всеволодовича Чернігівського.

      Вчилася музики з 9-річного віку. З 1903 року допомагала Габріелеві Форе в його органному музикуванні в церкві Ла Мадлен у Парижі. Закінчила Паризьку консерваторію.

    Після смерті улюбленої сестри Лілі в 1918 році залишила творчість, повністю присвятивши себе викладанню й пропаганді музики. Починаючи з 1920 року викладала в Нормальній школі музики, потім в Американській консерваторії в Фонтенбло та інших закладах.

  Відомі учні: Джордж Антейл, Діана Біш,Пол Боулз, Моріс Журно,Петро Мосс, Пер Нергорд та інші.

Учень: Як батьки сприйняли звістку про ваш намір одружитися?

Олівер: Головне заперечення мого батька стосувалося надмірної квапливості, безоглядності, зайвого поспіху. Він сказав: « Якщо ти одружишся з нею тепер, у тебе не зостанеться ні цента за душею.» Я зробив свій вибір.

   Зустріч з Філом Кавіллері викликала в мене хвилювання. Я боявся, що він також буде проти. Але все було навпаки. Дізнавшись про мою суперечку з татом,  Філ запропонував поговорити з ним, він здивувався: «Як це так – щоб батько відмовився від рідної дитини.» Філ – чудовий, завжди нас підтримував, був поруч.

Учень: Яким було Ваше життя з Дженні після одруження?

Олівер: Наше життя зовсім змінилося. Перші три роки можна змалювати одним словом: скрута. Ми не ходили на матчі, у гості, не запрошували гостей до себе. Все налагодилося після того, як я отримав диплом, а згодом роботу у Нью-Йорку. Здавалося б тепер ми будемо щасливі, але склалося по-іншому. Дженні захворіла на невиліковну форму лейкемії.

(Учні інсценують розмову Олівера та Дженні.)

• Слухай, Олівере, ходімо сьогодні на п’єсу Беккета.
• Але ж це коштуватиме аж три долари.
• Що ти хочеш цим сказати?
• Я хочу сказати: півтора долара на тебе і півтора долара на мене.
• Що ти хочеш цим сказати? Так чи ні?
• Ні те, ні те. Я кажу лише одне: це коштувати три долари.

Учень: Ви з Дженні ніколи не ображали один одного?

Олівер: Мої стосунки з батьками були завжди непрості, особливо з татом. Дженні завжди намагалася примирити нас. Одного разу ми отримали запрошення на батьків ювілей (60 років). Дженні вмовляла мене прийняти запрошення, оскільки вважала це шансом налагодити стосунки. Коли ж я відмовився, вона  сказала: «Ви, Берретти, такі горді й затяті, що можете прожити весь вік, вважаючи, буцімто ненавидите один одного.» Потім, вона, розмовляючи по телефону з моїм батьком, сказала йому, що я по-своєму його люблю. Я, почувши ці слова, розлютився, схопив телефон, кинув його і сказав: «Хай тобі біс, Дженні! Звідки ти взялася на мою голову!» Дженні пішла з дому. Я довго її шукав, а знайшовши сказав: «Дженні, я так шкодую…» Вона перебила мене і тихо промовила: «Не треба! Кохання—це коли ні про що не шкодуєш.»

(Учні зачитують останню розмову Олівера та Дженні за ролями.)

IV. Вправа «Мікрофон»

Продовжте речення

Кіноповість Еріка Вольфа Сігала «Історія кохання» справила на мене…

V. Підсумки уроку та оцінювання

Учитель: Незважаючи на трагічний кінець, ця книга змусить повірити у справжнє кохання. Ця повість це приклад того ЯК треба кохати та ЩО робити з цим коханням. Цей твір навчає нас цінувати своє життя, ловити в ньому кожну мить, проживати кожну секунду із задоволенням та користю. Бо інакше може бути надто пізно щось сказати, зробити, запропонувати…

VI. Домашнє завдання

Написати есе на тему: «Кохання – це коли ні про що не шкодуєш.»