УРОК-КІНОЗАЛ М.Вінграновський «Сіроманець». Захоплююча і драматична історія про хлопчика й вовка як приклад гармонії людини й природи.

Тема. М.Вінграновський «Сіроманець». Захоплююча і драматична історія про хлопчика й вовка як приклад гармонії людини й природи. Гуманізм повісті. Доброта, вигадливість, рішучість Сашка, його здатність на самостійні вчинки, особливо у відстоюванні своєї позиції.

Мета. Ознайомити дітей із змістом повісті «Сіроманець». Дослідити різні світи психології людей і звірів; розвивати культуру зв’язного мовлення, бажання читати твори письменника; виховувати духовні цінності особистості, любов до тварин, бережливе ставлення до природи.

Тип уроку. Засвоєння нових знань і формування умінь правильно висловлювати власну думку.

Обладнання: портрет М.Вінграновського, книжкова виставка творів письменника, відеофільми про Одесу, Єгипет, документальний фільм «Вовки».

Хід уроку

І.Організаційний момент (вітання учнів із вчителем, перевірка готовності до уроку).

ІІ. Перевірка домашнього завдання (учні попередньо читали текст і малювали малюнки до повісті, тому робиться виставка малюнків).

ІІІ. Актуалізація опорних знань

Дитячі роки[ред. | ред. код]

Народився 7 листопада 1936 в м. Первомайську Миколаївської області в районі «Птахокомбінат». Будинок, що зберігся і нині, знаходиться в мальовничому місці, на березі водойми «Ломка». Потiм сім'я переїхала в р-н «Богополя». Там саме, в школі № 17 він здобув середню освіту. Однокласники з особливим теплом згадують про цю людину. Згадуючи своє дитинство, письменник стверджує, що змалечку пам'ятав лише степ: «Скрізь, куди не глянь степ, степ і степ». Не знав він тоді ще ні Дніпра, ні Довженка. А потім була війна, тяжкі повоєнні роки.

Акторська, режисерська діяльність[ред. | ред. код]

Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. За два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його до себе в Москву навчатися у ВДІКу. Однокурсниками Вінграновського були Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Роллан Сергієнко, Віктор Туров.^[1] Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі М. Вінграновського. Ще студентом зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум'яних літ» (1961), автором якого був Олександр Довженко. За найкраще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.

До Києва дипломований кінорежисер повернувся з Москви великою знаменитістю, про що він сам розповідає в есе «Хто і що для мене незалежність України», і в повісті «Пересадка». Проте розбурхана «хрущовською відлигою» столиця геть неприхильно зустріла вже сформованого і режисера, і літератора, який почав працювати на кіностудії ім. О. Довженка. Написаний ним сценарій «Світ без війни» (1960) так і залишився тільки сценарієм.

Миколі Вінграновському таки вдалося відзняти художні стрічки на кіностудії О. Довженка: «Дочка Стратіона» (1964), «Ескадра повертає на захід» (1966), «Берег надії» (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, «Дума про Британку» (1970) — роль Несвятипаски, «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984), документальні фільми «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Щоденники О. П. Довженка» (у співавторстві з Леонідом Осикою), «Щоденник. Довженко. 1941—1945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1994), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1995), «Гетьман Сагайдачний» (1999).

Літературна діяльність[ред. | ред. код]

Дебютував Микола Вінграновський добіркою поезій у журналі «пельмень» (ч. 2, 1957), відтак — у «Жовтні» (нині «Дзвін») (ч. 8, 1958), «Вітчизні» (ч. 5, 1960) і «Прапорі» (нині «Березіль») (ч. 8, 1960). Публікація в «Літературній газеті» від 7 квітня 1961 р. «З книги першої, ще не виданої» містила дванадцять поезій. Перша збірка «Атомні прелюди» побачила світ 1962 року, разом зі збірками «Тиша і грім» Василя Симоненка і «Соняшник» Івана Драча. В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного.

Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління. Письменник стверджував: «Українське поетичне кіно — це така сама вигадка, як вигадка й про нас, що ми — шістдесятники. Немає шістдесятників, сімдесятників — є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік».

1967 р. побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99…^[2] У 1971 році вийшла збірка «Поезії», у 1978 — «На срібнім березі». Між цим були зйомки фільмів, написання прозових творів, сценаріїв.

У цей же період поет багато працює над дитячими творами. Ще на початку шістдесятих років у журналі «Ранок» з'явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.

У 1982 р. побачила світ збірка «Київ», згодом — «Вибране» (1986), передмову до якого написав Іван Дзюба. Двома роками раніше Миколі Вінграновському присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка за твори для дітей, зокрема й прозові — повісті «Сіроманець», «Первінка» та інші.

Також він є автором книжок-віршів: «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю»; повістей: «У глибині дощів», «Літо на Десні»; роману «Северин Наливайко».

Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004). Постановник десяти художніх та документальних фільмів.

Нa відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то неоплачуваною), було головування від 1989 до 1993 року в українському відділенні ПЕН-клубу.

С. Йовенко у 2012 р. обґрунтувала авторство Вінграновського щодо кількох поезій, які і далі продовжують приписувати В. Стусу . [1]

Могила Миколи Вінграновського

Помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хвороби^[3][4]. Похований у Києві на Байковому кладовищі, (ділянка № 49а).

Ознаки індивідуального стилю[ред. | ред. код]

Творчість Миколи Вінграновського характеризується інтимно-сповідальним стилем, вишуканим естетизмом та тонким відчуттям прекрасного. Його поезія відрізняється кадровістю, великою кількістю новотворів, яскравою образністю. Стиль ранньої творчості поета пов'язується із неоромантичною концепцією, а у другому періоді помітні дедалі виразніші вияви модерністської естетики, яка спрямована на новаторське моделювання метафоричного художнього світу. Лірика його першої збірки — «Атомних прелюдів» — була зіткана з красивих прагнень і благородних закликань, що саме по собі ставило її в опозицію до реальності життя й мистецтва, яке апологетизувало це життя. Разом з тим вона виходила з попередньої традиції і не могла бути абсолютно вільною від неї. В цілому поетика «Атомних прелюдів» живилася істинністю поривань та ідей, а не форм, у чому й відбилася залежність «раннього» М. Вінграновського від соцреалістичної естетики з типовим для неї диктатом належного. З тією лише різницею, що належне суспільству тут віддавалося особистості.

Творчість Вінграновського характеризується еволюцією його стилістично-світоглядних акцентів: від космічно-амбітного розмаху, від гучноголосих громадянських інтонацій — до стишення, інтимізації, пом'якшення нот і обертонів, до локалізації і поглиблення тем і мотивів.

Збірка «Сто поезій» свідчить про активні творчі пошуки самовираження. М. Вінграновський випробовує місткість форм, вдаючись до верлібру («Я сів не в той літак») і хокку. Та найзначущіші зміни в поетику вносить освоєння фольклорної традиції і живої народомовної стихії. Це символіка чисел і барв («Тринадцять руж під вікнами цвіло…»), змістова глибінь художнього паралелізму («Прилетіли коні — ударили в скроні…»), казкові прийоми ліричної композиції («Невірна ніч, непевна — тупу-тупу — Безнебна ніч — татари де?! — прийшла…»). Це також безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний досвід народу, особлива втаємничена неконкретність, що залишає місце для дива, казки, усілякої чудасії (як і чортівні) у вірші «На болоті».

Любовна лірика М. Вінграновського характеризується наявністю ознак петраркізму, зокрема це втілюється у зображенні поетом високих платонічних почуттів ліричного героя до коханої, звертанні до неї на «Ви», змалюванні кохання у різних іпостасях: як святого, блаженного та як такого, що причиняє біль. Співмірність лірики М. Вінграновського із петраркізмом простежується і на жанровому рівні, про що свідчить використання поетом сонетних та елегійних форм.

Жанрова палітра лірики поета надзвичайно різноманітна: у творчому доробку автора крім класичного сонета й елегії, є медитація, романс, станси, японське хокку, верлібр, вірші, написані гекзаметром та античним елегійним дистихом.

Важливою сторінкою творчості поета є проза, надто повісті й оповідання 80-х років. Вінграновський виробляє цілком оригінальний стиль, по суті відповідний поетичному письму. Як правило, сюжети його мають дуже відносну подієву основу і рухаються перебігом почуттів, якими тут щедро наділяються звірі, птахи, рослини й води, сполучені в єдиний, самому собі зрозумілий і достатній світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи, не обтяжений натужним дослідженням тих чи тих питань буття, і водночас ці питання в ньому випрозорюються, мовби ненавмисне, супутньо вчуванню в соковиті форми, звуки й кольори життя. Як, наприклад, стоїчна витривалість народу, незнищенність його життєлюбного духу в повісті «Кінь на вечірній зорі» (1986), моральне становлення особистості в повісті «Первінка» (1971), конфліктність цивілізації і природи в повісті «Сіроманець» (1977) або безпричинність справжньої доброти в повісті «Літо на Десні» (1983), суголосній Довженковій «Зачарованій Десні».

Спогади[ред. | ред. код]

«Я входив у літературу разом з Драчем, Дзюбою, Світличним, трохи раніше заявила про себе Ліна Костенко. Але від того, що мене називали і називають шістдесятником мені не холодно і не жарко. Думаю, що коли входив би в літературу в 1940-ві роки, чи в теперішньому столітті, нічого б не змінилося, бо все залежить від людини. Інша справа — реалізувати написане. Адже мене могли друкувати, запрошувати на вечори, а могли послати на Колиму чи в Магадан, як це з багатьма і трапилося. Відмінність тільки цьому. У 1960-ті ми себе реалізували, але це залежало від тодішньої політичної ситуації: Хрущов, потепління, можливість вільно дихнути. Але це дихання було лише зверху, бо врешті все залишалося так, як було. Просто нам пощастило, бо якби ми вступили в літературу в кінці, скажімо, 1930-х, нас би спіткала доля Івана Багряного, Леся Курбаса, Тодося Осмачки, Євгена Плужника та багатьох інших. Добре, що хоч третина з нас залишились у літературі.»

"Мене ніколи не вабила політика, бо я завжди маю роботу, яку люблю і мене ніколи не точив черв'як заздрості до тих, хто часто з'являється на трибунах і телеекранах. Загалом же поет — до сорока років, великий поет — до тридцяти, а що робити далі? Тому багато йдуть у політику. А я пишу прозу і знімаю фільми. У молодості я створив вірш «Остання сповідь Северина Наливайка на Солониці 1596-го», де є такі рядки: «В суцільних ворогах пройшли роки-рої, руїна захлинулася руїною, ми на Вкраїні хворі Україною, на Україні в пошуках її». І в романі «Наливайко» я продовжив пошуки України, продовжив боротьбу за неї. Це мій перший роман, я писав його люто і ніжно. У "Наливайкові я виклався увесь. У ньому я весь, на що я здатний. Северин Наливайко — це звісно я сам. Северина Наливайко 1594 року і я 1992 — все це одне й те ж. За всі ті часи змінилася лише зброя, одежа, харчі і людські нерви. А людська душа, пристрасті, віра й любов не змінилися. Як не змінилася на жаль, і наша доля. Так і просяться знову ті слова з давнього вірша про Наливайка: «Не встанемо братове із коня, доки не стане в полі нашім чисто».^[5]

Нагороди[ред. | ред. код]

• Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1984) за збірки творів для дітей «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівко біля вікна», «На добраніч».^[6]
• Почесна Грамота Президії Верховної Ради Української РСР
• Лауреат літературної премії «Благовіст»
• Лауреат премії Фундації Антоновичів (США)

На згадку про літо 1998 р. на Росі від друзів

Увічнення пам'яті[ред. | ред. код]

Вулиця Вінграновського у Миколаєві

Одна з найбільших вулиць міста Первомайська, де народився поет, носить його ім'я. Також вулиця Вінграновського існує у містах: Київ, Миколаїв, у Білій Церкві існує провулок Вінграновського.

Розпорядженням миколаївського міського голови № 28 від 19 лютого 2016 року вулиця Енгельса перейменована на вулицю Миколи Вінграновського.

Школі № 17 міста Первомайськ присвоєно ім'я Миколи Вінграновського.

Твори[ред. | ред. код]

Збірки віршів[ред. | ред. код]

• Атомні прелюди (1962)
• Сто поезій (1966)
• Поезії (1971)
• На срібнім березі (1978)
• Київ (1982)
• Губами теплими і оком золотим (1984)
• Цю жінку я люблю (1990)
• З обійнятих тобою днів (1993)
• Любове, ні! не прощавай! (1996)
• Сеньорито акації (1994)

Твори, покладені на музику[ред. | ред. код]

• КУля — Мати
• Крихітка — Може бути
• Pianoбой — Літак
• O.Torvald — Це ти
• Ніна і Тоня Матвієнко — Величальна колискова
• Tomato Jaws — Сонце
• MADNOTBAD — Любити Вас
• Drudkh — Безчестя І та ІІ (Ніч Івана Богуна)
• Red.Cat.Fish. — Пісня сіроманця

Повісті[ред. | ред. код]

• Світ без війни (1958)
• Президент (1960)
• Первінка (1971)
• Сіроманець (1977)
• У глибині дощів (1979)
• Літо на Десні (1983)
• Кінь на вечірній зорі (1986)
• Чотирнадцять столиць України (1997, історичний нарис)
• Манюня (2003, повість)

Роман[ред. | ред. код]

• Северин Наливайко (1996)

Кіно[ред. | ред. код]

Акторські ролі[ред. | ред. код]

• Іван Орлюк (Повість полум'яних літ, 1961)
• Дончак («Сейм виходить з берегів», 1962)
• Вацлав Купка (Берег надії, 1967)
• Несвятипаска (Дума про Британку, 1970)

Режисер[ред. | ред. код]

Художні фільми[ред. | ред. код]

• Дочка Стратіона (1964, у співавт. з В. Левіним),
• Ескадра повертає на Захід (1966, співавтор)
• Берег надії (1967, роль Вацлава Купки)
• Дума про Британку (1970, роль Несвятипаски)
• Тихі береги (1973)
• Климко (1984)

Документальні фільми[ред. | ред. код]

• Голубі сестри людей (1966)
• Слово про Андрія Малишка (1983)
• Щоденник О. П. Довженка (1989, у співавторстві з Леонідом Осикою)
• Довженко. Щоденник 1941—1945 (1993)
• Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького (1993)
• Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи (1993)
• Галич — столиця князя Данила Данила
• Гетьман Сагайдачний (2020)

Місяць Миколи Вінграновського[ред. | ред. код]

У 2013 році за ініціативи «Благодійного фонду імені Миколи Вінграновського» (заснованого сином письменника та актора — Андрієм Вінграновським) квітень був оголошений «Місяцем Миколи Вінграновського». Однойменну акцію підтримали численні громадські активісті, митці, медійні особи та держустанови. Серед іншого у школах відбулися поетичні читання, показ художніх фільмів, випуск пам'ятних листівок з цитатами із віршів класика^[7]. Пісенні композиції на поетичні твори поета презентували Крихітка Цахес, Tomato Jaws, Дмитро Шуров.

Фотопроект «Вінграновський повсюди» підтримали Олександр Пономарьов, Ніна та Антоніна Матвієнко, Андрій Хливнюк (соліст гурту Бумбокс), Фагот (учасник гурту ТНМК), Маша Олександрівна, Юрій Горбунов, Василіса Фролова, Олександр Педан, Катерина Осадча, Остап Ступка, Володимир Горянський, Олександр Шовковський та інші^[8].

На підтримку «Місяця Миколи Вінграновського» Олесь Барліг написав п'єсу «Більше ніж можна», що містить алюзію на вірш поета «Кохана». Персонажами твору виступають відьми та кельтське божество Цернуннос. П'єса увійшла у 2017 році до збірки «Звірі подивляться замість тебе»^[9] виданої у видавництві Крок.

Наукові статті і дослідження[ред. | ред. код]

• Образ дітей війни у творах Гр. Тютюнника, В. Близнеця, М. Вінграновського Ленська С. В.
• Синтезування епічного, ліричного та кінематографічного первнів у індивідуальній стильовій «манері» прози Миколи Вінграновського
• Синтез модерністських стильових ознак у прозі Миколи Вінграновського^{[недоступне посилання з червень 2019]}
• Художні особливості повістярської спадщини М. Вінграновського (Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Серія: Філологія. № 936. Вип. 61 — С. 147.)
• Словобоязливість як явище, або Чи був насправді кінь? (Етюд про два твори і один страх Миколи Вінграновського
• Специфіка мовних конструкцій у творчості Миколи Вінграновського // Мандрівець. — 2010. — № 5. — С. 52–58.
• Архетипні образи і міфологеми у поезії Миколи Вінграновського // Наукові записки НаУКМА. — 2009. — Т. 98. — С. 65–70.
• Поетика загадки і концепт табуйованого імені у творчості Миколи Вінграновського // Наукові записки НаУКМА. — 2011. — Т. 124. — С. 26–31.
• Людина без вказівного пальця, або Чому варто читати Вінграновського
• Національний образ світу у творчості поетів-шістдесятників (М. Вінграновський і А. Вознесенський)

Примітки

1. Коли і де народився письменник? (у 1936 році на Миколаївщині).
2. Коли почав писати художні твори? (ще у студентські роки, а 7 квітня 1961 року вийшла

«Літературна газета», де були надруковані 15 його віршів)

3. Які повісті та оповідання написав М.Вінграновський? («Первінка», «Сіроманець», «На

добраніч»)

4. Що ми називаємо повістю? (великий розповідний прозовий твір, у якому широко змальовано життя одного або кількох героїв протягом тривалого проміжку часу).

ІV. Оголошення теми та мети уроку

V. Основний зміст уроку

1. Бесіда з учнями за змістом твору:

• Чому повість називається «Сіроманець»?
• Пригадайте у яких художніх творах згадується вовк?

(діти згадують і вписують назви творів у ромашку «Лисиця, вовк і заєць», «Як вовк задумав хліба напекти», «Лисичка-сестричка та вовк-панібрат», «Семеро козенят», Вовк війтом»

Коли ми вперше знайомимось із вовком? на початку повісті можуть зачитати уривок).

• Чому в уривку згадується про Одесу та Єгипет?

(тому, що вовк був сліпий , а в Одесі створено інститут очних хвороб імені В.П.Філатова АМН України. Про цей інститут говорить вчителька Надія Петрівна. – Перегляд фільму про Одесу та інститут очних хвороб -4 хв.; про Єгипет згадується тому, що Давній Єгипет – країна, в якій, поряд із розвиненою математикою, архітектурою, астрономією була розвинена медицина; головними богами лікування в Давньому Єгипті вважалися бог мудрості Тот і богиня материнства і родючості Ісіда. Єгиптяни вважали: для того, щоб лікувати людей, потрібно бути наділеним мудрістю. Тот започаткував писемність, математику, астрономію, релігійні обряди, музику, систему лікування хвороб природніми засобами. Йому належать медичні трактати;.

В Єгипті вперше відбувся поділ медицини; Особливу увагу надавали єгиптяни лікуванню очних хвороб. Лікарі очних хвороб були відомі всьому світу. Правителі багатьох країн запрошували на службу до палацу саме єгипетських лікарів;

Відтак Єгипет зазначається як країна з розвиненою медициною в царині лікування хвороб очей. Перегляд фільму про Єгипет – 3 хв.).

• Як автор розповідає про життя вовка, яким воно було?

(учні зачитують уривок із тексту твору с. 243-244)

• Який сон постійно снився вовку?

(с. 244- можна зачитати із підручника)

• Чому такий сон снився Сіроманцю?

(бо всю його зграю перебив Василь Чепіжний)

• Хто такий Василь Чепіжний?

(житель села, який убив усіх вовків і полював за Сіроманцем)

• Як Чепіжний зустрівся із Сіроманцем?

(можна переказати близько до тексту с.244-245)

• Чому у село прилетів вертоліт?

(щоб допомогти впіймати Сіроманця)

• Хто такий Сашко? Що його турбує?

(читання у ролях розмови Сашка з мамою с. 247-248).

• Якою дорогою Сашко ходив до школи?

(лісом)

• Як хлопчик зустрівся із Сіроманцем?

(він не пішов до школи, а шукав вовка і зустрів його у лісі с.248-249).

• Куди і чому їде Чепіжний?

(у Київ, купляє вовкодавиху).

• Де Сашко ховає Сіроманця?

(у глинищах)

• Про що мріяв хлопчик?

(щоб вовк жив у них дома).

• Про що Чепіжний просить Сашкового тата?

(дозволу копати ями у чагарях).

• Що сталося на початку зими?

(Сіроманця зловили).

• Як Сашко допоміг вовкові?

(пробрався у кузню і розрізав зав’язки).

• Що відбувалося на другий день у селі?

(приїхали кореспонденти, вовк утік).

• Як поводив себе Сашко після втечі вовка?

(хвилювався за Сіроманця; читання у ролях с.258-259).

• Чому Галя Грушецька вирішила іти додому із Сашком лісом?

(тому що Сашко був сміливим і добрим).

• Куди потрапив Сіроманець після втечі?

( на полігон).

• Як жилося Сіроманцеві там? Давайте зачитаємо. Що ви відчували, коли читали цей уривок?
• Хто знайшов вовка і хто йому допоміг?

(льотчики і хлопчик Андрій).

• Про що попросив Андрійко тата?

(щоб вовк жив у гаражі).

• А чи буває таке, щоб дикі тварини жили поряд із людьми? Давайте

подивимось фільм про життя вовків.(Перегляд документального фільму «Вовки»).

• Як жилося вовку після одужання?

(він подружився із Андрієм і чекав на нього зі школи).

• Яка пригода сталася з Андрієм і вовком?

(вони заблудились).

• Як себе поводив Сашко після втечі Сіроманця?

(дуже сумував, навіть вчитись перестав ).

• Звідки дізнались про вовка?

(із районної газети).

• Чи знайшов Чепіжний вовка у льотчиків?

( ні, вовк утік до Сашка).

• Як вирішив Сашко допомогти Сіроманцеві?

(завести його до Одеси в лікарню).

• Що сталося в Одесі?

(вовк утік).

• Як закінчується друга частина?

2. Характеристика образів Сашка і Чепіжного:

• Діти, хто вам найбільше сподобався і чому? (риси характеру Сашка діти записують на

пелюстках ромашки, а риси характеру Чепіжного на колючках будяка).

Сашко – чуйний, добрий, щирий, любить ліс і все що в лісі, товариський, турботливий, сміливий, наполегливий. Кожна риса характеру підтверджується епізодом із тексту;

Чепіжний – жорстокий, користолюбний, пихатий, обманює, схильний до крадіжок,

злий, не любить тварин).

• Що спільного між Сашком та Андрієм? Хто вам більше подобається і чому? 3. Чого нас вчить повість «Сіроманець»?

4. Виконання тестових завдань за підручником с. 260,278.

VІ. Оцінювання

VІІ. Підсумки

VІІІ. Домашнє завдання Напишіть власне закінчення повісті.