Урок літератури рідного краю " Ф.К.Роговий "Моє життя- то творення любові" Цикл уроків

 

 

Феодосій Кирилович  РОГОВИЙ

 

 

 

Тема уроку: Література рідного краю. „Моє життя – то творення любові”.

 

 

 

Мета уроку: Розповісти про життя і творчість Ф.К. Рогового. Ознайомити із

“живим словом” письменника; зацікавити його літературною діяльністю. Розкрити перед школярами особистість життя, літературу, традиції українського народу, рідне слово, на добро та справедливість.

 

Обладнання: Твори Ф.К. Рогового, фотографії письменника, літературні

 статті про його творчість,презентація.

 

Епіграф: «Я день і ніч молюся, щоб нашому родові Бог послав нащадків мужніх, справедливих і шляхетних».

 

ХІД УРОКУ

(На фоні мелодії сопілки)

 Полтавщина... Рідний наш край...

 Полтавщина – це біля хати, лани золотої пшениці, зелені сади, синьоокі річки та озера, медовії та молочнії ріки, це розкішний вінок з рути та барвінку. Посеред щедротних степів і ланів широкополих бандурно пливе Дніпро-Славутич, мов та оспівана народом голуба стрічка в русій косі, що спадає аж до пояса  - історичний символ і образ України.             

 Важко назвати куточок землі, подібний до Полтавщини, на літературному небокраї якого сіяло б стільки зірок різної величини. Іван Котляревський, Григорій Сковорода, Микола Гоголь, Панас Мирний, Євген Гребінка, Олена Пчілка, Леонід Глібов, Андрій Головко.

Та літературна Полтавщина не лише геніальна вчора. Це і геніальне сьогодення, сповнене високих устремлінь завтра.

Звідси, з країв полтавських, пролягла дорога до орбіти світового визнання шановного земляка нашого, лауреата Державної премії ім. Т.Г. Шевченка та лауреата літературної премії ім. Андрія Головка Феодосія Кириловича Рогового.

Його ім’я тісно пов’язане із селом Устимівка, що на Глобинщині. Він довгий час жив, працював у нашому селі. Тому я маю можливість і вас глибше познайомити із життєвим і творчим шляхом свого письменника-земляка.

Прошу записати тему нашого уроку в зошити.

 

Ви звернули увагу на викладку літератури, з якою я по мірі можливостей вас познайомлю, а на перерві ви зможете переглянути ближче. У кожного на парті портрет Ф.К. Рогового та хронологічна таблиця життя і творчості письменника. В ході моєї розповіді ви будете чути основні дати і користуючись матеріалом записати собі в зошити.

Феодосій Кирилович прийшов у літературу зрілою людиною, що сповна спізнала складні дороги життя.

Він народився 27 серпня 1925 року в с. Пугачівка Глобинського району на Полтавщині в старенькій хаті, критій соломою, в сім’ї селянина Кирила Лукича Рогового. Колись хутір Пугачівка був на території Морозівської сільради колишнього Градизького району. Тепер там хвилями виграє рукотворне море, зникли під водою дорогі серцю місця, про які він пізніше розповість у своїх романах.

Мати Марія Олексіївна була простою роботящою жінкою-селянкою, яка любила працювати на землі чи то з граблями, чи вилами, чи сапою. Уміла всього. Завжди турботлива до землі, до сім’ї – одвічні турботи простої селянки.

Батько письменника Кирило Лукич дуже добрий рибалка був, мав добрий голос, співав, мугикав для себе, щоб не робив. Мав добрі очі і мозолисті руки. В роки Великої Вітчизняної загинув у лютому двобої з фашизмом під час великої Корсунь-Шевченківської битви, визволяючи Кіровоградщину, похований у селі Стявидли, там же на Кіровоградщині.

Ф.К. Роговий перед війною навчався в Жовнинській середній школі, навчання було перерване війною. В червні 1943 року разом з групою підлітків рідного села було його вивезено на роботу в Німеччину, в шахти Вестфалії. Про ці дні письменник пізніше згадує: “На якийсь день ми опинилися недалечко від правого берега річки Рейн, напроти міста Дюссельдорфа...

Вкотре беруся перенести яскравість пережитого мо­менту в сьогодні, тобто в інші обставини, - не досягаю емоціональної повноти: та яскравість, яка мене осяйнула того дня раз і довіку, ніби навічно сховалася від мене, зникла, і я не можу її змалювати цілісним образом, в який вірилося б як у самого себе, який відкрив мені мене самого.

На якийсь день, кажу, ми, дев'ятеро українських остарбайтерів, опинилися як ніби в полоні американсь­ких чи канадських вільнонайманих солдатів — то була, як пізніше виявилось, їхня передова застава. Тут і стався бентежливий момент. Та коли я беруся занести його на папір - мій стан нещасний: я картаю свою нездатність писати, її я чітко відчуваю, не знаючи причини. Все, що виникає у мене в голові, росте-виростає не з коріння свого, а з якоїсь нетривкої стеблини, і я стараюся пригадати все до найменшого і послідовно. Кожного разу, гадаю собі, буду задоволений повнотою і яск­равістю, яких домагаюся...

Солдати нагодували нас, охлялих і настрашених. Власноручно розгортали шоколад у блискучих обгорт­ках, давали щось пити, якісь солодкі смоктунці... А після один з них — дебелий молодик баскетбольного росту - заговорив по-нашому. Спочатку розпитався, хто звідки, а тоді... тоді заходився нас... вербувати. Ні, не в солдати і не в шпигуни - жити в Канаді... мешкати ось в отаких, мовляв (показує кольорові фото) котеджах (вперше почув слово), мати не... Сибір, а волю... (тоді я не розумів натяку).

Розмовляв ніби з усіма лагідно, далі з кожним зокрема. Інші солдати також пропонували свої умови, своє багатство, свої житейські принади, яких ми, сільські українці, не чули й не бачили, навіть лякалися, хоч і не всі, бо нас, бачу, лишилося сидіти біля вербувальника всього троє... третій то встає, то знову сідає, щоб про віщось допитатися... решта шестеро долучилися до яко­гось гурту хлопців, рушають іти до повороту, де стоїть велика автомашина...

Солдат-вербувальник підсів тепер до мене якомога ближче, гортає альбом тих самих фотографій з видами його чи батькової справді розкішної садиби і все зазирає в коробку, схожу на сірникову, але значно більшу. Струшує навіщось нею, і там брязкотять ніби монети... Ні то не монети (придивився я пильніше). То якісь певні значки, схожі на наші мідні п'ятаки ще довоєнних років. Їх господар вручав кожному з тих шістьох, що вже купилися. На них зображено (тепер я дуже чітко бачу, бо вербувальник підсунув коробку перед очі відкритою, помітивши мою ще дитячу цікавість) — зображено, кажу на тих жетонах (мабуть, фірмових пропусках) або його родовідний герб, якщо в них це заведено, або умовний знак вербувальника.

Тут і лучилося зі мною, тобто стався той бентежливий момент, який не дається перенести себе на папір в усій своїй повноті і яскравості. Кудись у прірву губиться його причина.

Невідома, але така сильна причина, якій я моментально покорився,  як тільки  вдруге  чи  втрете   зачув повторюваний брязкіт жетонів,  схожих на позолочені монети, за які купилися ті шестеро. Мовчки схопивсь на ноги і з місця щодуху прьонув (не погеньбуйте посульським словом) - прьонув ген туди, де видно Рейн, так тоді схожий на наш Дніпро.

Я ще не знав, що робитиму далі, - захеканий стояв на березі і бездумно радів, мабуть, радувався своєму підсвідомому вчинку. Не звернув ніякісінької уваги на вербувальника,   що   примчав   слідом   і,   ніяково посміхаючись, тикав мені до рук кинуті мною чужоземні дарунки. Тоді,   поклавши  їх   біля  моїх  ніг,  так  саме швидко повернувся назад. Так саме швидко повернувся назад, бо десь у тій стороні стріляли.

Далі  все   сподіювалось так  швиденько,   як  ніби  у підготовленій змові. До мене на берег прийшов ще один з наших дев'яти (здасться, Стах з подільського краю), тепер би   нам   на   той,   на   лівий,   берег.   Подалі   од стрілянини, а особливо од безпощадних власівців.

Допоміг порадою незнайомий чоловік. Ото, мовляв, біля воза пара волів. Вони якраз тогобіцькі... тобто з України, — сумно додав і якось винувато подивився мені в очі, видно, сільський дядько. Мені, каже, далі нема куди з ними...  одберуть,  поріжуть...  Нагоньте обох у воду, беріться за хвости і з богом до того берега... Бо по мосту не перейдете: вчора літаки розорили... Обидва попливуть без принуки — ось побачите. Я знав такий спосіб переправи через річку, тому без вагання скинув із себе верхнє, прив'язав його на роги смирній скотині і, написавши за звичаєм на голих грудях хрест водою, пустилися берега. Віл справді слухняно випростався на бистрій воді, безбоязно запрацював па глибині ногами, повертаючи себе трохи навскіс течії. Я плив збоку, тобто нібито підручним, тримаючись правою рукою за петлю налигача, обкинутого кругом волової шиї, а лівою ста рався підгрібати волові на поміч - живописна картина!

Отак в супрязі, без пригод, ми перебейкались на лівий берег. Я одягнувся в сухий одяг, запетляв налигач на крутих   рогах   і  рушив   не  знати   куди, але   мовбито додому...

Вже відійшов од річки на добрі гони, як мене стрясонув, мов постріл у спину, густий розкотистий волячий рев. Подумалось, що той мій перевізник набачив свого напарника по ярмі або Стаха і тепер згукується до них. Але кличний рев повторився, почастішав, і я оглянувся. Мій віл, мабуть, ішов слідом за мною, бо тепер стояв недалеко, очима на мене. Задихаючись, він натужив себе страшним болючим ревінням, не відводячи погляду, ніби ним хотів щось виразити... щось передати ю аж туди далеко, де Дніпро...

...З тих далеких, майже дитячих пір в мені живуть і живуть два тих сигнальних, два значущих звуки. Обидва розчинилися в моїй суті — м'який брязкіт погербованих жетонів, схожих на підзолочені монети, за які купуються наші люди, і надривне воляче ревіння... нестямно порив­ний гук до свого, до рідного...

Звучать і звучать на всіх моїх шляхах мого пізнання.

(Журнал “Криниця” ст.16-17).

Після визволення працював на заводі, в колгоспі, в рибартілі. З 1950 року вчителював. У 1957 році закінчив Харківський педагогічний інститут. Тривалий час з 1967 по 1975 роки працював в обласній газеті. Ось фото, яке підтверджує саме цей факт біографії (показую на фото).

Після цього аж до виходу на пенсію працював учителем Устимівської неповної середньої школи.

“Я безмежно любив свою учительську роботу. Ні, сама робота мені надоїдала, чого? З року в рік повторювались оці навчальні плани і програми. Але ж діти! Я їх страшенно любив. Кожен дорослий у собі щось приховує, а тут усе зверху. Тим більше, якщо ти все відчуваєш і можеш їх розуміти: і рухи, й посмішки, све на світі. Вони любили мову мою. Скажу іноді щось таке, що не вживається десятки років, - як вони реагують, як чують красу нестолоченими душами своїми”.

Феодосія Кириловича завжди захоплювали твори Квітки-Основ’яненка, Котляревського, Шевченка, Лесі Українки, братів Тютюнників, Олеся Гончара. “Їхні твори – це мовні зразки для мене,” – говорив Феодосій Роговий.

У 1973 році вийшла його перша збірочка оповідань “Провідини” (показую збірочку). Це розповіді про людей села, з їх радощами і тривогами, з повсякденними турботами.

Та ось майже через 10 років Феодосій Роговий знову нагадав про себе. Та так, що відразу увійшов у сучасну літературу талановитим майстром українського слова.

У 1982 році вийшов його роман “Свято останнього млива” (показую книгу) і став кращим надбанням української літератури останніх років. Про роман на весь голос заговорила критика, в тиху Устимівку приходили поздоровлення, листи. Привітав цей роман і Олесь Гончар: “Ваше “Мливо” чудове, радує в ньому багато що: і глибоко відтворені картини народного життя і колоритні характери, і ця багатюща наша полтавська мова. Твори такого рівня, такого зрілого розуму не часто з’являються в літературі.”

Ф.К. Роговому цей роман приніс популярність.

Ось, що він говорить по цьому питанню: “Популярність була приємною для серця, але душі не порадувала. Не порадувала, бо твір писав не заради слави. Хотілося здвигнути люд.

Бодай схаменути чи навіть зупинити від подальших руйнацій тих безрозсудних, котрі вбачали в подніпровському, а особливо в кременчуцькому потопі якісь глобально рятівні перетворення на краще.”

Не можна без хвилювання читати рядки, де змальовується картина підготовки дна майбутнього моря.

Цитую: “Бульдозери повзли слідом, легко валяючи печі, димарі, і хвацько розім’явши все те під собою, розгонисто повзли на ближню будівлю, щоб швидко її впорати. Кругом лежали неживі дерева. Пахло сажею коминів, горілим бензином та гарячою тирсою. Отака веремія чинилася аж до межі села, до Морозівських солонців.”

Скільки переживань над створінням роботящих рук мокловодівців. Все, що створювалося руками, було знищено за декілька днів, кілька годин.

Не можна без хвилювання читати останній розділ роману. В ньому змальований давній ритуал народний – прощання хуторян зі своєю рідною землею, із землею своїх предків. Очолив цей ритуал Прокіп Лядовський – найавторитетніша людина в селі. (Цитую роман “Свято останнього млива” ст. 354).

Через 10 років у березні 1992 року за роман “Свято останнього млива” Ф.К. Роговий удостоєний звання лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка (Показати нагороду у книзі “Моє життя”).

Автор згадує: “Брати до рук найвищу нагороду. Нагороду імені Людини, про яку лиш почую – поважно встаю і осіняюсь священним її словом. Хто і чим допоміг наблизитись до неї?”

У книзі “Моє життя – то творення любові” – літературна спадщина Феодосія Кириловича, упорядник цієї книги його син Юрій Роговий. Тут же інтерв’ю в газету “Зоря Придніпров’я” від 4 квітня 1992 року “Описане я сам пережив”.

Послухайте кілька рядків (ст. 74-75).

Далі світ побачили інші твори.

1984 - “Серце прагне любові”

1986 – “Нове знайомство”

1987 – “Поруки для батька” (показую)

1990 – “Великі поминки” – це продовження роману “Свято останнього млива”.

Доречі, роман “Поруки для батька” теж відзначений республіканською літературною премією імені Андрія Головка 1988 року.

Федір Гарін поет з міста Полтави присвятив йому вірш з нагоди цієї події. Його прочитає (ст. 109 “Моє життя...”).

Читаючи твори Рогового, можна скласти посібник з народознавства. В них і звичаї, і обряди, і пісні і приказки та прислів’я. Звідки ж брав він все це? “Я записую народні вислови, які вважаю наймудрішими,” – розповідав про багатство народного у своїх творах автор.

Феодосія Кириловича знали як добру, щиру людину, хорошого співрозмовника, вірили в кожне його слово тому можна було бачити у гурті людей: чи то біля магазину, чи то біля пошти. Біля нього завжди юрбою збиралися люди.  Це односельці про яких неодноразово писав нариси до місцевих газет під назвами “Добротворці”, “Червоне жито”, “Світло душі”. Дотепне мудре слово завжди лилося з вуст цієї людини.

І ще один цікавий факт з творчості Рогового. Працюючи в Полтавській молодіжній газеті в 1959 році, він почав у періодичній персі друкувати гумористичні твори.

Деякі вдалося записати. Прошу послухати гумореску “Чи крутиться земля”, “Арифметична задача”, Скупий в небі”  (читають учні).

Як бачимо в гуморесках також показав Феодосій Кирилович свою любов до рідного слова, доброзичливо усміхнувся над деякими вадами харктеру людини, їхніми вчинками.

“Все, що мені помагало писати, все, що написав – виходило тільки з любові до рідного. Людина ніколи не відбудеться без такої любові” – ці слова належать Ф.К. Роговому (Юрій Роговий “Довга дорога ...” ст. 53-54).

Зачитую.

Зупинилось серце письменника, народного мудреця і вчителя. І навіяли слова Бориса Олійника із його “Смерті учителя”:

 Я тому у травні покидаю життя,

 Щоб його цінували учні...

4 травня 1992 року, коли наша устимівська земля була в цвіті яблуневих садів, оживши після мертвого сну, на сільському кладовищі зібрався люд, шанувальники письменника, щирої людини і порадника. У квітучому травні він залишив життя, то ж цінуймо і вічно пам’ятаймо таких життєлюбів, як Ф.К. Роговий.

Свої вірші-посвяти виголошували, друкували поети-полтавці.

Послухаємо їх:

 Федір Гарін “Пам’яті Рогового”

 Тарас Нікітін “Феодосію Роговому”  

 Анатолій Пахомов “Я так хотів”       

 Його учень Анатолій Козлов “Ой коні сиві, коні вороні”

 

У 1992 році в районній газеті “Зоря Придніпров’я” заснована райсількорівська премія (зачитати).

Звучить запис пісні “Я – Україна” Раїси Кириченко.

(На фоні пісні)

-А ми, українці, і повинні зрости її патріотами, якими міряв бачити

Ф.К. Роговий (“Я день і ніч молюся, щоб нашому родові Бог послав нащадків мужніх, справедливих і шляхетних. ”)

 

-Діти, як ви розумієте – “мужні нащадки” (діти пояснюють), “справедливі” (діти пояснюють), “шляхетні” (благородні).

Домашнє завдання: написати творчу роботу «Мої враження від знайомства з письменником-земляком Ф.К.Роговим».

 

 

 

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 8 клас

 

 Тема уроку: Література рідного краю.

 

Лицар правди

(Ф.К. Роговий "Свято останнього млива")

 

 Мета уроку: Поглиблювати знання учнів літератури рідного краю;

 вчити їх сприймати художній твір як підручник життя; розвивати логічне мислення учнів; виробляти уміння відстоювати свою думку.

 

 Обладнання: виставка творів Ф.К. Рогового, фотографія, написані на

 аркуші слова Михайла Шевченка: "В літературу прийшов зрілий майстер слова, і це помічено читачами та письменницькою сім'єю відраз", слова Ф.К. Рогового.

 

 

ХІД УРОКУ

 

І. Організація класу.

ІІ. Оголошення теми, мети уроку.

ІІІ. Вступне слово вчителя про життєвий і творчий шлях Ф.К. Рогового.

 

 Феодосій Кирилович роговий - письменник, наш земляк, лауреат літературної премії ім. Андрія Головка, лауреат Державної премії ім. Тараса Григоровича Шевченка, член спілки письменників України.

 Його твори складають гордість України, вони займають гідне місце серед надбань світової духовності.

 Його творам властива прямота, заглибленість у народний побут, вболівання за долю рідної мови, за розвій і майбутнє української нації.

 Ф.К. Роговий завжди був щирою, лагідною людиною, залюбленим у свій рідний край, в українську народну пісню, в його традиції, але разом з тим був незламною людиною у своїх переконаннях, чуйним і добрим товаришем, талановитим учителем, уважним колегою.

 Ф.К. Роговий народився 27 серпня 1925 року в с. Пугачівка Градизького району на Полтавщині в сім'ї селянина. Навчання в Жовнинській середній школі було перерване війною. В червні 1943 року разом з групою підлітків рідного села був вивезений на примусову роботу в шахтах Вестфалії. Після визволення працював на заводі, в колгоспі, в сільській раді, в рибартілі. З 1950 року вчителював. В 1957 році закінчив Харківський педагогічний інститут. З 11967-1975 рр. працював в обласній газеті "Комсомолець Полтавщини" Потім до останніх днів свого життя працював учителем нашої Устимівської школи.

 Перша книжка прозаїка, збірка оповідань "Провідини", вийшла у 1973 році. Нариси, оповідання, замальовки були присвячені трудівникам, вчорашнім фронтовикам, які відроджували попелу рідну Полтавщину.

 Далі з'явився роман "Свято останнього млива" (1982), повість "Серце прагне любові" (1984), повість "Нове знайомство" (1986), роман "Поруки для батька" (1987), який відзначено республіканською літературною премією імені А.Головка.

 Ф.К. Роговий письменницьку діяльність почав уже в зрілому віці, коли все у його душі й свідомості визріло до повної стиглості. І книга друга, роман "Свято останнього млива", переконала, що в українську літературу прийшов оригінальний сформований  майстер художнього слова. Роман одержав високу оцінку О.Гончара: "Ваше "Мливо" чудове, радує в ньому багато що: і глибоко відтворені картини народного життя, і колоритні характери, і  ця багатюща наша полтавська мова... Твори такого рівня, такого зрілого розуму не часто з'являються в літературі."

 Ф.К. Роговий про свій роман "Свято останнього млива", який приніс йому популярність:

 - Популярність була приємною для серця, але душі не порадувала. Не порадувала бо твір писав не заради слави. Хотілося здвигнути люд. Бодай схаменути, чи навіть зупинити від подальших руйнацій тих безрозсудних, котрі вбачали в подніпровському, а особливо в кременчуцькому потопі якісь глобально рятівні перетворення на краще. Не менш хотілося зберегти унікальний закуток Української землі, де ще витав, благородно діяв справжній дух народності як історичної форми. Це стало рушійним началом мого першого роману.

 

 4 травня 1992 року гірка звістка облетіла всіх односельчан, усю Полтавщину: у розквіті творчих сил видатний письменник пішов з життя.

 І сьогодні ми з вами погортаємо сторінки відомого роману "Свято останнього млива".

 Місце дії роману має точну адресу. Це наш край - Посулля і Придніпров'я. Полтавщина. А щоб ще точніше - Кременчуччина і Глобинщина.

 Починається роман з нічного дзвінка до автора: "Їдь у Мокловоди..." А чого? Того, що Мокловоди і навколишні села переселяються в інші місця - незабаром там, де вони стояли буде дно Кременчуцького водосховища. Далі по тому, як автор прибуває "на прощальний уклін", на землю своїх далеких і близьких предків, на свою дідизну, відкривається широка панорама народного життя від давнини до сьогодення.

Все рідне і близьке автору. І образ-символ старої груші-дички, з якої починається в уяві письменника рідне село. (Роман "Свято останнього млива", ст. 6).

 Хутір Мокловоди живе здавна своїм життям, має свої звичаї, свої традиції.

 - Діти, що вам найбільше запам'яталось або вразило вас в цьому романі?

 

 Учень 1. Мене вразили почуття автора, який був свідком "Свята останнього млива". Я процитую:

 "Мені хотілося обійняти поглядом усе мокловодівське до дрібниць, тому повернув у бік од річки, щоб опинитися на штенуриній могилі... Звідсіль я повернув на те місце, де народився. Позирнув і злякався, що, мабуть, потрапив сюди помилково. Села над Сулою не було... Я пізнав би його серед тисяч інших. На всім просторі голої місцини вешталися не мокловодівські люди."

 Почуття людини, яка більше ніколи не побачить колиску свого дитинства.

 

 Учень 2. Не можна без хвилювання сприймати рядки, де змальовується картина підготовки дна майбутнього моря.

 Цитую: "Бульдозери повзли слідом, легко валяючи печі, димарі, і хвацько розім'явши все те під собою, розгонисто повзли на ближню будівлю, щоб швидко її впорати. Кругом лежали неживі дерева. Пахло сажею коменів, горілим бензином та гарячою тирсою. Отака веремія чинилася аж до межі села, до Морозівських солонців."

 Скільки переживань над створінням роботящих рук мокловодівців. Все, що створювалося руками було знищено за кілька днів, кілька годин.

 

 Учень 3. Не можна без хвилювання читати останній розділ роману. В ньому змальований давній ритуал народний - прощання хуторян зі своєю рідною землею, із землею своїх предків. Очолив цей ритуал Прокіп Лядовський - найавторитетніша людина в селі (Роман "Свято останнього млива", ст. 354).

 "Прокіп першим сповним віками освячений звичай: поклав грудочку з брацької могили собі в рот, і ревно стежачи за людьми, що звелися на ноги, чи хто не гребує звичаєм, палко закінчив:

 - Не губіться одне одного, тримайтеся купи і своїх звичаїв. Будьте громадянами землі, яка вас носить і годує.

 В цей час запалахкотів сільський млин, якого рішили з собою не брати на нове місце, а віддати пожадливому вогню.

 

 - Діти, перед нами пропливає ціла галерея образів, до речі не вигаданих, а справжніх жителів села, яких письменник сам добре знав, не приховував до них своєї симпатії. Викликає захоплення образ Прокопа Лядовського.

 

 Учень 4. Ми зустрічаємося із цим героєм у різних ситуаціях: коли керує рятівними роботами на греблі, коли передає перехідний Червоний прапор Штепурі, коли занадто демократично поводиться з Саньком Машталіром - шкурником, нечестивцем.

 Чарівний Прокіп Луківський у своєму коронному танці - у неспинних "гречаниках", його танець потрясає людей. І знову ж танець неповторний він в любові до рідної землі, - це видно із останнього розділу роману, - прощання на Калиновім кладовищі.

 

 Учень 5. Нас захоплюють образи Василини - майстрині на полі й по господарству, жінки, яку, мов пуп'янки, осіли невгамовні, веселі, щебетливі 6 діток (5 дочок і син), за що її нагороджено медаллю "Материнська слава"; Федора Баглая - воловика, який всю душу віддав колективному добру, навіть в окупації зберігав колгоспну череду, його сина Данилка-чередника ("Свято останнього млива", ст. 194-199).

 Не може залишитися непоміченою, чарівна красуня Христя Плютиха (ст. 274-294).

 

 Учитель. Мокловодівці і всякі - добрі і злі, з гумором і в'їдливі, чесні і підступні - всякі, немає тільки мокловодівців ніяких.

 Галерея "негативних" героїв теж багата. Санько Мошталір, Лесько, Ливон, Жирний Короп.

 Що скажете про них?

 

 Учень: Санько виховав і переховував сина дезертира, торгував солдатським одягом, добутим на затопленому пароплаві, він нахвалявся вбити Лядовського, бо той здогадувався про всі діла Санька.

 Ливон підбивав Тодося красти колгоспне добро.

 Лавріна Німенка батько, мов собаку дресирував на підглядання за людьми в час фашиської окупації ("Урок для сина", ст. 174-181).

 

 Учитель. Чимало ще можна говорити і говорити, наводити приклади, переконувати у тому, що надовго гарну і розумну книгу написав наш земляк, письменник Ф.К. Роговий.

 

 " І запам'яталися для всіх нас як заповіт слова його улюбленого героя Дмитра Окраїнця: "Не знаю я іншої такої любові, що зможе перелюбити мою любов до посулянських Мокловодів, де в рідній хаті, в кочергах біля печі, зарито наше пуповиння". Майстер залишився лежати саме в тій землі, що дала йому життя і талант. І буде нашим великим гріхом непрощеним не дослухатись рятівного подзвону вищого слова Майстра" (м. Полтава, Микола Костенко).

ІV. Оголошення результатів роботи учнів на уроці.

V.Домашнє завдання: написати листа до письменника-земляка Ф.К.Рогового.

 

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА   9 клас

 

 

 Тема уроку: Література рідного краю.

 

"У творчості здобувати своє - значить жертвувати собою..."

(Ф.К. Роговий "Поруки для батька")

 

 Мета уроку: Поглиблювати знання учнів літератури рідного краю.

 Глибше пізнати творчість Ф.К. Рогового - письменника-земляка; виробляти вміння самостійно давати оцінку, прочитаного з твору; виховувати любов до рідного слова, до звичаїв до своїх батьків.

 

 Обладнання: Роман "Поруки для батька", виставка творів письменника,

фотографії, Слова Ф.К. Рогового: "Я день і ніч молюся, щоб нашому родові Бог послав нащадків мужніх, справедливих і шляхетних."

 

ХІД УРОКУ

 

 І. Організація класу.

 ІІ. Оголошення теми, мети уроку.

 ІІІ. Вступне слово вчителя про роман "Поруки для батька".

  Роман "Поруки для батька" є продовженням роману "Свято останнього млива". Цей твір своєрідний, не схожий на інші. Біль тяжких утрат і радість оновлення тісно переплітаються в ньому. Ми знову зустрічаємося з героями, з якими познайомились у попередньому романі. В ньому порушується питання людської совісті, людських звичаїв, людської працелюбності.

 Мокловодці тепер в новому місці в Мозолянці.

 Ось уже в першій новелі "Курячий сон" автор порушує дуже багато проблем, вкладених в уста оповідача, котрий не міг спати, а знову і знову пригадує зустріч із земляками.

 Перший спомин про дядька Дмитра, слова якого глибоко врізались у пам'ять: "Людина ніколи не може бути в усіх вимірах правильною, як не буває таким життя, в якім вона живе. Основне - не кришитись, бути цілою хлібиною до самого поминального столу... Життя має надто зваб і причин, щоб їх витримав кожен... Тебе, звичайно, будуть щипати обставини, події, ситуації, а найчастіше і найболючіше - люди. Ти будеш для них принадою, як гарно загнічена хлібина. Неодмінно попробують уломити хоч окраєць, хоч крихту. Може втратитись форма від усього цього, але й тоді вона буде хлібом..."

 Ось якою повинна бути людина з великої букви. І саме це повчання героя твору підходить до будь-кого з нас, а особливо для вас молодого покоління, яке незабаром вирушить самостійно у цей шаленний вир життя. Як ви можете пояснити ці слова, як це "головне - не кришитися"?

 

 Учень: Ці слова є ніби лозунгом для кожної людини, а особливо молодої, ці слова є закликом жити стійко, мужньо, не піддаватись різним стихіям спокуси, не зважати на принизливі підкупи, а відстоювати свою людську гордість, своє право на життя і працю.

 

 Учитель: В цій же новелі ми познайомились із дільничним міліціонером Григорієм Стеценком. Він вважає учителя Григорія Корнійовича "досить цинічним", бо той у класі повісив гасло "Говори, що думаєш. Роби, що говориш". А як до такого гасла відноситесь ви, як ви його розумієте?

 

 Учень: Перш за все потрібно, щоб у кожного з нас слово не розходилось із ділом.

 Не можна прикриватись хорошими, переконливими словами, а за ними робити, що хотіти. Ці слова з гасла заставляють всіх задуматись над своїм життям. І саме це гасло я б повісив не тільки в класі, а на виду всієї нашої вільної України, бо саме з таким гаслом можна досягти багато чого в житті.

 

 Учитель: Далі знайомимось: Антон Похиль, заготовач сировини, надто чуйний на правду і один з тих, котрі ні за що не скажуть на біле чорне. І тут же іде ствердження автора: "Нашого насіння не скоренити." (Зачитую поетичні рядки "Ой у нашій славній Україні" ст.13).

 Про яке насіння говорить автор?

 Що треба робити  щоб воно було ще доріднішим, міцнішим врожайнішим?

 

 Учень: На мою думку, - це насіння, яке має глибоке коріння історії нашої України, нашого славного козацького роду такого, як і нащадки запорізьких козаків Окраїнці (в даному романі). Ми повинні глибоко вивчати історію минувшини нашого роду, продовжувати традиції, вивчати звичаї і завжди пам'ятати чиїх батьків, чиї ми діти. І нащадкам своїм це передавати, щоб насіння наше ніхто не зміг скорити, що воно ще густіше врожаїлося.

 

 Учитель: І ще одна цікава деталь: "... а перед очима така бідність дядька Дмитра з товариства Лядовського, що не сказати. Не було й чого на стіні повісити - ні рушника, ні портретика. То дядина Катря попросила Андрійового батька Свирида (він навчився пе5ремальовувати картини), і той просто на сирій напільній стіні, замість святого, намалював їм Шевченка".

 А далі слова від автора "Ваш образ духовний через українське слово ніколи не забудеться".

 

 Учень: Ці слова, присвячені Т.Г. Шевченку, його величі таланту, ще раз підкреслюють, що настав час коли треба ще і ще перечитати його рядки. Т.Г. Шевченко - це велика поміч, коли відновлюється рідна мова, а в кого як не в Кобзаря вона справжня, народна.

 

 Учитель: (Зачитую уровок від слів: "... день на поминки, на перші новоселенські поминки в нашій Мозолянці..." до слів "Чи хоч кудись? В якусь пам'ять?" (ст. 16-17). І сюди ж "Ми пам'ятливі на добро, на все, що треба. Безпам'ятливі - не на користь людям". Пам'ятливі мокловодівці мусили б пам'ятати та й пам'ятають...

 Взагалі в романі дуже багато трапляється слово "пам'ять".

 

 Учень: В житті кожної людини існує пам'ять. Пам'ять про своє дитинство, про своїх батьків, пам'ять у якій не зітреш рядків своїх і щасливих, і болючих днів життя. Ми повинні пам'ятати, опиратися на досвід наших батьків і дідів, довіряти пам'яті, продовжити традиції своїх предків, пам'ятати життя і боротьбу нашого народу, вміти шанувати вічну пам'ять тих, хто відвоював нам вільне життя і брати для себе повчання з минулого.

 

 Учитель: "Люди вийшли з землянок-времянок, поставили кожен собі верхові хати під очеретом та шифером  - під веселу руч той пісень заспіваємо "Сумуй, горюй, чоловіче, а духом не падай..." Народ своє рідне слово чи знехтуваний звичай і з під руїн вигорне. Що завелось людьми одвіку, те трудно визаконити. Ми й тепер співаємо" -  слова належать простій сільській жінці-трудівниці із згорьованою долею, але такою сильною духом. Як не нівечило життя, як не кидало, але не змогло знівечити просту, добру українську душу. Це Марфа Личачка - поштарка. Що ви ще можете доповнити в розповідь про цю жінку?

 

 Учень: Ця жінка багато хороших слів сказала про Корнія Васильовича Окраїнця: "Він умів складати вірші і п'єси, був здібний до гумору, його писання навіть друкувалося у городській газеті".

 "Звідси, либонь, і бере початок трагедія Корнія Васильовича: посмів иврізнятись... сказав своє розуміння життєвої істини... зацікавився словом... своїм, отже, коріння - підозріло" (цитує з книги).

 А ще Марфи Личачки була дочка Людка, яка зразу із села в город подалася. "Працювала у Кременчуці на млинарні, де каміння мелють, потім перейшла вагони в Крюкові фарбувати".

 Потім Людка повернулася в село до матері. "У моєї Людки з цієї весни всі нігті на руках цвітуть - у кого нігті цвітуть той має щастя".

 Єдина вона у Марфи, і як кожна мати, вона хоче бачити її щасливою.

 

 Учитель: Тепер проведемо розмову про батька - Корнія Васильовича Окраїнця та його сина Тодося Корнійовича, що приїздить до рідних серцю місць, до переселенців-мокловодців, до тих, хто знав його батька, щоб зібрати поруки для нього і оправдати його ім'я. "Корній Васильович був надто чесним перед безчестям того переляканого часу і тому зник, як задмухнута свічка".

 Про що дізнався Тодось, приїхавши у Мозолянку?

 

 Учень: Варка Віщунка розповідала про те, що її дочка Галька, яка часто грала ролі з п'єс, записаних Окраїнцем, одного разу сказала:

 - Окраїнець Корній оказався "супостатом", врагом народу тобто, і забраний без суду, без права: "Моє життя йому порукою не є: Окраїнець ворожий, мамо".

 Бабуся Варка також розповідала про те, що Корній Васильович ходив у школу три зими, але він людина "... високої просвіти і знав правду. Такому народові світу не зав'яжеш".

 А далі додає: "Воно легше людині, коли її згадують, петицію поручителів за Корнія Васильовича підпишу употрійні, хоч і тричі..."

 

 Учитель: Що ви знаєте про те, як зник з села Окраїнець К.В.?

 

 Учень: Із розповіді Марфи ми дізнаємося, що це було серед білого дня. Корній Васильович дуже розгубився та й думав, що це просто якесь непорозуміння, що все виясниться. Він навіть сімейству нічого не переказав, а попросив охранників щоб вели його не селом, не понад рідною хатою, а щоб люди не  бачили тієї кривди і щоб не посумнівалися в його незраді. Він думав, що він завтра повернеться. "І повели Окраїнця низами та долами, луговими красотами, щоб серце ними рідними, закипало."

 Але ні на другий день, ні на третій він не повернувся.

 Корній Васильович відбував заслання за що і сам не знав, мабуть за те, що "найдужче любив пісні наші і звичаї, і рушники", а також Україну і свої Мокловоди.

 До нього в Астрахань пішла і його дружина Вустя. "Я мушу бути з ним, хоч би він жив у найзіпсованішому світі, де облуда закопала волю, а негідники тримають владу над людьми шляхетними... Я мушу."

 Тодось залишився з дядьком Дмитром і дядиною Катериною.

 

 Учитель: Так Корній Васильович повинився у своїй любові до України.

 - Так як, значить, ви, громадянине Окраїнець, підбивали посулян любити Україну - ану зразу мені признавайтесь і на мої допити правдою відказуй - говорив Допитувач.

 Окраїнець щиро, без насмішки порадив і йому полюбити бодай своє родове подвір'я, якщо не вистачає любові на всю Україну.

 Отже, ніякі заслання далеко від рідного краю не можуть змінити думку чесної, стійкої характером людини. Через деякий час Корнія Васильовича звільнили і допоміг у цьому Прокіп Лядовський, який узяв поручительство у Ілька Петроградка. Але це тільки на 2 роки, до нового доносу Полбогова, і тепер ішли роки, а Окраїнець не повертався. Почалася війна. Дядько Дмитро потрапив у Хорольську яму і вже, думалося, що ніколи не повернеться з того концтабору під відкритим небом, але він із кількома ще товаришами втікає. Ось такі сильні духом мокловодці.

 Тодось не покидає надії, клопочеться за свого батька, хоче повернути йому його добре ім'я.

 Нарешті Корнія Васильовича випускають, але не Україну ще не можна було їхати кілька років. При виході з бараку, якийсь найманець сипнув йому прямо у вічі чи то солі, чи то якоїсь отрути з промовою: " Нехай тобі повилазять, щоб більше не бачив України".

 Але настав час і судилося побачити Корнію Васильовичу Україну (цитую ст. 232).

 Добре ім'я Корнію Окраїнцю повернуте:

 "- Спасибі вам, добрі люди, і од нашого Корнія, і од Вусті за ваші поруки, дай, боже, здоров'я на многії літа Ількові Петроградцеві," - сказав Дмитро Окраїнець.

 "Вирішили влаштувати урочисту вечерю і навіть гратимуть музики з неабиякої причини: Окраїнці, їхні мокловодські люди, вистраждали і знову мають волю... мають мовляв, у Городищі свою хату."

 Тодось їде по телеграмі батька у Городище. Мимоволі виникають різні думки. Думки про те, що для чого ж він збирав оці поруки такі гучні, для цілого роду, адже тепер у них є папірець з круглою печаткою спіднизу: "Окраїнець Корній Васильович - реабілітований".

 І тут же сам дає відповідь:

 - Збирав, отже, ці людські поруки  і розказую про них не для оправдання себе чи батька, аби не трапилося нам заминки, а щоб діти набиралися народної пам'яті та історичної просвіти."

 Тепер іще хочу щоб звучав текст, слова зустрічі сина і батька (ст. 278).

 Це остання сторінка роману. Ви, діти, відчули як майстерно, як багато пише Феодосій Кирилович про людські почуття і любов, горе, пам'ять.

 

 Учитель: Цікавою деталлю у романі є казка - тринадцята, яку склала Варка Віщунка, а складаючи все думала про Тодосеву матір Вустю, яка замолоду була дуже гарною.

 (Зачитую казку. Текст роману ст.33-40).

 Про те, як і в давні часи люди вміли любити і землю свою, і мову, і звичай, і одне одного розповідає легенда про Алімааса (Зачитую ст. 192-199).

 Багатий роман на пісні, прислів'я, приказки. А ще, хоч і одним реченням, тут ми зустрілися з Устимівським дендропарком.

 "Недалеко бовваніє знайомий вагончик, Прокопів на нього кажуть. З причілка, з глухої дощаної стіни, де немає вікон, стоїть грецьке дерево (Прокіп їздив по нього в Устимівський дендропарк). Цього року було вже кілька десятків горіхів."

 Наодинці перед горою Пивихою подумки розмовляє з батьком (зачитую, текст ст. 213).

На цьому уроці я ще і ще раз хотіла зацікавити вас творчістю нашого письменника-земляка. І якщо мені це вдалося, то пропоную вам ще його твори, які не вийшли окремими книгами, але є в журналах ("Прапор" №6, 1984 р.) його повість "Серце прагне любові" та в журналі "Вітчизна" №8,9 1990 рік роман "Великі поминки".

ІV. Оголошення результатів роботи учнів на уроці.

V. Домашнє завдання: написати творчу роботу «Мої враження від уроку»

 

 

 

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА  6клас

 

 Тема уроку: Література рідного краю. Урок позакласного читання.

Ф.К. Роговий “Провідини.”

 Мета уроку: Познайомити шестикласників з життєвим і творчим шляхом

письменника-земляка та із збіркою його оповідань “Провідини”.

 Обладнання: портрет Ф.К. Рогового, виставка його творів.

 

                           Епіграф : “Все, що мені помагало писати, все, що написав,

• виходило тільки з любові до рідного. Людина ніколи не відбудеться без такої любові”.

Ф.К. Роговий

 

ХІД УРОКУ

 

І. Організація класу.

ІІ. Оголошення теми, мети уроку.

ІІІ. Вступна бесіда вчителя.

 

 “Завжди буду носити у собі цю з дитинства знайому картину: рідний простір полів, гори, доли, моря, зелен-ліс і село над Дніпром, а у ньому велику і світлу хатину, де пісень мені мама співала, щоб із тими піснями я ріс.”

 Це уривок із вірша Віктора Баранова “До батьківської хати” стане девізом сьогоднішнього нашого уроку літератури рідного краю, на якому ми познайомимось із життєвим і творчим шляхом нашого земляка Ф.К. Рогового та його першою збіркою оповідань “Провідини”.

 

 Ф.К. Роговий – український письменник, лауреат Державної премії України імені Т.Г. Шевченка, наш земляк.

 Він народився 27 серпня 1925 року в с. Пугачівка Градизького району Полтавської області в селянській родині.

 Місце, де пройшли дитинство і юність майбутнього письменника, затоплені водами Кременчуцького моря. Але ті села, їх люди залишились навічно вкарбованими в творах Ф.К. Рогового.

 Перед війною Ф. Роговий навчався в Жовнинській середній школі. В 1943 році його разом з групою підлітків рідного села було насильно вивезено на роботу в Німеччину. Після визволення працював на заводі, в колгоспі, в сільраді, в рибартілі. З 1950 року вчителює. Закінчив Харківський педегогічний інститут.

 Тривалий час працював в обласній газеті “Комсомолець Полтавщини”. Після цього аж до виходу на пенсію працював учителем нашої школи.

 У цей час Феодосій Кирилович займається письменницькою діяльністю. Виходить друком його збірка оповідань “Провідини”, романи “Свято останнього млива” та “Поруки для батька”, повість “Серце прагне любові” та інші. В 1983 році Ф.К. Рогового прийнято до Спілки письменників України. 1992 року він став лауреатом Державної премії України імені Т.Г. Шевченка за роман “Свято останнього млива”.

 Багато таорчих задумів було у письменника, та підступна хвороба не дала їм здійснитися. Але все те, що створив письменник, завжди знаходитиме дорогу до читача, кликатиме людей бути добрими і милосердними, любити рідний край, шанувати його історію. Травня 1992 року – помер Ф.К. Роговий, але він вічно житиме в нашій пам’яті, в пам’яті вдячного українського народу.

 У 1973 році світ побачила збірка “Провідини”. Десяток оповідань, що увійшли до неї відкривають читачеві глибини людських душ, полонять красою мови, малюють картини сучасного села в буденній простоті, вони засвідчили прихід в літературу майстра з гострим зором і тонкого знавця рідної мови. Письменник зображує своїх персонажів у хатніх клопотах, на риболовлі, косовиці чи з худобою на пасовищі.

 Читаючи оповідання, ми все більше переконуємось, як автор радіє зустрічам з добре знайомими людьми, як дарує їм в оповіданнях найкращі риси: любові до рідної землі, до всього живого на ній, милосердя, доброту, щирість, ввічливість. Тут звучать і спогади про минулі роки Великої Вітчизняної війни, героїзм батьків, дадів про їх достойних нащадків.

 Прослухайте одне з оповідань “Провідини” і будьте готові до бесіди за ним.

 (Читання учителем оповідання)

1. Спостереження над мовою оповідання.
2. Описи картин природи.
3. Які почуття переживає Тетянка наодинці з природою?
4. Чому автор показує, як Тетянка ніби “розчиняється” в природі?
5. Чому всі зібрані оповідання мають назву “Провідини”?

Учень: Я думаю, що розповіді в цих оповіданнях про рідне Посулля письменника.І він, згадавши своїх земляків, ще раз ніби провідав рідні серцю місця.

    Учитель: Так. Звичайно. Це і є провідини рідних місць і знайомих раніше людей.

На закінчення уроку мені хотілося б прочитати вірш Ф.К. Рогового “Вірність”, він присвячений матері Марії Олексіївні Роговій. Це ніби зворушлива, тужна, щаслива пісня.

 

  ВІРНІСТЬ

 Перший ключ журавлів

 Над подвір’ям летів.

 А я млію в тривозі...

 З ними з вирію й ти

 Приле, прилети,

 Не відстань у дорозі.

 Кущ калини в цвіту

Повно співу в саду.

Хміль повивсь на тичину...

А на нашу вербу,

Як наслали журбу,

Невеселу, вдовину.

Перший ключ журавлів

Вже назад полетів

Із моєю журбою...

На ту весну і ти

Не відстань, прилети –

Буду ждать під вербою.

Скільки я вже сама,

А тебе все нема –

Ти ж для мене, як сонце...

Виглядаю щодня

Вже не рік і не два

В посивіле віконце

Перший ключ журавлів

Над Сулою летів –

Я завмерла в тривозі...

... З ними з вирію й ти

 Прилети, прилети,

 Не згубись у дорозі.

ІV.Домашнє завдання: прочитати одне з оповідань із збірки «Провідини».