22 квітня о 18:00Вебінар: Інтегроване навчання – вимога сучасності

Урок літератури рідного краю "Знову чорнобривці спогади шепочуть..."

Про матеріал
Урок літератури рідного краю розроблений у формі уроку-спогаду, містить розповідь про творчість поета М.Тимченка
Перегляд файлу

11 КЛАС                                                 УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА       

 

 

 ТЕМА: « Знову чорнобривці спогади шепочуть…»

 

МЕТА: ознайомити учнів з життєвим шляхом та творчістю поета Михайла Тимченка; розвивати вміння визначати основне у творчості поета; виховувати почуття гордості за рідний край.

 

ТИП УРОКУ: урок літератури рідного краю

 

ВИД УРОКУ: урок – спогад

 

ОБЛАДНАННЯ: збірка віршів М. Тимченка «Трояндова симфонія», портрет поета; парти розташовані колом, в центрі стіл з портретом і книгою.


І. Етап емоційної орієнтації.

( звучить тиха, сумна мелодія )

 

Учитель:

До плеяди видатних поетів по праву можна віднести талановиту людину, поета, полум’яного публіциста, краєзнавця Михайла Йосиповича Тимченка. Цій людині була дарована Божа іскра. Як ви думаєте, діти, хто може згадувати про людину, якої вже нема, хто може про неї розповісти? ( родичі, знайомі, друзі…)

Так, а сьогоднішній урок – спогад проведе…сам Михайло Тимченко. Звичайно, уявний, вашими устами, вашими думками, вашими відчуттями. Адже його поезія не може залишити нас байдужими. А стиль його розповіді вам добре відомий. Згадайте усмішку «Моя автобіографія» Остапа Вишні.

 

ІІ. Етап цілепокладання.

 

До кожного етапу біографії нашого славного земляка ви самостійно обрали вірш. В кінці уроку пропоную провести аналіз відповідності між розповіддю і наведеною поезією.

 

ІІІ. Етап організації виконання плану діяльності.

 

(Метод роботи в парах.) Виступи учнів у парах: один учень читає уривок з  «Моя довго –коротка «графія», другий учень декламує вірш.

 

1 учень: « О, Господи, наче й не жив, а вже просять написати біографію. Ну, що ж…

З одного боку – ніби ще й не починав: це як міряти від мого першого вереску о 4-й годині ранку 5 травня 1932 року – і до публікації останньої глави поеми «Енеїда» в № 14 «Зміївського кур’єра» та гуморески «Воно покаже» в газеті «Урядовий кур’єр» в Києві.

Ще пам’ятаю – ну ніби ж учора було! – мати моя Ірина Федорівна, в дівичестві Воронько, лежить в рясному поті ( бо, кажуть, усі таланти завжди «трудно йдуть»), а повивальне оточення лементує: «І послав же Господь якраз під Ягорія та ще й хлопчика, та й бути йому…Ягорієм хай вже й іменується».

І тут мовчазний батько – це я теж пам’ятаю! – не витримав:

- Я вам дам, - каже,- такого Ягорія, що ви забудете, як вас самих звати. Віднині він – Михайло!

А поскільки мій татусь обіймав посаду голови Чемужівського волеревкому і сперечатися з радянською владою в ті часи  могла тільки «контра», то повивальний причат враз капітулював і угодницьки закивав: мов, одобрямс…

2 учень:

Вірш   « Так вабить до цвіту, не хочеться в хату.

               То – щастя, хто стріне весну брунькувату!

               Стрічав її стільки – і все наче знову,

               І з кожним приходом – все більше чудову…

               Їй-богу, від Бога народження маю,

               Коли щовесни я свій День відзначаю!»

 

3 учень: З іншого боку, коли брати до уваги положення « хто багато бачив, той багато жив », то тут я, може, кого – небудь і обскакав. Наприклад, з усіх радянських голодовок я лиш однієї не прихопив – 1921 року. Але тоді, на людське щастя, як розповідала мати, у нас в запасі були капіталісти. Ленін пронюхав про їхні гроші, придумав хитрий НЕП – голод ніби корова язиком злизала. Зате в 1933 –му я підростав « на прив`язі ». Тяжка то штука, а тому вже через 35 років так палко вітав рішення Хрущова « О беспривявном содержании скота » …

    Батька на фронт провели з мамою в липні 1941 – го. А вже в кінці серпня як розповів очевидець, батько мій загинув неподалік Дніпра. Останній його лист з наказом мені закінчити другий клас теж на відмінно надійшов із станції Синельникове.

4 учень:

« СОЛДАТ МОГО СЕЛА »

Поміж тополь – солдатський обеліск,

Жоржини похилилися в пошані,

В строю врочистім зеленіє ліс

І зорі уклоняються багряні…

Під обеліском – низка зим і літ,

Тримайся, серце, не щеми, не ний,

Той світ – великий, хоч і мовчазний.

Лежать отут по призову – солдати,

А по народженню – чиїсь сини, сини…

Був син живий – була жива і мати,

Загинув син – і мати вічно з ним.

Могила воїнська в селі, у місті, в полі –

Не просто символ пам`яті й пошан.

У тих могилах – найлюдськіші долі,

Печаль віків і біль незгойний ран.

… В строю почеснім виструнчився ліс,

Роки ідуть одвічною ходою,

Стоїть в селі моєму обеліск,

Стоїть солдат пліч - о – пліч ізі мною.

5 учень:

Заняття в школі велися так – сяк: багато вчителів виїхало, а ті, що лишилися, щодня копали окопи. Голодні «тюремщики», зеки тобто, рили на наших городах протитанкові рови, поївши сирим усе, що натоді залишилось на грядках. На східних горбах села споруджували дзоти, плутався колючий дріт, мінувалися луки перед Замостям…І роїлась, пам’ятаю, в моїй дитячій голові думка: тю, німців очікують із заходу з боку Артюхівка, а кулемети чомусь поставлені на схід в бік станції, чому?..

Восени 1943 року нас звільнили від фашистської окупації. Тієї ж осені в обшарпаній семирічці почалися заняття. Після відбіркової комісії я потрапив у третій клас.

6 учень:

Вірш «В моїм серці – дві Вчительки"

          Як до Матері Божої моляться,

          Завжди носячи в серці її,-

          В моїм серці – дві вчительки – мовниці,

          Шляховказниці вірні мої.

          Гуркотіла війна за Мер ефою,

          Половіли на Мжі комиші,

          Ще шугав «Месершміт» із «туз – трефою»,

          А ми в класі читали вірші.

          Молотили ціпами кленовими

          Матері ворухкий очерет…

          А ми вчились писать двома мовами:

          «Все – для фронту!» і «Все – для побед!»

           Притихали пошкодить любителі

           Не розданий диктант на столі…

          Чарували нас словом дві вчительки –

          Щонайкращі з усіх на землі.

          Так і вийшов стежинами – тропками

          Слобожанський наш менталітет:

          «Заповіту» Тарасова проповідь

          І Крилова безсмертний «Квартет».

          Незабутні дві вчительки – мовниці,

          Ваша справа вита над селом.

          Моє серце до Вас молиться

          І диктує вірші Вам обом.

7 учень:

Фашисти залишили з нашого двору суцільне згарище. Жили з мамою по людях. В 1944- му з допомогою людей зіп’яли хатину, названу «шевченківською» кореспондентами журналу «Україна», які приїздили напровесні 1951 року робити фотознімки до моєї поеми «Моя Чемужівка». Каторжна робота в колгоспі та страшні податки не залишали у мами ні сил, ні часу на моє виховання… А все – таки на «Кобзар» Шевченка мама гроші «вилущила». Вечорами, латаючи мої  обноски біля каганця, любила слухати, коли я читав їй «Катерину» Тараса Григоровича. Вона й величала його лише іменем та по батькові. Було, послухає, зітхне: «Якби ти отак навчився писати…»

8 учень:

Вірш «Мама»

             Ховає ніч пітьмяні речі

             Зоря багряниться навкруг…

             Он сонцю ластівка щебече,

             А он – її пернатий друг.

             В гніздо погляне – й ну співати.

             І зрозуміло все без слів…

            Яка малесенька, а – МАТИ!

            Вона ж дає і льот, і спів.

            Мене чарує до нестями

            Та ластівочая краса.

            …В своїй душі я слово «Мама»

            Почав з великої писать.

 

 

9 учень:

…Увечері читав мамі перший, ще «гарячий» варіант під назвою «Моя Чемужівка»: після жнивного дня дівчата йдуть з поля, надвечірнє відлуння пісні, тьохкіт солов’їв…А мама: «Зажди. Люди кажуть: соловей колоском поперхнувся. В жнива, сину, солов’ї не співають».

Висновок: вивчай свій народ…  

      Після школи –ми всі п’ятеро відмінників тісним гуртом поступали в Харківський технікум промислового транспорту – на шахтне відділення,де давали безплатну стакан ріденького кисілю з шматочком хліба ( в голодний 1947-й то було не абищо),а по спец талону без черги в технікумівському кіоску по комерційній ціні можна було взяти з собою великий («комерчеський»)буханець.

       В Києві взимку 1950-51рр.«Моя Чемужівка» витримала чотири огляди-конкурси:ознайомчий,відбірковий,заключний і урядовий.Результат:диплом 1-го ступеня, звання «дипломат  республіканської олімпіади»,зйомка в фільмі «Свято народних талантів» на кіностудії імені Довженка,преміальний годинник і на навчання в Харківській театральний інститут ( в комісії перемогли театрали Бучма,Літвененко – Вольгемут, Паторжинський, а не –на жаль – літератори)…

         Викроюючи вільні хвилини з досить обмеженого армійського розпорядку, писав вірші.Писав уже зріліше: багато дали заняття на літстудії в харківській спілці письменників, яку при мені очолював Петро Панич…         

 

  10 учень:

«Криниця та джерело» ( байка)

                        Джерельної води бажає всяк напиться,

                        Тому й завалькувалася Криниця:

                        «Нема відбою від поляк, - ой, нене!-

                        Лиш Джерело все риється від мене.

                        Воно круглодобово – під ногами

                        Холодними вирує бурунами…

                        Робота ж тут – моя, а не джерельна,

                        Нащо мені діяльність паралельна?!

                        Із мене людство воду вік пило,

                        Причому ж тут бурхливе джерело?»

                        Та раптом в один із днів –

                        Не стало у криниці бурунів:

                        Напевно, безкорисне Джерело

                        Невдячності більш слухать не  змогло.

                        …Вже від криниці – тільки ямка.

                        «Води, води!» - Криниця сухо плямка.

 

                        Мораль тут не потрібна Джерелу.

                        Зроблю лише примітку чималу:

                        І я, байкар, пю ту цілющу воду,

                        Що витіка з джерел мого народу.

 

 

 

11 учень:

Літо 1958- го вважаю творчо плідним: на мій вірш «У нас на Дінці» була написана хороша пісня, її написав тодішній керівник вчительської капели Михайло Менделехіс. Ця пісня лунала на сценах району, Харкова, Києва, транслювалась по радіо. З віршем «Пригадай-но, друже мій», присвяченим комсомольцям – енергобудівникам 50-х років я поїхав до Києва – на республіканський семінар молодих поетів і композиторів, де знов мені, як і в 1951 році, пощастило зустрітися з Максимом Тадейовичем Рильським.

Осінь 1960 року принесла мені величезну радість – народився син В’ячеслав . Але чергове безглуздя « в верхах» - і почалось укрупнення районів. Наш район приєднувався до Чугуївського…

Встановив дружні стосунки з газетою «Слобідський край», з редактором газети «Гід», видавництво «Прапор» радить поспішати з підготовкою до видання моєї книги…Та в листопаді того ж 1992 року раптовий приступ інсульту поклав край радужним надіям: вражена права півкуля мозку, паралізований лівий бік ту ловища. За висновком медкомісії – інвалід 2-ї групи.

Встановивши зв'язок  з газетою «Зміївський кур’єр», приступив відразу ж друкувати поему «Енеїда» та перекладений з російської і впорядкований детектив «Журналіст для Брежнєва». Почалися щоденні особисті контакти з редколегією «Кур’єра», не дають мені нидіти й обласні газети, то везуть мене на ювілейні збори, то в дитячій бібліотеці зустріч зі школярами та місцевими художниками, хоч моє транспортування – річ складна і забарна.

За сприяння директора краєзнавчого музею Саяного Михайла Івановича я отримав вичерпний матеріал про героїчний подвиг сімнадцяти наших воїнів біля села Черкаський Бишкін в березні 1942 року, у зв’язку з чим написав вірш «Сімнадцять їх було».

12 учень:

Уривок з вірша «Сімнадцять»

                  Крізь пломінь зловісний,

                  Крізь гуркіт гармати,

                  Крізь тисяч смертей чорноту

                  Вчувається пісня,

                  Ввижається мати

                  І дідові вишні в цвіту…

                 …Було їм сімнадцять,

                 Всього лиш сімнадцять…

                 А поряд – смертельне виття.

                 Ти згинь, чорна ямо,

                 Не плач, рідна мамо,

                 Для честі дається життя!

13 учень:

Нещодавно розпочав нову тему: розшуки і увіковічення так ганебно забутих воїнів – «чорно піджачників" .

Боже, вистачило б сил…Коли вже тут про смерть думати?..

Нехай, мабуть, почекає…Бо я ж таки Телець – з гумором, значить.

 

 

 

ІV. Етап контрольно – оцінювальний.

Взаємоаналіз виступів.

Самооцінювання ( оцінювання учнями виступів один одного ) за такими критеріями:

  • виразність читання;
  • розуміння і сприйняття прочитаного, почутого;
  • вміння обґрунтувати свій вибір.

 

 

docx
Додано
19 лютого
Переглядів
57
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку