Урок літературного читання .Вірка

Вірка

                     Я живу  в мальовничому українському  селищі , що має дивну назву Лихівка . Гості   нашого  селища   жартома   запитують  лихівчан  : «Що за лихо у вас тут діється ?» . А  ми  - лихівчани  з гордістю  пояснюємо , що   назва нашого населеного пункту  не має нічого  спільного   зі словом «лихо»  , бо походить від  прізвища   сміливого  козака  Лихого  чи  Лихача .  Ми  не «лиходії»  , а  «лихачі» -  нащадки справжніх козаків .

                    Історія  нашого   краю , як  і  інших   куточків України ,  має  безліч   легенд   та таємниць , які   ще нікому   не вдалося  розгадати  ,та  всі   ми   намагаємося  це   зробити , бо  дуже  любимо  свій край.  Одну  із таких  легенд , я почула  колись  від старожилів,   тож   зараз  розкажу  її  і вам ….

            Протікає  у нашій  місцевості   річечка  :  маленька , тиха , майже непомітна . Не   має  вона  крутих берегів  з розкішними верболозами , де влітку  з вечора й  до ранку співали б  солов’ї  . Навесні  її  води виходять з берегів  заливаючи  луки  , влітку   пастухи  напувають   з  неї  худобу , а під осінь  на  Вірку біжать хлопчаки  з волочками ,  щоб наловити  риби , яка тут завжди водиться .  Місцеві жителі  називають  річечку   Вірка   .

                  Говорять  , що колись  ця річечка не мала назви  , проте   була  повноводною і  красивою, її  води впадали  в річку  Омельник  , яка  протікає вздовж нашого селища , а   через   водойму    був  побудований   дерев’яний   місток , що  слугував  сполученням    між  Лихівкою та сусіднім селом  Ганівка   .  Хто  саме   назвав  цю річечку   , не знає ніхто , та   відомо , що походить  назва   від жіночого  ім’я  Віра .

                Якщо вірити легенді , жила в  ті часи  у  нашому   козацькому   краї  бідна вдова, яка мала донечку - красуню   Віру .    Тяжко було вдові жити на цьому світі  : заробляла на хліб , наймаючись  на важку , непосильну  працю  до багатіїв  , ростила  доню , сподіваючись на спокійну старість .  Не збагнула   мати , як виросла донечка ,  хлопці стали залицятися .  Полюбила  Віра  парубка  із сусіднього села .  Довго вони   зустрічалися ,  любилися , та коли хлопець дізнався , що дівчина при надії -  він  покинув  її , бо бідна .     

                Вбита горем дівчина  поспішила до матері за порадою ,   та мати   порадницею  не стала .  Вона  довго  сварила    доньку  , а  потім  і зовсім   вигнала  з дому .   Голодна  , знесилена ,  нещасна дівчина    не один  день,  ридаючи , не тямлячи , що робить ,блукала   вздовж   берега  ,  а коли  народила дитятко , то й зовсім розуму  лишилася …    Вечорами  лихівчани  часто чули ,  як   у березі  голосила  бідолашна   молода матуся  , потім  приходила   до річки , сідала на місток  , опускала ноги в воду ,  і колихала дитятко , наспівуючи  йому колискових…  Подорожуючі стали  обминати  ті  місця   «десятою дорогою»  , боячись  зустріти   божевільну .

                  Одного разу   , у відчаї ,  підійшла   Віра з дитятком  до  води , притиснула  його   міцно до грудей  , плигнула у воду  та й  втопилася разом   зі своїм   малям ...

                  Ще довго відлунювався у березі  Вірин плач , який   вночі   дружно  підхоплювали  сичі ,  а  через деякий  час ,  у  пору  коли   небесний  місяць ставав  на повні ,  на    містку   стала  з’являтися  примара –  жінка , яка колише на руках  плачуче  дитятко .   Відбувалося   це   не раз і не два , а впродовж  довгих  років  , поки не  зруйнувався  дерев’яний  місток через річку . 

                    Згодом,  співчутливі  лихівчани  ,  пам’ятаючи    історію  трагічної долі  бідної    дівчини Віри, (яку  сусіди називали Віркою)  назвали  річку  Віркою .  Така   назва   річки  збереглася  і по цей час.

 Було це чи ні – судить не мені  , а  ви  прочитайте  й   думкам  волю  дайте ….