Урок "Малювання форм" у Вальдорфських школах

ІІ ЧАСТИНА

Казка про гномів і таємний скарб чарівної печери

  Нарешті наш гномик Мудрагелик повернувся до своєї родини. Він спішив до них на Різдвяні свята і був дуже радий побути вдома зі своїми братами.  Мудрагелик, найстарший з них і найрозумніший, тому що агато вчився і завжди хотів дізнатися щось нове. Мудрагелик, це такий гномик  — він умів думати серцем і знав мову печер. Молодші брати — Додавання, Віднімання, Множення, Ділення, Дорівнює, Тор, Кремчик, Іскрик і Тінчик — були різні, але дуже дружні. Гноми були невисокі, у ковпачках кольору моху, і знали всі таємниці підземного світу. Вони вміли слухати каміння і читати знаки на стінах печер.

  Одного разу печери захвилювалися. Каміння тихо застукало, а зі стелі впала іскра світла. Це був знак: у підземному світі прокинулася давня магія. Всі гномики зібралися в Кришталевій залі.

— Настав час, — сказав Мудрагелик, — вирушити до Таємного скарбу, що захований у чарівній печері. Але шлях до нього проходить через багато печер, і кожна з них випробує нас. Також у Глибокій печері захована чарівна лампа, що зберігає рівновагу світла і темряви, нам потрібно її перевірити.

   Гноми запалили світлячкові ліхтарики й рушили в дорогу.

****

 Спершу вони вирішили потрапити до Печери Шепоту. Там стіни тихенько говорили. Хто поспішав і не слухав — губився. Гноми ж ішли повільно, тримаючись за руки й дослухаючись до кам’яних підказок. Вхід до печери був схожий на великий кам’яний рот. Але він не лякав — радше запрошував.

— Чого ти шукаєш? — прошепотів хтось ледь чутно, коли гномики наблизилися до входу. Гномики  зупинилися.
— Я шукаю мудрість, — відповів Мудрагелик щиро.

    І тоді Печера Шепоту… заговорила голосніше. Спершу це був не шепіт, а легкий гул, мовби глибоке зітхання землі. Камінці біля входу задзвеніли, наче маленькі дзвіночки. І тоді гномики почули… не слова, а наче дихання землі. Камені шепотіли про те, як росте крихітне зернятко. Про те, як вода терпляче точить скелю. Про те, що справжня сила — у тиші.

   Мудрагелик з братиками присіли і притулили долоньки до стіни. І раптом зрозуміли: печера не говорить голосно, бо найважливіше чутно лише в тиші.

І всі гномики раптом згадали, як іноді поспішали відповісти, не дослухавши. Як хотіли одразу діяти, не подумавши. І всі зрозуміли: якщо не слухати тихого голосу серця, життя починає говорити гучніше — через шум, тривогу й неспокій.

З того моменту гномики зрозуміли, що треба вчитися щодня знаходити хвилину тиші. І Печера Шепоту знову стала тихою — бо її чули.

     Коли вони вийшли із печери, світ здавався іншим. Тепер гномики знали: якщо щось тривожить — треба спочатку зупинитися. Послухати. І, можливо, почути свій власний тихий шепіт.

А Печера Шепоту залишилася, терпляче чекаючи на тих, хто готовий її слухати.

-1-

 

 ****

  Другою була Водяна печера.  Вона не була темною й сухою, як інші печери. Її стіни блищали, наче вкриті срібними нитками, а зі стелі повільно спадали краплі — крапля за краплею, ніби рахували час. Усередині лунало тихе «кап… кап… кап…». Кожна крапля падала в маленьке озерце й розходилася колами. Здавалося, печера дихає водою. А вода, що капала зі стелі, утворювала маленькі підземні річечки. Гноми склали місточок із плоских камінців і допомагали одне одному перейти.

— Чому ти така повільна? — спитав Мудрагелик, дивлячись, як крапля довго збирається, перш ніж впасти.

І раптом вода відповіла дзвінким голосом:

— Я повільна, бо творю.

Гномики придивилися й побачили: там, де тисячі років падали краплі, виросли дивні кам’яні колони — стрункі, мов свічки. Вода виточила їх крапля за краплею.

— Я не поспішаю, — сказала Печера. — Бо знаю: найміцніше народжується з терпіння.

Мудрагелик і його брати сіли біля озерця. Вони згадали, як інколи хотіли усе зробити швидко — виростити сад за день, навчитися мудрості за тиждень. Але вода навчала інакше.

Раптом у печері засяяло світло. Краплі стали схожими на маленькі зірочки. Вони падали й співали тиху пісню:

Крапля до краплі — і камінь цвіте,
Тиша до тиші — і серце росте.

 

Коли гномики зібралися йти далі, озерце раптом засвітилося м’яким блакитним світлом. Краплі перестали просто падати — вони ніби зависли в повітрі, мов маленькі перлинки. І з води повільно піднялася істота. Вона була прозора, як ранкова роса, з довгим волоссям, що текло, мов струмок. Очі її світилися глибоким спокоєм.

— Я Водяниця Печери, — прозвучав її голос, немов спів води по камінню. — Я бережу пам’ять крапель.

    Мудрагелик не злякався, т.я. він був дуже мудрим. Він відчув, що перед ними — не щось страшне, а щось дуже давнє й мудре.

— Я бачила, як ця гора народжувалася, — мовила Водяниця. — Я бачила, як маленька крапля перемагає твердість каменю. Але сьогодні я покликала вас не просто так.

   І раптом у печері сталося диво. Одна крапля, що довго трималася на стелі, впала — але замість того, щоб розлитися, перетворилася на маленький кришталевий квіт.

— Це квіт терпіння, — сказала Водяниця. — Він з’являється лише тоді, коли хтось готовий чекати й довіряти часу.

   Мудрагелик обережно взяв кришталеву квітку. Вона була холодною, але від неї ставало тепло в серці.

-2-

— Запам’ятай, — прошепотіла Водяниця, — не все розквітає одразу. Деякі речі потребують тиші, води й віри.

І світло поступово згасло. Краплі знову почали падати звичним «кап… кап…».

Коли гномики повернулися до долини, де вони жили, вони посадили кришталеву квітку біля струмка. І хоч вона не росла, як звичайні квіти, кожен, хто дивився на неї, ставав трохи спокійнішим.

   Вони знали: якщо хочеш змінити щось велике — почни з однієї маленької краплі.

  А Водяна Печера й далі творила свою невидиму працю — терпляче, тихо й красиво. А Водяниця й далі жила в глибині печери, слухаючи, як народжується час.

 

****

  Третьою була Печера Темряви. У ній не світилося навіть світлячкове світло. Старі гноми, пригадав Мудрагелик, колись шепотіли:
— У глибині гір є Печера Темряви. Там так темно, що навіть тінь боїться себе.

Мудрагелик тоді не злякався, але замислився:
— Якщо там темно, значить, хтось забув принести світло.

   І він, разом зі своїми братиками, вирушив далі по підземеллю, до печери Темряви. Стежка ставала вузькою, камені — холоднішими, а повітря — тихішим. Нарешті вони дійшли до входу в печеру. Звідти віяло прохолодою і глибокою тишею.

   Але гноми знали секрет: треба заспівати давню пісню землі і запалити вогник. Мудрагелик запалив свій маленький ліхтарик. Полум’я було крихітне, але сміливе. Щойно вони ступили у печеру, темрява обійняла їх прохолодою. І раптом… з глибини почулося тихе гудіння.

— У-у-ум… ммм… дууум…

То не вітер і не вода. То співала сама Земля. Гномики прислухалися. Звуки були низькі й круглі, ніби котилися камінцями:

— Го-о-о… Ро-о-о… Мо-о-о…

Мудрагелик разом з іншими гномиками-братиками обережно сіли на камінь і теж почали гудіти в тон. І сталося диво: камінці навколо почали  сяяти теплим золотим світлом. Спершу один, потім другий, а далі — цілий розсип маленьких іскорок. І печера просто стала схожою на нічне небо вкрите зірочками.

— Це ж давня пісня каменю! — шепотіли гноми.

 Сталося диво в цій печері, де панувала Темрява. Але темрява не втекла, не розсердилася — вона відступила на крок, даючи місце світлу. Кожен камінець зберігав у собі спогад про сонце, яке колись торкалося гір. І коли лунав правильний звук, спогад прокидався — і камінь світився золотом. Печера вже не була темною. Вона стала глибокою і теплою, немов велике серце Землі, що повільно б’ється.

     Мудрагелик зрозумів: темрява потрібна, щоб почути. А тиша — щоб зазвучала пісня. Вони помітили, що в темряві живуть не страхи, а тиша, спокій і приховані скарби. А у кутку печери Темряви тихо спала маленька печерна квітка, що

 

-3-

розквітала лише вночі. І гномики її побачили.  Кам’яні пелюстки мовчки здіймалися вгору, а в центрі сяяло світле стебло.

Та цього разу гноми прийшли не просто милуватися. Вони раптом почали сперечатися.

— Треба швидше копати нові ходи! — казав один.
— Ні, треба збирати більше каміння! — заперечував інший.
— А може, будувати вище вежі? — гомоніли треті.

Мудрагелик тихо слухав. А потім сказав:
— А давайте запитаймо Квітку.

Гноми притихли. У печері було чути лише крап-крап-крап. Краплі падали зі стелі  повільно, рівно, терпляче. І раптом здалося, ніби вся печера зашепотіла:

— Краплина творить камінь.
— Тиша народжує форму.
— Повільність будує вічність.

    Гномики подивилися на пелюстки. Кожна з них виросла не за день і не за рік. Краплина за краплиною вода виточила камінь, і з темряви з’явилася квітка.

Мудрагелик усміхнувся:
— Вона підказує нам: не поспішати. Робити справу так, щоб вона жила довго.

Тоді гноми зрозуміли: не сила і не швидкість головне. А ритм. Постійність. Маленькі кроки щодня.

    А Печера-Квітка й далі розквітала в темряві, нагадуючи: Велике народжується з малого. І найміцніше — те, що виросло в тиші.

    Відтоді гноми більше не боялися глибини. Вони знали: навіть найтемніша печера може засяяти, якщо в серці є маленький вогник.

 

****

  Четверта – Печера Перетворень. Там кожен гном ставав тим, ким був у душі. Кремчик-гномик  перетворився на міцний камінь — він став опорою для всіх. Іскрик засяяв, мов вогник, освітлюючи шлях. А Тінчик навчився рухатися безшумно, наче тінь.

   Раптом гномики на підлозі побачили невеликі камені — тьмяні й холодні.

— Кожен хай візьме свій, — прошепотіла печера.

    Гномик -Каменик тримав камінь і мовчав. Він завжди боявся говорити вголос.
Іскорка нетерпляче крутив свій — йому чомусь хотілося, щоб він засяяв швидко і яскраво. Гномик-Сріблик довго дивився на свій і не знав, що треба зробити, щоб камінчик став срібним. Але нічого не відбувалося.

Тоді Мудрагелик сказав:

— А якщо ми скажемо разом, про що мріємо, можливо тоді щось відбудеться.

І вони одночасно почали шепотіти свої бажання:
— Хочемо бути справжніми друзями й підтримувати одне одного.

    І раптом… не один камінь, а всі  спалахнули м’яким світлом. Вони зрозуміли: деякі дива народжуються лише тоді, коли серця б’ються разом.

 

-4-

 

В Печері перетворень був зал Луни. Друзі зайшли в залу і не зразу зрозуміли, що сталося. Вони  почули, як їхні власні слова повертаються до них луною.

Іскорка вигукнула:
— Я найшвидша!

І луна повторила, але тихо:
— …найшвидша-найшвидша?

Сріблик прошепотів:
— Я часто сумніваюся…

І луна відповіла м’яко:
— …сумніваюся…сумніваюся…

Тоді Тінчик наважився сказати:
— Я боюся, але все одно йду вперед.

І цього разу луна прозвучала гучно й світло:
— …йду вперед! …йду вперед!

Гномики зрозуміли: печера посилює не гучні слова, а правдиві.

 

*****

Але раптом гномики в печері відчули щось нове, незрозуміле для них. Десь глибоко попереду ледь-ледь мерехтіло ніжне зелене світло.

— Що це може бути? — прошепотів Мудрагелик.

Вони обережно пішли далі вузьким ходом. Каміння навколо стало гладким і теплим, а повітря — тихим, ніби печера затамувала подих. І раптом гномики побачили диво. Посеред маленької зали, прямо з каменю, росла квітка. Її стебло було тонке, мов промінчик, а пелюстки світилися золотом, синім і рожевим кольорами.

Іскорка здивовано прошепотів:

— Але ж у печерах не ростуть квіти…

І тоді квітка дуже тихо засяяла сильніше.

Мудрагелик сказав:

— Це Квітка Серця Землі. Вона з’являється лише тоді, коли хтось у печері знаходить справжнє світло в собі.

Іскорка здивувався:

— То вона виросла… через мене?

Мудрагелик лагідно кивнув.

— Коли ти побачив світло в камені і терпіння у краплі води — печера відчула це. І з каменю народилася квітка. Раптом квітка тихо задзвеніла, ніби маленькі дзвіночки. Її світло торкнулося стін печери. І сталося диво. Сірі камені навколо почали переливатися різними кольорами, а маленькі кристали засвітилися, наче зорі. І гномики зрозуміли ще одну таємницю Печери Перетворень: коли серце стає добрим і сміливим, навіть камінь може розквітнути.

 

Минуло кілька днів після того, як у Печері Перетворень розквітла чарівна квітка. А гномики ходили з печери в печеру і перевіряли чи все в порядку під землею і шукали  заховану чарівну лампу, що зберігає рівновагу світла і темряви.

 

-5-

 

Раптом із глибини печер долинув глухий звук. Гуууум… Камінці на стінах ледь здригнулися.

— Що це було? — тихо спитав Камінчик.

Старий Мудрагелик став серйозним.

— Це дихання Сплячого Дракона.

— Дракона? — здивувалися гноми.

   Мудрагелик повів їх у найглибший тунель, куди рідко хто ходив. Там було темніше, але лампадки гномиків світили впевнено. Нарешті вони прийшли до великої печери. І там, серед кам’яних гір, лежав великий дракон. Його луска була темна, але подекуди блищала, ніби старе золото. Він спав дуже-дуже глибоким сном.

Гуууум… Гуууум…

— Чому він тут? — прошепотів Тінчик.

Мудрагелик відповів тихо:

— Дуже давно цей дракон охороняв вогонь землі. Але коли світ став шумним і неспокійним, він заснув.

   Раптом маленький промінчик світла в ліхтарику торкнувся драконової луски.

І сталося диво. Луска тихо засвітилася. Дракон повільно розплющив одне око.

Гноми трохи злякалися, але Мудрагелик  зробив крок вперед і сказав:

— Не бійся… Ми друзі печери.

Дракон повільно підняв голову. Його голос був глибокий, як грім під землею.

— Я відчув… світло серця землі. Значить, світло ще живе.

   Він знову ліг, але тепер його луска почала тихо світитися, зігріваючи печеру.

Мудрагелик сказав гномам:

— Тепер дракон більше не спить самотньо. Його зігріває світло, яке ви пробудили.

  Камінчик подивився на величезну печеру і зрозумів: у кожній темряві може прокинутися тепло, якщо поруч з’явиться маленьке світло.

І відтоді гноми знали — глибоко під землею разом із ними живе Сплячий Дракон, що береже вогонь землі.

 

   Брати-гномики взялися за руки. Світло обережно торкнулося дракона, і той усміхнувся уві сні. Печера наповнилася спокоєм.  Дракон не прокинувся. Але з-під його крила викотився маленький камінчик — теплий, пульсуючий.

— Це Насінина Світла, — сказав Мудрагелик. — Її потрібно посадити там, де темно. Довгий час Насінина Світла спочивала в глибині печери. Вона не світилася і не рухалась, але земля навколо стала м’якшою, теплішою. Каміння більше не тріскало від холоду, а підземні води текли рівно й спокійно.

    Вони знайшли гарне місце в печері і всі разом посадили насінинку. Насінина наповнилася їхньою турботою і перетворилася на зоряний вогонь. Він не обпікав, а зігрівав. Світло лягло на луску дракона, і той видихнув рівно та спокійно. Мудрагелик радісно промовив:

•          Ми зробили гарну справу, друзі, вогонь землі знову палає і у світі настане рівновага.  Світ був шумним і неспокійним, а тепер настане спокій і мир.

-6-

   Гномики, один за одним тихенько почали виходити з печери Перетворень, щоб не заважати міцному сну підземному дракону. І кожен в душі радів, що вони, хоч і маленькі істоти, але  зробили велику справу для всього світу.

 

Найглибше диво

Підходячи до виходу печери Перетворень,  вони раптом побачили двері з прозорого кришталю. На них світилися слова: “Тільки разом.” Двері не відкривалися, поки кожен намагався штовхнути їх сам, нічого невідбувалося. Та коли вони взялися за руки — двері розчинилися без зусиль. За ними не було скарбів чи чарівних речей. Лише тиха, тепла зала, наповнена золотим сяйвом.

— Це й є скарб? — здивувався Іскорка.

— Так, — тихо відповіла печера. — Ви змінилися.

Тінчик став сміливішим. Іскорка навчився слухати. Сріблик почав довіряти собі.
А Листограй зрозумів, що справжнє диво — не в печері, а в дружбі. А до Мудрагелика прийшла мудрість предків.

   Коли вони вийшли з Печери Перетворень, щось змінилося навколо них. І з того часу гноми знали: Печера Перетворень відкривається не лише тому, хто шукає диво — а тому, хто готовий стати дивом для інших.

 

*****

    П’ятою була печера Квітів Добра. Спочатку гномикам відкрилася світла зала, де росли дивні квіти. Їх було багато, вони заповнювали всю печеру. Деякі квіти були розквітлі, інші — ще в бутонах, а деякі — зів’ялі. Але запажу квітів в печері не було.

— Це квіти ваших вчинків, — почувся шепіт печери.

Іскорка торкнувся однієї зів’ялої квітки — і згадав, як колись не дослухав свого братика гномика Тора. Квітка тихо здригнулася. Гномик-Іскорка заплющив очі й прошепотів:
— Пробач.

І квітка знову підняла пелюстки.

Сріблик побачив маленький бутон.
— Це коли я хотів допомогти, але не наважився…

— Спробуй зараз, — прошепотіла печера.

Він пообіцяв собі наступного разу діяти — і бутон повільно розкрився.

Мудрагелик побачив квітку, що сяяла найяскравіше.
— Це коли я підтримав друга, — усміхнувся він.

І вся зала наповнилася м’яким ароматом світла.

 

*****

   Шостою  була Печера Забутих Форм. Каміння там було м’яке, наче глина. Гноми торкалися його — і воно змінювалося. Іскрик створив світильник, Кремчик — захисну арку, Тінчик — тихий прохід. А Мудрагелик виліпив маленький знак кола — знак єдності. Печера прийняла їхні дарунки. Давайте теж щось чарівне створимо.

 

-7-

  ***** 

    Вийшовши з печери Забутих Форм, раптом маленькі гномики почули тихий дзвін. Здавалося, ніби десь у глибині землі маленькі дзвіночки ніжно перегукуються.

Дзень… дзінь… дзень…

   Камінчик одразу запитав мудрого та старого Мудрагелика.

— Ти теж чуєш дивний звук у печерах! — схвильовано сказав він. — Ніби камінці співають.

Мудрагелик лагідно посміхнувся.

— Можливо, це Печера Золотих Камінців прокинулася.

— А що це за печера? — здивувалися гномики.

— Там лежать камінці, які стають золотими не від сонця, а від добрих справ, — тихо відповів мудрий гном.

   Гномикам - братикам дуже захотілося побачити таке диво. І всі разом вони вирушили у подорож підземними ходами. Вони йшли вузькими тунелями, де краплі води тихо падали зі стелі. Вони проходили повз знайому Печеру Перетворень, де світилося кам’яне диво — чарівна квітка. А ще глибше було чути спокійне дихання Сплячого Дракона. Нарешті гноми прийшли до нової печери.

І всі гномики завмерли від подиву. Уся підлога печери була вкрита маленькими камінцями. Спочатку вони здавалися звичайними — сірими й тихими. Але коли гноми зробили кілька кроків, один камінчик раптом засвітився золотим світлом.

— Дивіться! — вигукнув Іскорка.

І тут сталося диво: ще один камінчик заблищав, потім ще один.

— Чому вони світяться? — запитали гномики Мудрагелика.

Мудрагелик присів і взяв один камінчик у руку.

— Кожен із них пам’ятає добру справу, — сказав він. — Коли хтось допомагає, ділиться або підтримує друга, камінчик у цій печері стає золотим.

Гномик-камінчик довго дивився на камінці.

— То тут світиться… доброта?

— Саме так, — відповів Мудрагелик.

У ту мить маленький гномик згадав, як він допоміг молодшому гномові знайти загублений молоточок. І раптом один камінчик біля його ніг засяяв яскравіше за інші. Гномик тихо усміхнувся.

— Тепер я розумію, — сказав він. — Найдорожче золото — це добро, яке ми робимо.

    Гноми ще довго стояли в печері, слухаючи тихий дзвін золотих камінців.

А глибоко під землею, поруч із Печерою Перетворень і печерою Сплячого Дракона, тепер сяяла ще одна дивовижна печера — Печера Золотих Камінців, де кожна добра справа ставала світлом.

 

 *****

Востма печера : Печера Срібного Дзвону

   Одного тихого вечора гномики  сиділи в колі і тихо- тихо співали давню пісню землі, а їх лампи м’яко освітлювали кам’яні стіни. Раптом із далекого тунелю почувся тонкий дзвін.

-8-

Дзень…Дзінь…Дзень… Гномики  підняли голови.

— Ви чуєте? — прошепотіли вони.

Гноми прислухалися. Звук був такий ніжний, ніби десь у темряві хтось торкався маленьких срібних дзвіночків. Камінчик побіг до Мудрагелика.

— Що це за звук?

Старий гномик усміхнувся.

— Мабуть, ти почув Печеру Срібного Дзвону.

— Там є дзвони?

— Не зовсім, — відповів Мудрагелик. — Там співає саме каміння.

   І вони вирушили у дорогу. Тунель ставав дедалі вужчим, а дзвін — голоснішим.

Дзень… дзінь… дзінь… Нарешті вони увійшли до нової печери. І Камінчик здивовано зупинився. Зі стелі звисали довгі тонкі кристали. Коли на них падала крапля води або легкий подих повітря, вони тихо дзвеніли. Дзень… Дзінь…

Вся печера була схожа на величезний музичний інструмент. Камінчик обережно торкнувся одного кристала. Дзінь! Звук розійшовся по печері, мов хвиля.

Гноми засміялися від радості.

— Це наче музика! — сказав Камінчик.

Мудрагелик кивнув.

— Так. Кожен камінь має свій голос. Разом вони створюють музику землі.

У ту мить з глибини печер долинув теплий подих Дракона. Легкий рух повітря торкнувся кристалів. І раптом вся печера зазвучала. Дзень… дзінь… дзелень…

Камінчик стояв і слухав. Йому здавалося, ніби каміння розповідає стародавню казку про землю, воду і світло. Мудрагелик тихо сказав:

— Коли серце спокійне, можна почути музику навіть у камені.

   Камінчик усміхнувся. І відтоді, гноми іноді, коли працювали під землею,  приходили до Печери Срібного  Дзвону, щоб слухати тиху музику землі. Бо там навіть тиша була схожа на пісню.

 

*****

Дев’ята печера:  Печера Кришталевої Ріки

    Гномики, ходячи підземеллям уже знали багато дивовижних і чудових місць: Печеру Перетворень, Печеру Золотих Камінців і печеру, де спав теплий Дракон.

Та все ж вони спішили до печери, де була чарівна лампа. І раптом вони почули  незвичайний звук. Дзюр… дзюр… дзюр…

— У печерах річка? — здивувався гномик-Тор.

Він побіг до Мудрагелика.

— Я чув воду! Але під землею ж немає річок!

Мудрагелик лагідно усміхнувся.

— Є одна. Але її бачать не всі. Це Печера Кришталевої Ріки.

— Я хочу її побачити! — сказав Камінчик.

І всі гномики  вирушили разом, щоб побачити кришталеву річку. Вони йшли вузькими проходами, де тихо падали краплі зі стелі. Каміння ставало дедалі світлішим, а звук води — голоснішим. Дзюр… дзюр… дзюр… І раптом тунель відкрився у велику печеру. Камінчик завмер від подиву. Посеред печери текла річка. Але це була не звичайна вода. Вона була така прозора, що здавалася

-9-

 зробленою зі скла. А на світлі лампи вона переливалася, ніби кришталь.

По берегах росли кам’яні сталактити й сталагміти, схожі на великі кришталеві свічки.

— Яка краса… — прошепотіли гномики.

Мудрагелик тихо сказав:

— Ця річка народжується з маленьких крапель. Крапля за краплею вони збираються разом і стають рікою. Гномики  нахилилися і торкнулися води. І сталося диво. По воді розбіглися маленькі світлі хвильки, наче річка усміхнулася.

— Вона жива? — здивувався гномик.

— Усе в печерах має свою душу, — відповів Мудрагелик. — Камені, вода і навіть тиша.

  У ту мить гномики почули знайомий теплий подих. Десь далеко, у глибині печер, тихо дихав знайомий їм Дракон. А з іншого боку ледь-ледь світилася чарівна квітка з Печери Перетворень. І гномики зрозуміли: вода, камінь, світло і тепло — усі вони живуть разом під землею. Річка тихо дзюркотіла, ніби співала пісню. І відтоді гноми іноді приходили до Печери Кришталевої Ріки, щоб послухати її тиху музику. Бо кожна крапля нагадувала їм: навіть маленька краплина може стати великою рікою.

 

****

  Гномики рушили далі, шукати нову печеру, про яку стара Земля тихенько шепотіла у тріщинах скель. Йшли вони довго вузькими ходами, поки не дійшли до великого кам’яного залу. Коли гномики засвітили свої ліхтарики, сталося щось дивовижне. Світло раптом розлетілося по всій печері. Десятою печерою була Печери Дзеркал. На стінах, на стелі, навіть на підлозі засяяли гладенькі камені. Вони блищали так ясно, ніби це були маленькі дзеркала.

— Ой! — вигукнув найменший гномик. — Я бачу сто гномиків!

І справді: куди не подивишся — усюди відображення. Один гномик стояв тут, а в дзеркалах — десятки таких самих.

Мудрагелик тихо сказав:

— Це Печера Дзеркал. Вона любить показувати світ по-особливому.

Гномики почали ходити печерою. Один підняв руку — і сотні рук піднялися у камінцях. Інший засміявся — і печера ніби теж засміялася тихим лунким сміхом.

Але раптом один гномик нахмурився, бо перечепився об камінець. І що ж сталося? У дзеркалах з’явилося багато похмурих облич.

  Мудрагелик присів біля нього і лагідно сказав:

— У цій печері каміння дуже уважне. Воно повторює те, що бачить.

Гномик подумав, потім усміхнувся. І раптом у печері стало світліше — сотні маленьких усмішок засяяли у камінцях. Гномики довго ще гралися у Печері Дзеркал. Вони співали, і пісня розліталася по віддзеркаленнях, ніби цілий підземний хор співав разом з ними. Але настав час рухатися далі, Мудрагелик сказав:

— Пам’ятайте, друзі: іноді світ — як ця печера. Він тихенько віддзеркалює те, що ми приносимо в нього.

-10-

Відтоді гномики знали: коли йдеш у Печеру Дзеркал, бери із собою світло у серці. Бо печера завжди повертає світові те, що ти приносиш.

 

****

   Одинадцятою була - Печера Часу. Тут не було ані каменів, ані озер. Лише велике коло на підлозі, складене з піску, світла й маленьких сяючих крупинок. Посередині стояв пісочний годинник. Але пісок у ньому то підіймався вгору, то спускався вниз.

— Час не тільки минає, — озвалася печера. — Він росте разом із вами.

Гномик Тор ступив у коло — і побачив себе маленьким, коли боявся темряви. Потім — теперішнім, сміливішим. А потім — майбутнім, із ясним поглядом і впевненими кроками.

— Я ще не такий… — прошепотів він.

— Але можеш ним стати, — відповів тихий голос.

   Іскорка побачив, як його поспіх колись заважав, а терпіння — допомагало.
Сріблик побачив, що кожен сумнів — це зернятко, з якого може вирости мудрість. Гномики зрозуміли: час — це не ворог. Це сад, який вони доглядають щодня.

 

****

 Печера Світлячків

Одного вечора гномик Мудрагелик сказав своїм братам:

— Сьогодні ми підемо у тиху печеру. Але там потрібно йти дуже обережно і тихо.

Гномики взяли свої лампи, але Мудрагелик попросив:

— Коли ми прийдемо, погасимо світло.

Вони здивувалися, але погодилися. Довгим звивистим ходом гномики дісталися великої темної печери. Тут було так тихо, що чути було лише краплі води.

Мудрагелик тихенько сказав:

— А тепер погасимо лампи.

Стало зовсім темно. Спочатку гномики нічого не бачили. Але раптом… На стіні спалахнула маленька зеленкувата іскорка. Потім ще одна. І ще. І ще. Незабаром у печері засяяли сотні маленьких світел, ніби нічне небо під землею.

— Ой! — прошепотів найменший гномик. — Це зірки?

Мудрагелик усміхнувся.

— Ні. Це маленькі печерні світлячки. Вони люблять тишу і темряву.

   Світлячки тихо літали між камінцями. Інколи вони сідали на кристали, і ті починали ніжно світитися. Печера стала схожа на чарівний підземний сад зі світла. Гномики сиділи тихенько і дивилися. Ніхто не хотів говорити — бо тоді могла злякатися ця тиха краса.

   Через деякий час Мудрагелик прошепотів:

— Бачите, навіть у темряві може народитися світло.

І гномики понесли цю тиху таємницю у свої серця. Відтоді вони назвали це місце Печерою Світлячків.

=11=

  ****

     Раптом Мудрагелик помітив, що каміння стало теплішим, а світлячки збираються колами. Це знак: підземний світ хоче, щоб його почули і лампа кличе їх швидше  знайти її. Так починався новий шлях — не ногами, а серцем.   

    Гноми вирушили в нову подорож. Дорогою печери змінювали їх. У Печері Ваги гноми стали легшими, мов пір’їнки, і навчилися нести лише потрібне. У Печері Пам’яті вони побачили себе маленькими — такими, якими були колись. Це наповнило їх лагідністю. Раптом під ними відкрився Хід Коріння — вузький тунель, оплетений корінцями стародавніх дерев. Коли гноми торкалися їх, коріння перетворювалося на сходинки. Так брати спустилися ще глибше, ніж будь-коли під землю.

 

  ****

  Нарешті вони дісталися місця зустрічі, до печери Чарівної лампи. Мудрагелик уважно подивився на лампу, а потім усміхнувся:
— Лампи не ламаються просто так. Вони інколи втомлюються. Їм потрібне тепло… не лише вогню, а й серця.

— Але як її полагодити? — тихо запитали його братики- гномики.

— Потрібно працювати всім разом, — відповів Мудрагелик.

   І гномики почали працювати. Один приніс теплий золотий пил з глибини печери. Інший — краплю чистої води зі скельного джерела. Третій тихенько наспівував давню мелодію землі. І всім вистачало роботи.

  І раптом … всередині лампи з’явилося маленьке світло. Спершу — тихе, мов подих. Потім — тепліше… і ще тепліше… Потім — як м’яке сяйво. І раптом лампа засяяла ще яскравіше, ніж раніше! Чарівна лампа … перетворилася на маленьке сонце. Печера почала світитися разом із лампою.

— Вона ожила! — вигукнув гномик-Ліхтарик.

Мудрагелик кивнув:
— Бо ми наповнили її найголовнішим — турботою і любов’ю.

   І раптом вони побачили якусь форму, то була Тінь. Вона  чекала гномиків і тремтіла. Але світло не витіснило тінь — воно створило м’який сутінок. Але разом зі світлом прокинулася і давня сила. У далеких печерах зашурхотіло.

— Тепер ти маєш ім’я, — сказав Мудрагелик Тіні. — Ти тепер – Берегиня Тиші.

— Якщо світло росте, тінь теж шукає свого місця, — мовив Мудрагелик. — Ми маємо провести рівновагу.

   І тінь стала формою, а світло — сенсом. Чарівна лампа, що зберігає рівновагу світла і темряви, почала спокійно і лагідно світити. Печера заспокоїлася. І гномики зрозуміли, що їм час повертатися додому. Вони відчули як земля зітхнула з полегшенням. А в далекій глибині дракон поворухнув крилом і… ще глибше заснув. Бо світ знову був цілим і врівноваженим.

 

****

   Нарешті вони дісталися Чарівної печери скарбу. Посеред неї стояла скриня, але в ній не було ні золота, ні коштовностей. Там лежав кристал, який світився

-12-

м’яким світлом. Це був той кристал, який їх був кликав і вони його бачили на стіні. Але зараз він спокійно лежав у чарівній скрині.

— Це і є наш скарб, — мовив гномик Бурчик. — Він зберігає дружбу, сміливість і пам’ять про те, що разом ми здолаємо будь-яку темряву.

•          Так – відповів Мудрагелик.

  В печері не було жодного звуку. Навіть серця гномиків билися безшумно. Мудрагелик зрозумів: тут не можна говорити — лише думати добрі думки. У цій печері можна рухатися лише дуже повільно. Хто поспішає — повертається назад. І брати спокійно чекали, помічати дрібниці: краплю води, лінію каменю, подих одне одного. Коли братики-гномики зосередилися на вдячності й любові, зі стін виросли кристали-свічки й освітили їм шлях. Мудрагелик поставили чарівну насінину на підлогу перед собою і всі гномики побачили, що з неї виріс маленький паросток світла. Він не був рослиною і не був кристалом — він дихав. Мудрагелик посадив паросток у центрі печери. Він підріс і світив м’яко, мов вечірня зірка. Печера відкривала їм прихований хід. І раптом Мудрагелик почув ледь помітний дзвін — мов хтось торкнувся кришталю. Він знав: це знак. Раптом перед братами розкинулося роздоріжжя. Один шлях веде до глибини, інший — додому. Мудрагелик сказав:
— Справжній шлях — той, з якого ти повертаєшся іншим.
І гномики обрали  шлях додому, несучи з собою змінене серце і змінені думки. Коли гномики поверталися, всі печери зустріли їх тишею. А насінина Світла вже не була насіниною — вона стала Кристалом Рівноваги. Але цей кристал не світився постійно, а лише тоді, коли було потрібно цілому світові.

  У далекій глибині дракон спав спокійно.  Бо знав: поруч є ті, хто береже його сон. Його сон був рівним, як подих дитини. Тінь знайшла своє місце, світло — свій час, а земля — своїх берегів. Відтоді гноми більше не шукали скарбів. Вони стали тими, хто зберігає рівновагу.

****

   Коли гномики вийшли з печери, вони вже не шукали див. Вони знали:

Кожен день — це Зала Часу.
Кожне слово — це насіння квітки.
Кожен вибір — це перетворення.

І Печера Перетворень тихо сяяла в глибині гори… і в глибині кожного серця.

 

****

   Гноми повернулися додому щасливі. Відтоді їхні печери були світлішими, бо справжній скарб вони несли в серцях. Коли брати повернулися додому, лампа знову стала просто лампою. Брати навчилися нести світло так, щоб воно не засліплювало, а зігрівало. Світло ставало тихішим — і сильнішим.

-13-

Шматочок чарівного кристалу, що взяв Мудрагелик, поставили гномики  у центрі гном’ячого дому.

— Це не наша сила, — сказав він. — Це пам’ять про те, як слухати світ.

  Але відтоді гноми знали: справжня магія — це мудрість, братерство і вміння не будити те, що має спати. Вони зрозуми: сон — це робота, а спокій — охорона майбутнього. І якщо колись уночі ти почуєш, що земля тихо дихає — це дракон бачить добрий сон, а Мудрагелик пильнує підземний світ. І якщо колись ти відчуєш, що світ став занадто гучним — згадай Мудрагелика. Можливо, саме час зробити повільний крок і послухати тишу. А якщо ти колись почуєш, як під землею тихенько співає каміння — знай: гноми знову вирушили у подорож.

   ****

Пальчикова гра «Гномики в печері»

1. Печера
(долоні з’єднати разом, зробити «печеру»)

Є під землею тиха печера,
Там камінці сплять до рання.

2. Прокидаються гномики
(по черзі ворушити пальчиками)

Раз — прокинувся гномик малий,
Два — ще інший веселий, живий.
Три — ще третій виходить гуляти,
Чотири — почав камінці розглядати.
П’ять — усміхнувся і друзів покликав.

3. Збирають камінці
(пальчиками «щипають» камінчики)

Тук-тук-тук — камінці збирають,
В кишеньки тихо складають.

4. Квітка росте
(повільно розкрити долоні)

Аж раптом у темній печері
Квітка чарівна розквітає!

Пелюстки тихенько ростуть,
Світло лагідне несуть.

5. Дракон дихає
(глибокий вдих, пальці розкриті)

Десь у глибині дракон спить,
Тихо-тепло він дихить.

6. Гномики радіють
(плеснути в долоні)

А гномики радіють —
Печера світлом сяє!

 

-14-

 

Фінальна казка про Велике Диво Печер

    Глибоко під землею було багато чарівних печер. Була Печера Перетворень, де камінці вчилися світитися. Була Печера Золотих Камінців, де кожна добра справа ставала золотим блиском. Була  велика печера, де спав Старий Дракон, що беріг тепло землі.

   Маленькі гномики  часто ходили між цими печерами і дивувалися їхніми таємницям, коли працювали в підземеллі.

  Одного разу Мудрагелик сказав гномам:

— Сьогодні особливий день. Сьогодні всі печери можуть прокинутися разом.

Гноми взяли свої маленькі лампи і тихо рушили підземними ходами. Спочатку вони прийшли до Печери Перетворень. Там чарівна квітка світилася ніжним світлом.

   Камінчик нахилився до неї і прошепотів:

— Ходімо з нами. Сьогодні печери зустрінуться.

І квітка засвітилася ще яскравіше, ніби погодилася. Потім гноми пішли до Печери Золотих Камінців. Камінчики задзвеніли тихо: дзінь… дзінь… Іскорка  узяв один маленький золотий камінчик і поніс із собою. А потім гномики  прийшли до великої печери, де спав дракон. Гуууум… Гуууум… Це було його спокійне дихання.

   Камінчик поставив чарівну квітку поруч, а золотий камінчик поклав біля лапи дракона. І сталося диво. Квітка засяяла теплим світлом. Камінчик заблищав золотом. І луска дракона теж почала світитися. Дракон повільно розплющив очі.

Але тепер він не був страшним. Його очі світилися мудрим і теплим світлом.

— Я бачу… — тихо сказав він. — Печери знову наповнилися добром.

   Він видихнув теплий подих, і по всіх печерах прокотилося м’яке світло.

Камінці засяяли. Краплі води заблищали. Квітка розквітла ще більше.

  Мудрагелик тихо сказав гномам:

— Ось велика таємниця землі: коли сміливість, доброта і тепло серця зустрічаються разом — народжується диво.

   Гномики подивилися на печери і зрозуміли: навіть глибоко під землею може горіти світло, якщо хтось маленький несе його у своєму серці.

    І відтоді гноми щовечора співали  давнюю пісню землі, а печери тихо сяяли у темряві, зберігаючи своє велике диво.

 

 

 

 

 

 

-15-