Урок-мандрівка "Історія кобзарства в Україні від найдавніших часів до початку XX ст."

[Див. адресу музичного додатка: https://accounts.gogle.com/Login?hl=ru]

    [Ілюстративний матеріал дивись на сторінці https://c|rive.google.com/folderview?id=OBxPSNZedlMm8bmx.JTzJRendzWkk&usp=sha:ing]

       Ознайомившись із кобзарями та лірниками як типами народних співців -
музикантів, переходимо до вивчення його історії та особливостей побутування. Цій
проблемі й присвячуємо урок на тему "Історія кобзарства в Україні" (від найдавніших
часів до початку XX ст.). У процесі підготовки до уроку учнем та вчителем радимо
використати таку літературу: Куліш П. Записки о южной Руси. В 2 — х т., К.1994;
Колесса Ф. Мелодії українських народних дум. - К., 1969; Лисенко М. Характеристика
музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм. -
К.,1995; Вертій О. Український Гомер ( Життя і творчість Остапа Вересая). //
Українська мова та література в школі. - 1991 - №12 - с. 36 - 39; Українські народні
думи. Том перший корпусу. Тексти і вступ К. Грушевської. — Харків, 1927;
Жеплинський Б. Коротка історія кобзарства в Україні. - Львів, 2000; Лавров Ф. Кобзарі.
Нариси з історії кобзарства України - К., 1980; Кирдан Б., Омельченко Л. Народні
співці - музиканти на Україні - К., 1980; Литвин М. Струни золотії - К.1994,; Лозко Г.
Українське язичництво - К., 1994 р. та іншу літературу.

              На власному досвіді переконалися в тому, що найефективнішим типом уроку в такому разі буде урок - мандрівка в глиб століть, метою якого стане ознайомлення із історією кобзарства в Україні та особливостями його побутування від найдавніших часів до початку XX століття.

                     Розпочнемо його так:

      (На стіні велика карта України. Поруч фотопортрети кобзарів на ній. Чутно переливи кобзи...)

       Учитель: Що то за інструмент звучить такий і як зветься майстер, що видобуває з

нього цю чарівну мелодію? ( Учні відповідають, що то звучить кобза і грає на ній кобзар). Так, це звучить кобза... Лине вона своєю думою - піснею до наших сердець через ціле тисячоліття... Духовно єднає нас із пращурами далекими нашими. Збирає на своєрідне віче душі всіх українців... Віче тисячолітньої культури нашої, історії.. ( Кобза змовкає).

        Пригадайте, що ви вже знаєте про кобзарів? - звертається до класу вчитель. (  Учні відповідають,  що кобзарі - це українські народні співці й музиканти, які виконують пісні й думи, супроводжуючи свій спів грою на кобзі). Сьогодні ж запрошуємо вас у мандрівку вглиб століть, аби дізнатися про витоки, розвиток   та   становлення   кобзарства  -   цього   справді   самобутнього   виду народного мистецтва не лише в українській, а й світовій культурі.

         Ми пройдемо історичними стежками кобзарства. А вони беруть початок свій у сивій давнині, в добі язичництва. Язичництво - це давня   політеїстична релігія наших давніх предків, тобто вірування у багатьох богів, що передувала християнству. Служителі культу язичництва називалися жрецями ( волхвами).

         (Трохи на віддалі невимушено розігрується сценка: на битій дорозі гурт людей, у його оточенні сидить старий чоловіку білому довгому одязі з широкими рукавами, вишитому спереду уздовж усієї застібки, з широкою відлогою ( капюшоном). Це типовий одяг волхва. Щось чаклує час від часу граючи на гуслях.)

(Учитель звертає увагу глядачів на описану вище сценку):

            Ми з вами перемістилися в Київську Русь, в епоху язичництва. Отой незвичайний чоловік - волхв. Волхви - це жреці у Древній Русі, служителі язичницького культу, їм приписувався вплив на сили природи, передбачення майбутнього. Волхви вперше згадуються в літопису під 912 роком у зв’язку з повідомленням про передбаченням волхвом смерті київському князеві Олегу.

           Саме в серодовищі волхвів записували стародавні перекази, міфи, так звані кощюни. Кощюни близькі до байок. Вони виконувалися в супроводі музики - можливо, співалися або промовлялися речитативом, як кобзарські думи. Волхви у Древній Русі були також і скоморохами ( скоморох - це музикант, який грав на різних інструментах). А тих, які грали на щипкових ( можливо кобзоподібних) інструментах і під їх супровід виконували старовинні епічні твори, такі як билини - старини, вважають прототипами кобзарів, бандуристів, лірників.

             Жерці, волхви та співці - скоморохи, що вийшли з їхньої гущі, користувалися авторитетом у князів і пошаною всього народу. Із літописних згадок дізнаємося, що князі часто влаштовували "пир с гусльми" а серед простого народу співці -скоморохи виконували обрядові пісні, зокрема русальні. Арабський вчений і мандрівник того часу Ал - Бекрі при описі русів згадує: " У них є різні струнні та духові інструменти. Є у них духовий інструмент, довжина якого понад двох ліктів і струнний, на якому вісім струн. Внутрішня сторона його плоска, а не опукла". Можливо це один із подібних до кобзарських інструментів XI століття.

              До перших талановитих співців — музикантів належали Мануйло, Боян і Митуса (Дмитро). Що ж повідує про них історія?

 

1-й провідник (розповідає): Мануйло - перший з відомих у літературних джерелах

співців періоду Київської Русі. Згадується в літопису під 1137 роком як співець "гораздий", тобто визначний. Є відомості, що Мануйло прибув до Києва з Греції з двома товаришами. Був співаком у князя Мстислава, потім став Єпископом смоленським.

Учитель: Одним із древніх і найвідоміших представників народних співців, які

вважаються прототипами народних кобзарів, змальований у "Слові о полку Ігоревім" славний Боян. (Проектується портрет Бояна). У цьому "соловию старого времені" можна вбачати вже реальну постать імпровізатора, гусляра.

(Далі, щоб учні пригадали уже відоме їм про Бояна, ставимо такі запитання):

1) Хто такий Боян?

2) Що ви знаєте про нього зі "Слова о полку Ігоревім" чи з інших творів?
За ними проводимо коротку бесіду.

(Учитель продовжує системну розповідь з елементами речитативного читання "Слова о полку Ігоревім "):

              Так, Боян - давньоруський співець - дружинник 2 - ї половини XI -початку ХІІ століття, уславлений у "Слові о полку Ігоревім". Його ім’я виявлено також в одному з написів у Софійському соборі в Києві. Автор "Слова" називає Бояна "віщим співцем", "внуком Велеса" ( давньоруського бога поезії, покровителем поетів), "соловієм давнього часу, який летить тропою Трояна", тобто шляхом пророчого, божественного натхнення. Зі "Слова" відома тематика творів Бояна: Боян оспівував князів, а також подвиги руських воїнів, осуджував лихі міжусобиці. Боянові послідовники - представники народного епосу княжої доби продовжили розпочату ним патріотично спрямовану тематику.

               Ім'я Бояна стало прозивним. Його образ відтворено в художній літературі й мистецтві.

(Виконується речитативне читання "Слова о полку Ігоревім", де згадується Боян).

Гей, Бояне, дивна ж твоя мова:

Раз як вовк мчиться вона степами,

То щебече, аж ходить діброва,

То зніметься і під небесами,

Як орел гордо, пишно буяє...

Гей, мистець був Боян над мистцями.

Як було давнину спогадає

І незгоди князів й коромоли,

То не стадо лебедів пускає

Свої хижі, бистрі соколи.

………………………………

…………………………...Не лебідя

То сокіл доганяє, ген в далі,

Лиш Боян свої пальці пускає,

Віщі пальці на струни, - щоб грали

Князям славу і честь повідали.

           У період же після розпаду держави Київська Русь і включно аж до XVII ст., на жаль, дуже мало відомостей збереглося про кобзарів. Наприкінці XVII ст. спостерігається деякий занепад кобзарської музики. У вищих колах суспільства кобзу витісняють більш вдосконалені інструменти, які на Україну все частіше проникають із Заходу. Кобза в ці часи опиняється в руках народних музикантів, незрячих старців. Народні кобзарі - сліпці донесли кобзу, а також кобзарські думи і пісні разом із старовинними кобзарськими традиціями до наших днів. А ми тим часом продовжуємо мандрівку вглиб століть.

Була на Запорізькій Січі і своя своєрідна школа, в якій вчили грати на кобзі та інших народних інструментах. Після закінчення цієї школи кобзарі -бандуристи, вивчивши і одну - дві іноземні мови ( польську, турецьку чи татарську), ставали розвідниками у козаків. Проникаючи у сусідні держави з кобзою, розвідували укріплення противників, місце перебування бранців.

У 1971 році - обраний товариством військовим писарем в Самарську палатку. Враховуючи його дипломатичні здібності, не раз посилало його козацьке товариство в Петербург чи Москву " з паперами" до цариці чи Потьомкіна.

Уже на схилі віку старий запорожець, порубаний у битвах та нездатний володіти шаблею, часто звертався до кобзи, як до засобу існування. З кобзою він розважав товариство, складав пісні та думи про історичні події та славні походи, очевидцем яких був сам.

2-й провідник:    Відомим на Запоріжжі був і кобзар Данило Бандурка.

Чим же займався Данило Бандурка на Січі? Насамперед він був хорошим бандуристом. Крім того, влітку косив у лугах сіно, пас і стеріг коней, охороняв козацьке майно та курені. Звичайно, брав активну участь у гайдамацьких бойових походах і як воїн не раз відзначався мужністю й відвагою.

Якось у полон до турків потрапило 20 козаків, серед них був і Грицько, тоді ще козак, як й інші. Цього Грицька було призначено наглядачем до решти козаків, що були під вартою. За те, що він сприяв утечі полонених, давши їм турецький одяг, йому турки викололи очі. Сліпий він якимось чином все ж "добрався у свій край і почав грати козацьких пісень, котрі про воїнство: як вони із полону тікали".

(Виконуються уривки думи "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі")

Із Зопорізької Січі старі кобзарі — запорожці розходились по Україні і несли в народ слово правди про давні і недавні події, про народних героїв, про боротьбу народу з поневолювачами. Вони вчили кобзарському мистецтву молодих, передавали їм старі кобзарські традиції, виготовляли кобзи.

1. на Гетьманщині ( в XVII ст. вона називалась Військо Запорозьке). Територія
   Гетьманської держави  обіймала за Б.Хмельницького  колишні  воєводства
   Київське, Брацлавське й Чернігівське, частину Волинського, а також частину
   Білорусії (Чавський полк). Столицями Гетьманської держави свого часу були:
   Чигирин, Батурин, Глухів.
2.   на Наддніпрянщині (Черкащина, Київщина, Полтавщина);
3.   на Слобожанщині (південно — східна частина Сумщини, Харківщина)
4. 1-й провідник: Північну частину Гетьманщини (Сіверщину) ( показує на карті}       історія   представила такими співцями як Григорій Любисток, Остап Вересай, Терентій Пархоменко, Андрій Шут, Андрій Бешко, Іван Романенко, Аврам Гребінь. (Показує портрети названих кобзарів).
5. Досить цікавою є біографія Григорія Любистка із Чернігівщини.У XVIII ст. при царських палатах організовувалися хорові та музичні капели,потрапляли туди й кобзарі.

З придворних кобзарів увагу привертає постать незрячого кобзаря Григорія Михайловича Любистка (родом із Прилук), якого забрали до царського палацу при наборі співаків та музикантів. Любисток прожив тут близько 20 років. Гарний голос, блискуча гра на кобзі висунули Любистка в число найкращих кобзарів того часу. Проте туга за батьківщиною змушує його тікати на Україну.

Цариця Єлизавета видає один за одним укази про розшуки кобзаря та повернення його до царського палацу. В указах перелічувалися ознаки втікача: середній зріст, сліпий, русяве волосся. Врешті — решт кобзаря було затримано в Києво - Печерській лаврі і знову вернули до цариці. На диво, Любисток не був покараний, а добре обдарований царицею: був пожалуваний дворянством, діставши до того рангу полковника.

А тепер перенесемось у буремні роки Коліївщини — великого народно — визвольного повстання селян Правобережної України в 1768 році проти польське - шляхетського гніту. Почавшись у районі Чигирина ( показує на карті), воно охопило спочатку південь Київщини ( Черкаси, Смілу), а потім поширилось майже на всю Київщину і частково на Поділля. На чолі повстання стояв запорожець Максим Залізняк.

1-й учасник мандрівки: Зачекайте лишень! Про Коліївщину я читав у поемі Тараса Шевченка "Гайдамаки".

2-й учасник мандрівки: А ще є цікава книга Миколи Глухенького "Весняні води", вона теж присвячена цим історичним подіям. А гляньте, що то за гурт людей зібрався такий?

 

(Розігрується сценка із поеми Т.Шевченка "Гайдамаки". Сидить кобзар, грає на кобзі. Навколо нього люди з колами й косами ( типовою зброєю гайдамаків) слухають спів).

 

1 - й провідник: Це повстанський табір гайдамаків і козаків поблизу Чигирина. Давайте послухаємо, про що співає кобзар.

Літа орел, літа сизий

Попід небесами:

Гуля Максим, гуля батько

Степами — лісами.

Ой літа орел сизий

А за ним орлята:

Гуля Максим, ґуля батько,

А за ним хлоп^’ята,

Сини його, діти...

…………………………..

Шануйтеся ж, вражі ляхи,

Скажені собаки:

Йде Залізняк Чорним шляхом

За ним гайдамаки".

 

Яскравим прикладом служіння рідному народові є діяльність трьох кобзарів з Черкащини - учасників Коліївщини Прохора Скряги, Василя Варченка, Михайла - Сокового зятя.

Після придушення великого народно - визвольного антифеодального повстання 1768 року проти польське — шляхетського гноблення, відомого під назвою Коліївщина, яке спалахнуло в районі Мотронинського монастиря (біля Черкас), польська шляхта вчинила нечувану криваву розправу над повстанцями.

Озвіріла шляхта скарала насмерть і трьох кобзарів - учасників Коліївщини: Прокопа Скрягу з Остапова, Василя Варченка із Звенигородки і Михайла, Сокового зятя, з Шаржиполя. Народних співців знищили за те, що вони, як про це засвідчує " Коденська книга", "гайдамакам на бандурах грали".

Про згаданих кобзарів у "Коденській книзі" записано: "Прокіп Скряга, бандурист з Остапова... Цей мусить бути обезголовлений ( 2 січня 1770 року)". В поіменному списку страчених сказано, що Прокіп Скряга разом з чотирма іншими повстанцями за гайдамацькі вчинки обезголовлений того ж дня тобто 2 січня 1770 року.

Тут також говориться: "Чмихайло, Сокового зять, з села Шаржиполя. Вирок: цей заслуговує на смерть. 18 січня 1770 року".

Далі читаємо ще про одного кобзаря: Василь Варченко перейшов із Звенигородки в Козацьку Долину, звідки пішов з ватажком Ремезом і ходив з останнім у Водяники, Кобилячки та Попуринці і грав гайдамакам на бандурі. 26 січня 1770 року винесено вирок, за яким Варченка разом з іншими 22 гайдамаками скарано на смерть.

Вороги розуміли, яку знадну роль у національно - визвольній боротьбі українського народу, зокрема проти шляхетської Польщі, відігрівали кобзарі. Відомо, що польський уряд вживав найрішучиших заходів для того, щоб викоренити з ужитку українські народні думи та історичні пісні, особливо про гетьмана Богдана Хмельницького, а також знищити народних співців - кобзарів, вважаючи їх діяльність надто шкідливою й небезпечною.

         Бідному невольникові - кріпакові було вже не до кобзи, і тому він покинув її, як покинув раніше шаблю та рушницю... Цю покинуту на призволяще кобзу підхопили каліки - співці, які й зберігали її аж до наших часів. Отже, з кінця XVIII ст. кобза стає інструментом убогих калік, що при допомозі неї випрошують собі милостиню. Серед цих сліпих кобзарів, яких, взагалі   було   багато,   особливо   визначились   такі,   як   Андрій   Шут,   Іван Крюковський, Федір Холодний, Архип Никоненко, Остап Вересай... Творчість їх припадає на XIX століття. Коротко ознайомимося із життєвим і творчим шляхом декількох із них. Переносимося на Чернігівщину XIX ст. (Показує на карті).

Одним із видатних охоронців, популяризаторів української народної поетичної творчості у XIX ст. був Остап Вересай. (Демонструє портрет кобзаря).

Остап Микитович Вересай народився 1803 року в селі Калюжниці Прилуцького повіту Полтавської губернії ( тепер Чернігівська область) у сім'ї кріпаків (показує на карті}. Жив, кобзарював і помер О.Вересай у сусідньому від Калюжинець селі Сокиринцях ( тепер Срібнянського району Чернігівської області). Батько майбутнього кобзаря був сліпим жебраком, добре грав на скрипці, заробляючи собі й сім^’ї на прожиток.

Тяжкий життєвий шлях пройшов кріпак Вересай. Коли хлопчику виповнилося чотири роки, він, як і батько, осліп.

Оспат Вересей навчався в Юхима Андріяшівського та Семена Кошового з Роменщини (тепер Сумська область), але через слабке здоров’я повного, трирічного строку так і не добув. Сам удосконалював свою майстерність гри на кобзі. Сам поповнював свій репертуар. Кобзар мав сильний красивий голос, співав з великою експресією; свій спів супроводжував потупуванням ніг - йому була притаманна артистична манера виконання.

Репертуар Остапа Вересая був, справді, багатим. До нього входили думи: "Буря на Чорному морі", "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", "Бідна вдова і три сини", "Проводи козака" ("Отчим"), "Сокіл і Соколята", "Федір Безродний, бездольний", сатиричні пісні "Нема в світі правди", "Щиголь", "Дворянка", "Хома та Ярема", "Кисіль", "Бугай" а також десять псалмів релігійного змісту ("Про страшний суд", "Син блудящий", "До часнього живого чоловіка", "Муки Христа" та ін.), мелодії танців та пісень танцювального характеру ("Дудочка", два козаки, "Ой їхав, не заїхав", "Козак - валець", "Циганочка", "Бугай", "Кисіль"). Кобзар знав також багато козачків, обрядових, побутових, родинних пісень, пісень на громадські теми, тощо.

Остапа Вересая знав Т.Г. Шевченко. У 1860 році він подарував кобзареві свого славнозвісного "Кобзаря" з дарчим написом.

Інтерес до Остапа Вересая був дуже великий і в наукових колах. Так у серпні 1874 року його слухали учасники III Археологічного заїзду, який відбувся у Києві. Учасники з'їзду були у захваті від виступу кобзаря. Французький дослідник А.Рамбо, ділячись своїми враженнями від археологічного з'їзду в Києві у своїй праці "Україна та її історичні пісні", високо поцінував мистецтво народного співця: "Селянин Остап Вересай є більш безпосереднім нащадком старих словенських співців, він — законний нащадок Бояна та інших "солов'їв минулого".

Після цієї події популярність О.Вересая серед науковців значно зросла. Наступного року його уже запрошують до Петербурга. Там кобзар дає концерти в багатьох наукових і культурних установах, навчальних закладах, товариствах. Преса гаряче вітає виступи українського співця. Одна з петербурзьких газет помістила на своїх сторінках такий відгук: "... Вересай як співець наділений

величезним талантом, і в його думах, як жива стоїть Україна, сповнена спогадів про минуле". ^!

Помер О.Вересай наприкінці квітня 1890 року. По його смерті тривалий час навіть побутувала думка, що на Україні помер останній з кобзарів.

За великі заслуги кобзаря в розвитку української пісенної творчості український народ увіковічив його ім'я: в селі Сокиринцях, на батьківщині О.Вересая, відкрито кімнату - музей та встановлено бронзовий пам'ятник митцеві. А в Києві одну з вулиць названо вулицею Остапа Вересая, про нього час від часу заявляються художні твори, наукові розробки і т.п.

П. Куліш у 1853 році з вуст кобзаря записав такі думи: "Бідна вдова та три сини", "Богдан Хмельницький та Барабаш", "Богдан Хмельницький та Василь молдавський", "Смерть Богдана Хмельницького та обрання нового гетьмана", "Івась Коновченко, Удовиченко", "Білоцерківський мир і нове повстання проти польських панів". "Утиски України польською шляхтою та повстання проти неї", "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", "Олексій Попович", "Самійло Кішка", "Федір бездольний, безродний". Крім повних текстів дум П.Куліш записав від А.Шута ще уривки двох дум: про Івана Богуна та про Веремія Волошина. А перед цим ( на початку 1853 р.) А.Метлинський записав від кобзаря думу "Плач невольника у турецькій неволі".

З виявленого репертуару - тринадцять повних дум і два уривки, видно, що А.Шут був найкращим знавцем дум серед усіх кобзарів та лірників XIX - XX століть. Він був великим кобзарем - носієм епічних традицій українського народу.

Докладних відомостей про А. Бешка немає. Помер він у 1855 році.

       Репертуар кобзаря складали такі думи: "Проводи козака", "Федір Безродний, бездольний", "Козак Голота", "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", уривки з думи "Івась Коновченко, Удовиченко" а також пісня "З — під темного лісу, з — під зеленого гаю"

Як бачимо, репертуар І.Романенка був не дуже великий. І все ж постать цього кобзаря становить значний інтерес. Романенко - народний музикант, що грав на двох музичних інструментах - бандурі й лірі і грав на них до кінця життя, а не змінював перший на другий, як, наприклад, А.Никоненко.

На Сумщині ( в Ромнах) відбувався щорічно знаменитий Іллінський ярмарок. Тут було традиційне місце зібрання кобзарського братства. Крім грання та співу, кобзарі вирішували свої корпоративні питання. Тут же давали "визвілку" - посвячували в кобзарі своїх учнів.

До знаних широким загалом українського суспільства в другій половині XIX ст. належать такі кобзарі Слобожанського краю: Степан Пасюга ( з Великої Писарівки на Сумщині), Гнат Гончаренко, Микола Ригоренко ( обидва з Харківщини). (Показує портрети кобзарів). Далі про одного з них наша розповідь.

Згодом навчився грати й почав кобзарювати. У репертуарі мав українські народні пісні, псалми та думи. У 1908 році Леся Українка з Климентом Квіткою записали від нього на фонографі думи "Олексій Попович", "Про правду", "Про сестру і брата". Філарет Колесса, який розшифрував і опублікував у 1913 році ці думи, дав високу оцінку виконавській майстерності кобзаря. Захоплювалась грою Гната Гончаренка й Леся Українка. Дослідники особливо відзначали архаїчний спосіб речитації кобзаря.

Яскраво типовою біографією кобзаря - сліпця є життєпис Івана Кравченка

( демонструється портрет кобзаря). Іван Петрович Кравченко народився у 1820 році у місті Лохвиці в сім^’ї кріпака дрібнопомісних дворян Крюковських. Від них і дістав прізвище - Крюковський.

Коли малому Іванкові було три роки, його взяли до панських покоїв на забаву паничеві, який був на кілька тижнів старший за нього.. Потім хлопчину зробили лакеєм — попихачем. У панських покоях майбутній кобзар жив до п'ятнадцяти років. Панич був надзвичайно жорстоким і дуже знущався з однолітка - кріпака. Десь близько десяти років у Івана почали боліти очі, боліли три роки, й він осліп.

Старий пан відпустив Івана на волю, не давши ні хати, ні поля. "Ти -сліпий", сказав йому пан, "Нащо тобі хата? Ти у людей де - небудь проживеш".

Хлопця віддали на три роки в науку до кобзаря, а згодом став він талановитим і визнаним майстром своєї справи. Зауважемо, що у 1875 році Остап Вересай, який перебував тоді в зеніті слави, назвав І.Кравченка — Крюковського кобзарем, кращим за нього.

І.Кравченко — Крюковський мав широкий кругозір, був справедливою людиною, за що користувався надзвичайним авторитетом серед кобзарів та лірників. Вони обрали його своїм "панмайстром" — президентом досить складної кобзарське - лірницької організації.

Зовнішність кобзаря була дуже показовою — це був сухий, вище середнього зросту дід з майже білим волоссям до плеч, як у попа. Він дуже дорожив своєю шевелюрою, кажучи, що йому як кобзареві та панмайстру вона личить.

П. Мартинович від І. Кравченка - Крюковського записав десять дум: "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", "Олексій Попович", "Федір Безродний, бездольний", "Самійло Кішка", "Три брати самарські", Івась Коновченко, Вдовиченко", "Сокіл і Соколята", "Проводи козака", "Сестра та брат", "Бідна вдова та три сини". Народний співець знав 12 псалмів, багато історичних, ліричних, побутових пісень, танцювальних мелодій.

Трапилось так, що мистецтво цього "великого кобзаря", як називали його сучасники було, недостатньо вивчено.

Кобзарі - сучасники говорили про Ф.Гриценка - Холодного - бандуриста з Полтавщини - як про надзвичайно талановитого музиканта. Опанує Барь, розповідаючи про гру Ф.Гриценка - Холодного, запевнив, що нічого подібного він ще не чув: "Було, як сяде, як зашкряба,-як затужить, то й сам плаче, і всі за ним, а мідяки, то як той горох, у коновочку тільки тр... тр... тр...". Є правдиві свідчення, що Ф. Гриценко - Холодний міг босими ногами грати на бандурі будь - який козачок. Бандура музиканта мала сорок п"ять струн, що на той час було великою рідкістю.

Ф. Гриценко -Холодний виконував думи "Івась Коновченко, Вдовиченко", "Бідна вдова і три сини", "Сестра та брат", "Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі", псалми та пісні.

Дуже шкода, що від цього бандуриста не було записано мелодій -можливо, вони відкрили б цікаву сторінку історії розвитку народного мистецтва.

Дума "Козак Голота", що її П. Куліш записав від А. Никоненка, -найбільш художньо довершена порівняно з варіантами, записаними від інших кобзарів та лірників. Можна назвати класичним взірцем цієї думи. (Звучить магнітофонний запис "Думи про козака Голоту ").

А. Никоненко мав особливу манеру виконання дум. Цей музикант співав дуже повільно: він уголос міркував, хитав головою і глибоко зітхав. А.Никоненко часто припиняв спів і, перебираючи струни, пристосовував проспіваний вірш до власного становища - або правильність моралі пісні доводив практичними прикладами. Інколи кобзар бував дуже зворушеним змістом пісні, голос його тремтів все  сильніше і, нарешті, голосіння, на кілька хвилин переривало спів і музику.

Поводиркою в Никоненка була його чотирирічна донька.

Крім гри на кобзі й лірі він, як і деякі інші кобзарі та лірники, сукав мотузки, робив упряж.

Архип Никоненко був одним з кращих виконавців українських народних дум середини XIX століття.

Завдячувати за невтрачену пам^’ять про таке унікальне явище в світовій культурі як українське кобзарство ми повинні визначним діячам української культури - збирачам і популяризаторам народних дум і пісень Пантелеймонові Кулішу, Миколі Лисенку, Лесі Українці, Климентові Квітці, Філарету Колессі та ін. На початку XX століття з ініціативи та активного сприяння Лесі Українки було споряджено експедицію, під час якої з вуст сорока кобзарів записано ( з нотним текстом) народні думи. У результаті проведених записів Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка у Львові випустило у світ двотомну книгу "Мелодії українських народних пісень", про що ми детальніше дізнаємося на наступному занятті.

Завдяки цьому такий величезний пласт української народної культури, як кобзарство, не пропав безслідно, не розвіявся на дорогах історії, а був збережений для нащадків. Маємо перейнятися почуттями морального обов^’язку та громадянської відповідальності й повинні зробити все, щоб також не лише зберегти, а й примножити й передати ці нетлінні цінності духовного життя нашого народу прийдешнім поколінням українців. Переконаний, що наші уроки спонукають кожного задуматися над цим. ( Цю думку вчитель виголошує в супроводі думи "Плач невільників ").

                                             Використана література

1. Ващенко  Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1994.
2. Думи / Укл. В.Хоменко. — К., 1974,
3. Ємець  В. Кобза та кобзарі. — Берлін, 1923.
4. Кирдан   Б.,   Омельченко  А.   Народні співці-музиканти на Україні. — К., 1980.

  5.Лавров  Ф. Кобзарі. — К„ 1980.

6. Нудьга  Г.  Українська пісня в світі . — К., 1989.
7. Поліщук   Ф, Вивчення усної народної творчості. — К., 1978.
8. Пригара М.  Козак Голота. — К., 1980.
9. Штокало   3.  Кобзарський підручник. — Едмонтон — К., 1992.

 

                                                              Микола Чабада,

                                                        учитель української мови і літератури

                                                        комунальної установи Сумської обласної

                                                        ради "Обласний ліцей спортивного

                                                        профілю "Барса".