Урок "МЕНТАЛЬНІСТЬ І СОЦІАЛЬНА ПОВЕДІНКА УКРАЇНСЬКИХ СЕЛЯН У ХІХ СТОЛІТТІ"

 

Тема уроку: «Село неначе погоріло, неначе люде подуріли, німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть» (Т. Шевченко): ментальність і соціальна поведінка українських селян у ХІХ столітті.

Тип уроку: Урок вивчення нового матеріалу.

Мета уроку: Учень повинен —

•      знати: Події: 1813-1835 – діяльність Устима Кармелюка, 1847-1848 – інвентарна реформа, 1855 – «Київська козаччина», 1856 – «похід у Таврію за волею», 1861 – селянська реформа(скасування кріпацтва),  Терміни: панщина, інвентарний розряд, рента, чинш, подушне, ментальність рекрутчина. Особи: Устим Кармелюк(Карманюк), Федір Симеренко.
•      розуміти: вплив кріпосницького тиску в першій половині ХІХ ст. на соціальну поведінку селян , фактори і чинники, що зумовлювали соціальне розшарування селян, особливості ментальності українського селянства.
•      вміти: На основі джерел та літератури визначати становище селян і заходи щодо його покращення, акцентувати увагу на головному і суттєвому в тексті, характеризувати соціальну структуру селянства, описувати особливості майнового і соціального статусу сільських обивателів і їх відносини з владою та уявлення щодо держави, освіти, церкви, визначати особливості соціальної поведінки.

Література: Історія українського селянства: [у 2-х томах] / [відповідальний редактор Валерій Смолій]. – Київ: Наукова думка, 2006. – Т. 1. – 632 с.; Крижановська О. Держава й церква в уявленнях селян Правобережної України доби скасування кріпосного права / Оксана Крижановська // Проблеми історії України ХІХ - поч. ХХ ст. — 2006. — № 12. — C. 155—165.; Крижановська О. Освіта й культура українських селян наприкінці ХVІІІ — у першій половині ХІХ ст / Оксана Крижановська // Проблеми історії України ХІХ - поч. ХХ ст. — 2011. — № 19 — C. 243—264.; Крижановська О. Поміщицькі селяни Правобережної України у 30–50-х роках ХІХ ст. (умови життя, суспільно-політичний світогляд, соціальний темперамент) / Оксана Крижановська. – Київ, 2008. – 186 с.; Крижановська О. Страхи у ментальності українського селянства наприкінці ХУІІІ – в середині ХІХ ст. / Оксана Крижановська // Проблеми історії України ХІХ - поч. ХХ ст. — 2009. — № 16. — C. 381—394.; Литвинова Т. Ф. «Поміщицька правда». Дворянство Лівобережної України та селянське питання наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ століття (ідеологічний аспект) / Тетяна Федорівна Литвинова. – Дніпропетровськ: Ліра, 2011. – 732 с.; Присяжнюк Ю. Ментальність і соціальна поведінка українських селян у пореформений період (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)  / Юрій Присяжнюк// Вісник Львівського університету. Серія історична. — 2002. — Вип. 37. — С. 213—228.

 

ХІД УРОКУ

 

І. Актуалізація попередніх знань.

Українське селянство протягом XVIII – ХІХ століть було заручником зовнішньо- і внутрішньополітичного становища української державності, незважаючи на фактичне скасування панщизняних відносин під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, вони в силу різноманітних історичних обставин повернулися в життя українських селян і утвердилися наприкінці XVIII ст. Проте потрібно звернути увагу, що окреслений процес був характерним лише для Лівобережних земель. На Правобережжі ж, після його остаточного входження до складу Речі Посполитої протягом першої чверті XVIII ст., панщина і підданство селян були речами більш унормованими на кінець століття ніж на Лівобережжі. Фактично під спільний знаменник становище більшості селян на території сучасної України було підведене наприкінці  XVIII ст., коли внаслідок поділів Речі Посполитої у 1793 і 1795 роках більшість етнічних українських земель опинилися під владою імператорського скіпетра.

Варто зазначити, що політика російського уряду щодо закріпачення селян, окрім взорування на загальноросійські зразки становища селянства фактично відповідала інтересам місцевих еліт, представлених на Лівобережжі нащадками козацької старшини, яка протягом всього попереднього часу дотримувалася тенденції переведення вільних військових обивателів, тобто підданих держави, в статус залежних від себе посполитих, які б мали виконувати різноманітні повинності на користь господаря. Тож по суті указ Катерини ІІ 1783 року, який переводив більшість українських хліборобів у стан кріпаків відповідав тенденції, яка мала місце у попередні роки. Окрім того селяни були включені у загальноімперську систему оподаткування, іншими словами із 1765 року на Слобожанщині, 1783 на Лівобережжі та 1796 на Правобережжі вони почали сплачувати т. зв. «подушний» податок.  Загалом на зламі століть XVIII – XIX селянське населення України оформилося у дві великі групи: приватновласницьке і казенне(державне) селянство. Хоча у їх становищі і були певні відмінності, проте їх об’єднувала одна спільна риса – залежність і безправність.

Можливі запитання для фронтального опитування в ході актуалізації попередніх знань:

1. Яким було становище селянства до середини XVII століття?
2. Як воно змінилося в ході національно-визвольної війни 1648-1657 років?
3. В якому стані перебувала державність на українських землях у першій половині XVIIІ століття?
4. Якими були відносини козацької старшини і селянства в середині – другій половині XVIIІ століття?
5. Підданими якої держави селяни стали у другій половині XVIII століття?

Як це вплинуло на їх правове становище?

 

ІІ. Вивчення нового матеріалу.

План уроку:

1.     Держава-пан-селянин(соціальна структура селянства, взаємовідносини, зобов’язання, спроби покращення життя).
2.     Селянська ментальність: уявлення про державу, освіту.
3.     Релігійний чинник у ментальності селян.
4.     Селянські страхи.

 

1. Держава-пан-селянин(соціальна структура селянства взаємовідносини, зобов’язання, спроби покращення життя).

    

     Українське селянство поділялося на кілька груп, а саме: державні селяни, вільні хлібороби, кріпаки, селяни військових поселень(із 1817року). Найчисельнішими серед них були кріпаки – піддані приватних осіб дворянського походження. Вони, а також державні селяни відрізнялися між собою за своїм майновим статусом. В селі проживали багатирі, середняки і бідняки. Селянину, щоб зрозуміти хто є хто вартувало лиш дізнатися чи є у хлібороба робоча худоба(воли, коні), якщо так, то однозначно, що він не бідняк. Такий принцип диференціації перейняли і державні урядники, які поділили селян на дві групи – тяглих і піших:

 

Категорія	Підкатегорія	Ознака
Тяглий селянин	Плуговий	3 пари волів/коней – не потрібно супряги
	Четвертний	2 пари волів/коней
	Тройний	3 волів/коней
	Парний	1 пара робочої худоби
	Поєдинок	1 віл чи кінь
Піший селянин	Городник	Мав лиш садибу без поля
	Бобиль/халупник	Лиш хатку без городу
	Кутник	Тулився у чужій хаті

 

     Майнове розшарування селян залежало від багатьох причин, але насамперед від господарської активності селянина. Крім того заняття одним лиш зерновим господарством у сфері прибутків було мало продуктивним, про що наприклад свідчить життєвий шлях Симеренків (джерело№1)^[1]. Як правило ті люди, які хотіли збагатитися, а отже покращити своє матеріальне становище займалися додатково торговим тваринництвом, лісовим промислом, чумакували. Але однією із професійних груп, якій жилося найкраще були мірошники, бо вони, як правило, звільнялися від повинностей на користь пана, мали стабільне заняття і прибуток, вільний час і свої знання намагалися передавати від батька до сина, тому й поширилося навіть відповідне прізвище(Мельник).

     Категорії селян, які різнилися за своїм майновим статусом були чисельно неодноманітні, як правило середняків і бідняків завжди було більше ніж багачів, до яких серед селян було й відповідне ставлення(джерело№2).

      На першому місці у відносинах між паном і селянином був інтерес першого у виконанні повинностей останнім. Повинності селян складалися із низки забов’язань, серед яких панщина, даремщини, рента і чинш, баналітет.

     Панщина приносила господарю кріпосних душ найбільший прибуток і тому до неї підходили з особливою пильністю. На території України набули поширення два типи панщини, де основним критерієм була робоча одиниця. Так «польську» панщину відбували з двору; маєтків на Правобережжі, де вона переважала на 1840 рік була більшість – 67,9%. «Російська»  панщина брала до уваги кожного працездатного кріпака. Обсяг робіт для останніх залежав від інвентарного розряду або іншими словами майнового статусу кріпака, наприклад, бобилі і городники, як правило, на панщину не ходили, але платили чинш, а тяглі селяни відбували роботи за принципом чим більше робочої худоби тим більший розмір завдань. Також розмір панщини залежав від кількості землі для обробітку, а вона з роками не зменшувалася, а навпаки – збільшувалася в міру втягнення маєтку у ринкові відносини, тобто якщо пан задумав вирощувати зерно чи цукрові буряки на продаж, то кріпаки мали працювати і 5-6 днів на тиждень.

     На користь поміщика його кріпаки також здавали продукти і ремісничі вироби – натуральну ренту і платили гроші – чинш. Обтяжливими для селян були баналітети – фактичний примус селян користуватися панським млином, племінним биком і т. п.(звичайно за гроші).

     Якщо селянин був власністю пана, то це не означало, що він не мав ніяких забов’язань перед державою. На користь останньої кріпаки сплачували подушний податок, ставка якого у 1839 році становила 95 коп сріблом. За його збором і розподілом відповідала селянська громада і поміщик. Державні селяни крім подушного сплачували ще й оброчну подать за право надане державою користуватися казенними землями. Ще одним обов’язком селян була рекрутчина – відправка сільських обивателів до війська на 25 років, а також «панщина для попів» – обробіток церковної ниви.

     У першій половині – середині ХІХ століття поширеним явищем серед дворян, які володіли кріпосними душами було філантропство, яке визначалося людяним і прихильним ставленням до своїх підданих і хоча пани-філантропи не становили більшості серед дворян та все ж маємо багато прикладів із обидвох берегів Дніпра(джерела№ 3 і 4). Серед панства Лівобережжя був поширений звичай влаштовувати обіди для жебраків(«сірих та убогих»), на яких їжу подавала сама господиня, а також засновувати початкові школи, наприклад як В. Полетика на Полтавщині. Дворянин із Чернігівщини Маркович у своєму заповіті 1857 року зазначав, що пан має за обов’язок платити за селян податки, не зменшувати розміри утримання «служителям», нагороджувати за добру поведінку і «похвальные чуства», управляти маєтками на «человеколюбивых правилах». Поміщик негативно ставився до кріпацьких театрів, оркестрів і хорів, хоча вони по-суті були на тоді єдиною можливістю для суспільства отримувати «культурний продукт». Також серед панства існувала практика навчання своїх підданих Полетика писав: «обучая людей своих, имеют у себя искусных кузнецов, плотников, столяров, сапожныков».

     Нерідко кріпосні душі виступали учасниками у з’ясуванні стосунків поміж поміщиками. Наприклад, пан А. Кандиба наказав кріпаку підпалити господарські будівлі свого брата, за це кріпака заслали до Сибіру, а селяни Я. Сулими і Покорського-Журавки були втягнуті у розбирання панів за межу, від чого багато з них поставали каліками. В інших випадках поміщики активно відстоювали своїх підданих, коли ті захищали їх інтереси. Так, М. І. Гоголь-Яневська захищала своїх селян під час розслідування у справі ґвалту над кріпаком її сусіда, який з дозволу пана продавав горілку на території її маєтку, тобто порушував панське право пропінації.

     Конфлікти між панами і підданими спалахували з вини, то одних, то інших. Так Ганна Григорович(Борзненський повіт) лупцювала своїх підданих у стані алкогольного сп’яніння, відомі і протилежні випадки, коли п’яні кріпаки, яким дуже не подобався пан чи пані вчиняли над ними насильство аж до летального кінця.

     Одним із способів реакції на панське свавілля була писанина скарг, які хоча й були під забороною(1845 – 50 різок), однак це не зупиняло селян. Останні були у повній залежності від пана, що за власним бажанням і згодою земського суду міг пересиляти їх з маєтку в маєток, збільшувати повинності і т. п. Особливо непокірних кріпаків пан міг висилити у Сибір. Для цього він подавав «прошение» у губернське правління і забезпечував їх одягом і грішми для харчування в дорозі.

     Різноманітні конфлікти панів із підданими призвели до поширення такого явища як соціальний бандитизм, одним з представників якого був Устим Кармелюк(Карманюк), що розгорнув свою протиправну діяльність у 1813-1845 роках, і яка фактично була спрямована проти заможних селян і дворян, які не мали змоги захиститися від кримінальних елементів. Прибутки від своєї діяльності бандити розповсюджували переважно серед своїх родичів. Також спробами селян врегулювати свої проблеми були «Київська козаччина» і «похід у Таврію за волею». Обидва соціальні рухи мали на меті покращити становище селян і були пов’язані із заходами уряду в рамках Кримської війни, обидва були придушені урядовими силами.

     Не всі селяни мали змогу спілкуватися безпосередньо із паном, а особливо якщо останній володів кількома маєтками, то його інтереси на місцях втілювала громадська селянська адміністрація.  

    У середині ХІХ століття державою була прийнята спроба зняти соціальну напругу на селі і зменшити вплив на Правобережжі польських землевласників. Вона проявилася у проведенні інвентарної реформи 1847-1848 років. Над проектом реформи працював київський губернатор І. Фундуклей, а втілював генерал-губернатор Д. Бібіков. Згідно із проектом реформи мали бути впорядковані розміри селянських повинностей в кожному із маєтків, за селянами визнавалося право власності на землю, надану їм в користування, заборонялося відчуження селян від землі, також обмежувалося право поміщиків втручатися у приватне життя кріпаків(джерело № 5). Однак реформа фактично провалилася, адже здійснювати контроль за дотриманням її положень мали предводителі дворянства, які у конфлікті поміщик-селянин, майже завжди були на стороні першого.

 

2. Селянська ментальність: уявлення про державу, освіту;

 

     Щоденне життя і поведінка українського селянина серед багатьох інших факторів обумовлювалася його ментальністю. Практика спілкування із поміщиком і його адміністрацією виробили у селян певну недовіру, несприйняття, а часом відверту ворожість. Селяни підозрювали, що поміщики при сприянні поліції приховують від них справжні царські укази або підміняють їх фальшивими чи неправильно зачитують. Відчуття обману посилило ненависть до різних чиновників, особливо юристів, що були на думку селян авторами несправедливих законів і вирішували «діло» на користь того, хто більше заплатить. Тому в безпосередніх представниках державної влади на місцях – чиновниках і поліції посполиті бачили своїх прямих кривдників.

     Щодо особи царя, то ставлення до нього було неоднозначним. Воно сформувалося під впливом пропаганди(цар – «батько народу»), боротьби уряду проти польського руху(сприймалася як захист від «ляхів»), його заходів із обмеження кріпосницького визиску(створювали у селян ілюзію, що імператор до них прихильний і має намір визволити із кріпацького ярма). Тому на загал кріпаки в середині ХІХ ст вірили у «доброго царя» – гаранта соціальної справедливості. Однак такий міф коливався залежно від міри посилення визиску селян.     

     Цікавим є ставлення селянства до освіти і грамотності загалом, а також можливості кріпаків для навчання. Ставлення до освіти у селян залежало від двох факторів. По-перше частина сільських обивателів небажала віддавати дітей на навчання, бо не хотіла втрачати робочі руки. По-друге селянський менталітет ставив на перше місце землеробство, а освіта розцінювалася вже як щось другорядне, що не потребує значних чи постійних зусиль. Часто бувало так, що малописемність компенсувалася пізнаннями селянина, наприклад, зі слів народної співачки, дочки кріпаків Явдохи Зуїхи було записано 1008 народних пісень. Однак селяни усвідомлювали важливість набуття знань («Хто грамоти вміє, той краще сіє»), виявляли повагу до освічених людей. Це зокрема проявилося у святковому сприйманні переходу своєї дитини у навчанні від однієї книги до іншої, під час чого їй дарували п’ятака, а дяку – горщик із кашей, осипаний зверху грошима.

     Першою інституцією, яка дбала про організацію освіти в селі була держава. Указом від 1828 року Микола І встановлював «Правила для навчання селян», згідно останніх у парафіяльних школах навчалися протягом 4-6 місяців читанню, письму, лічбі та основам православ’я. Першими претендентами на вчительську посаду в сільській місцевості були священники і дяки, саме тому розпорядження київського митрополита Ісидора від 1859 року веліло влаштовувати парафіяльні школи в хатах священників, якщо в селі не було іншого пристосованого приміщення. З 1842 року крім шкіл, почали відкривати парафіяльні і повітові училища, а також писарські школи, курс навчання в останніх був платним – 15 рублів сріблом. Оскільки навчання в переважній більшості випадків пов’язувалося із кліром, то найвищим показником навченості був дозвіл на читання учнем Апостола в церкві.

     Ряд поміщиків, а також держава найголовнішим в освіті селян вважали здобуття ними передових форм ведення сільського господарства. Для цього дворяни відкривали спеціальні школи у своїх маєтках, як наприклад В. Кочубей у Диканьці і В. Каразін у маєтку Кручик (джерело № 6). Окрім цього кріпаки часто мали можливість здобути музичну освіту(кріпосні оркестри). Грамотні сільські обивателі цікавилися літературою(Пушкін, Шевченко) і навіть намагалися писати щось самі.

3. Релігійний чинник у ментальності селян.

     

        Політичні уявлення селян у ХIХст. були обмеженими і не послідовними. Спрощено сприймали селяни і церкву, хоча з її життя були тісніше пов’язані. Образ церкви складався у світогляді селян пі впливом відповідних проповідей та ролі духовенства у суспільно-політичному житті.

        У ХIХст. релігійне життя досить швидко трансформувалося під впливом імперської влади. ЇЇ перетворили на частину державної машини, що значною мірою зневірило церкву у очах селян. Непостійність у конфесійній обстановці змушувало вірних нівелювати то в унію то в православ’я. Ще більшу недовіру до душ пастирів посилювала відмова останніх трактування урядових указів, під тиском заборони ведення розмов з парафіянами на політичні теми. Ще одним каменем спотикання у довірі до священиків стало кріпосне право, яке понижувало релігійні запити обивателів. Селянин частіше думав не про духовну просвіту а про вчасне і точне виконання панщини.

         Вплив церкви на життя селян слабнув і від того що вона отримала значну підтримку з боку держави у триманні мирян в покорі. Неабиякий вплив на ставлення до церкви мали порушення та неналежне виконання своїх обов’язків парафіяльними священиками. Серед них було недотримання етичних норм, низький освітній і культурний рівень парафіяльного духовенства та запровадження матеріального забезпечення кліру за рахунок селян. Часто священики хотіли покращити свої поземельне становище шляхом урізання сільських наділів, що викликало у мешканців села велике незадоволення. Така ситуація викликала певне відчуження до релігії та церкви.

        Ще частіше скаржилися селяни на вимагання в них завищеної плати за різного роду служби на даремне витрачання коштів пожертвуваних віруючими на ремонт церкви, а також участь духовенства в стані алкогольного сп’яніння. Багато селян у ХIХст. уявляли «попа» як прямого здирника який не має нічого «святого» («піп – дерун дере і з живого і з мертвого»,  «радий піп і кошеня охрестити, та не несуть»).

 

4. Селянські страхи.

      Цікавим і важливим для розуміння селянської поведінки є питання страхів, що переслідували посполитих. Адже страх не тільки був складовою менталітету, він також обумовлював соціальну поведінку, він виступав подразником психіки, що нерідко виводив людей з рівноваги, посилював їх соціальне незадоволення і навіть слугував збудником соціальних вибухів, які надавали психологічну розрядку від страхів. Як стверджують дослідники, селяни боялися хворіб, а особливо холери, «чуми бендерської»(«А люди біднії в селі/Неначе злякані ягнята/Позалишалися в хатах/Та й мруть…»(Т.Шевченко)), судоми та ін. У селян вони викликали острах, бо робили людину немічною, тягарем для рідних. Хвороби загалом розглядали як певний етап життя пов’язаний із старістю і смертю, а звертання до лікарів чи баб-шептух розцінювалося як викидання грошей на вітер. Окрім людських недуг жахали селян пошесті худоби, адже вони часто позбавляли їх засобів до існування і були спричинені діяльністю «відьом» і «упирів»(селяни з с. Багновиця на Поділлі під час пошесті розкопували разом із священником могили на місцевому цвинтарі, щоб знищити упирів). Лякав селян і голод, який майже постійно відчувала біднота, тому в неї виробилося негативне ставлення до церковних постів(«Постив, говів, поки ніг не підвів»). Крім того страхи породжені голодом «вселяли у багатьох відчай, котрий часто штовхав селян на акти стихійного протесту проти бездіяльності органів влади». З острахом, а часом обуренням і почуттям соціального протесту сприймали селяни і рекрутчину через несправедливість набору(можливість багатирів відкупитися, у набір; віддавали тих, хто «неподобався» пану чи сільській адміністрації; у рекрути брали соціальні низи(вдовиченки і сироти) і молодших синів). Крім того москалів боялися, бо саме вони силою придушували селянські бунти і заворушення. З іншого боку частина селян розглядала солдатчину як можливість досягнення у житті чогось більшого ніж нужденна доля хлібороба. Окрім «об’єктивних» страхів селян лякали і «суб’єктивні», а саме: темрява, поява комет, затемнення, кінець світу, чаклунство, чорти, відьми, привиди, вовкулаки, вампіри, чужаки, а також нагла смерть(без свідків і відповідних приготувань).

 

ІІІ. Закріплення вивченого матеріалу.

 

Запитання і завдання для учнів:

 

1. Розташуйте, керуючись критерієм майнового статусу, в порядку від найбідніших до найбагатших категорії селян: кутник, парний, плуговий, бобиль, поєдинок, городник, тройний і четвертний, результати запишіть і визначти до якої із двох великих категорій селянства вони належали. Як із всім цим пов'язаний інвентарний розряд?

2. Чим на вашу думку у більшості випадків було зумовлене негативне ставлення селян до багатирів?
3. Чому існував антагонізм про явище панів-філантропів?
4. Як впливали уявлення селян і їхні страхи на поведінку в суспільстві?
5. Що передбачала і чому провалилася інвентарна реформа 1847-1848 рр.?
6. З чим були пов’язані та як виражалися такі форми соціального протесту селян як «Київська козаччина» і «похід у Таврію за волею»?
7. Що спільного між такими історичними особами як Федір Симеренко і Устим Камелюк, як можна охарактеризувати діяльність останнього?

 

 

           ІV. Домашнє завдання.

 

1. Уявіть, що ви отримали змогу побувати в одному із Наддніпрянських сіл середини ХІХ століття і поспостерігати за життям його мешканців. Керуючись своїми спостереженнями (знаннями отриманими на уроці) опишіть життя конкретного селянина, акцентуючи свою увагу на соціальний і майновий статус обивателя, його відносини із односельчанами та вищими прошарками суспільства, його ставлення до пана, чиновництва, церкви, на його освіті.
2. Використовучи свої попередні знання з історії України, простежте та подумайте над питанням: «Які зміни відбулись в селянській ментальності впродовж XVIII – ХІХ ст.? »

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

№1______________________________________________(дайте назву тексту)

 

Запитання до тексту:

1. Завдяки яким господарським заняттям Ф. Симеренку вдалося розбагатіти?
2. Яку роль в цьому процесі відігравали сімейні зв’язки?
3. Опишіть інфраструктуру імперії Симеренків?

№2_____________________________________________(дайте назву тексту)

Запитання до тексту:

1. В чому полягала допомога заможних селян бідним(знаючи про інвентарний розряд бідняків і його основний критерій)?
2. Як характеризували селяни багатих побратимів, чим це на вашу думку зумовлювалося?

 

№3_____________________________________________(дайте назву тексту)

Запитання до тексту:

1. Які права і які обов’язки надав поміщик селянам?
2. Як було реформовано суспільне життя селян?
3. Які інфраструктурні покращення провів власник маєтку? Для чого?

№4_____________________________________________(дайте назву тексту)

Запитання до тексту:

1. Чим на вашу думку були спричинені такі дії селян, чому вони не «допомогли» солдатам?

№5_____________________________________________(дайте назву тексту)

 

Запитання до тексту:

1. Як селяни сприйняли впровадження інвентарів?
2. Як вони оцінювали ситуацію до і після реформи?
3. Чому інвентарна реформа була невдалою?

№6_____________________________________________(дайте назву тексту)

Запитання до тексту:

1. Хто був засновником школи і який її профіль?
2. Хто допускався до навчання в школі і чи були якісь обмеження?
3. Які дисципліни вивчалися?
4. Скільки тривало навчання і де свої навички могли застосувати випускники?
   

 

^[1] Схема роботи із «джерелами» мала б виглядати так: опісля актуалізації попередніх знань і ознайомлення учнів із планом уроку клас умовно поділяється на 2 групи «знавців»: ментальності та соціальної поведінки. Кожна з яких отримує пронумеровані листочки із уривками текстів з літератури і джерел. Протягом певного часу (до 10 хв) учні ознайомлюються із ними – відповідають на питання, роблять помітки(в зошитах чи на листочках). Опісля розпочинається виклад матеріалу вчителем, що розбавляється виступами «знавців» на певних етапах уроку, нотуванням найважливіших моментів, а також виконанням учнями завдань.