Урок на тему "Загальна характеристика лишайників. Оцінка забрудненості повітря за допомогою лишайників (ліхеноіндикація)"

Тема:  Загальна характеристика лишайників. Оцінка забрудненості повітря за допомогою лишайників (ліхеноіндикація)

Мета: охарактеризувати основні форми лишайників за будовою талому, вивчити найбільш поширені види лишайників, які використовуються в ліхеноіндикації;

 розвивати  дедуктивне мислення, здатність до аналізу та синтезу;

виховувати розуміння впливу людини на майбутнє всієї планети.

Матеріали для вчителя:

 

Лишайники - біоіндикатори довкілля

«Выступит ли из волн океана водный утес, оторвется ли обломок скалы, обнаружив свежий, неветренный излом, выломается ли валун, века пролежавший под землей, везде на голой бесплодной поверхности первым появляется лишайник, разлагая горную поро­ду, превращая ее в плодоносную почву. Он забирается далее всех растений на север, внше всех в горы; ему нипочем зимняя стужа, летний зной; медленно, но упорно завоевнвает он каждую пядь земли, й только по его следам, по проторенному пути появляются более сложные формы жизни».

З книги К. А. Тімірязева «Жизнь растений» 

Лишайники зустрічаються нам на кожному кроці. Різнокольоровою лусковою скориночкою вони покривають стіни старих будівель, пам'ятники на кладовищах, забори.. Інші види лишайників звисають з гілок дерев, додаючи лісу таємний, чарівний вигляд. Є і вільноростучі лишайники, що живуть на землі. Справді ці рослини казково живучі! Вони селяться на голому камінні, на північних скелях, що обледеніли, на пісках, що обпечені  сонцем Сахари. Вони живуть усюди: в млявій Антарктиді, на кручах Тибету, в полярній тундрі, в лісах Далекого Сходу. Вони переносять жорстоку холоднечу, протягом років мокнуть у воді, не бояться гарячого проміння сонця, живим пилом літають над пустелею та варто їм тільки потрапити у вологе місце, як вони оживають.

       Лишайники мають дуже стародавню історію: вони з'явилися на Землі більше сто мільйонів років тому. Це рослини-піонери.

        Лишайники люблять густі  тумани. Проте ні в жарі, ні в холоді лишайники не можуть жити без чистого повітря. Варто тільки атмосфері стати забрудненою, як лишайники гинуть. Ці виключно витртвалі рослини служать кращим барометром чистоти повітря.

Лишайники не тільки самі  невибагливі, але й самі повільноростучі організми, що ростуть, земній флорі. Північна кладонія, наприклад, виростає в рік не більше ніж на 2 мм, ризокарпон географічний – 0.25-1 мм, умбілікарія циліндрична – 0.004, кладонія – 2-7, рамалина сітчаста – 36 мм.

Виростаючи на бідних ділянках земної кулі, лишайники не тільки готують грунт для вищих рослин, але й годують оленів, дають яскраві й стійкі фарби, вітамін С й лікувальні відвари. Відомі й ядовиті лишайники.

        Не дивлячись на те, що лишайники можна зустріти в будь-якому куточку світла, ці дивні організми довго залишалися незрозумілими не тільки недосвідченим людям, але і ботанікам-дослідникам. Хоча чи можна назвати науку, яка повинна вивчати лишайники ботанікою? Чи рослини вони?

        Сучасна біологія переступила через концепцію «двох царств» - рослинного і тваринного. Учені з'ясували, наприклад, що гриби не є ні тим, ні іншим. Водорості теж під сумнівом. А куди віднести бактерії і віруси? З лишайниками ж справа йде ще складніше.

Загальна характеристика, біологія лишайників

Лишайники - це комплексні симбіотичні організми. Вони складаються з двох компонентів — водорості і гриба. Водорість продукує необхідні для життя організму вуглеводи, які накопичуються у таломі у вигляді лихеніну, а гіфи гриба поглинають і затримують у собі воду, також необхідну для життя. Талом лишайників утворений переплетеними гіфами гриба, між якими розташовані зелені або синьозелені водорості. Розрізняють два види талома: гомеомерний — більш давній і структурно-примітивніший, коли клітини водорості розташовані без будь-якого порядку або ж більш-менш рівномірно по всій товщі талома (рис. 1.1 г); гетеромерний — коли водорості скупчені в одному шарі, який називають гонідіальним (рис. 1.1 б). Ще А. С. Фамінцин і О. В. Баранецький (1867 р.) довели, що виділені з лишайника водорості нічим не відрізняються від вільноживучих. З іншого боку, у лишайників проявляються біологічні особливості, нехарактерні для їхніх компонентів поза симбіозом. Це виявляється, наприклад, у здатності лишайників оселятися у таких місцях, де не можуть жити окремо ні водорості, ні гриби. Лишайники оселяються навіть на селі і металах. Різноманітні форми їх можна спостерігати на скелях, поверхні ґрунту, корі стовбурів дерев. Особливо великі території вони займають у тундрі. Талом лишайника міститься не у самому субстраті, а на його поверхні. Лишайники здатні витримувати тривале зневоднення, під час якого їхня життєдіяльність, уповільнюється.

Наростає талом дуже повільно. Він забарвлений у сіруватий, бурий, зелений, оранжевий, яскраво-жовтий або майже чорний кольори. Забарвлення залежить від специфічних пігментів, солей заліза, складу і концентрації різноманітних кислот, кількість яких у лишайників сягає 230.

Рис. 1.1 Лишайники:

А — в — листуватий лишайник пармелія (а — загальний вигляд талона з апотеціями, б — поперечний розріз гетеромерного талома, в — початкова фаза утворення соредії); г — листуватий лишайник лентогія (поперечний розріз гомеомерного талома); д — накипний письмовий лишайник на корі дерева; е — кущуватий оленячий лишайник ягель; є — кущуватий бородатий лишайник: 1 — верхній шар кірки; 2 — гонідіальний шар; 3 — серцевинний шар з гіф; 4 — нижній шар кірки.

 

За формою талома розрізняють такі лишайники: нитчасті — талом має вигляд ниток; накипні, або кіркові,— талом у вигляді кірочок на скелях, деревах, ґрунті; листуваті — талом у вигляді листкоподібних пластинок, прикріплених до ґрунту або дерев за допомогою ризин, що складаються із пучків гіф; кущисті — талом має вигляд більш або менш розгалужених кущиків, що досягають 12— 15 см заввишки.

Водорості, що утворюють лишайник – зелені або синьо-зелені, гриби – аскоміцети, зрідка базидіоміцети.

Слань лишайника складається з переплетених ниток грибниці – гіфа і розташованих між ними клітин або ниток водоростей. Розрізняють два основних типи мікроскопічної структури слані: гомеомерний і гетеромерний. Гомеомерні лишайники - клітини водорості рівномірно розподілені по всьому талому (слані), між гіфами гриба. Гетеромерні лишайники – виділяється окремий шар утворений клітинами водорості, цей шар називається гонідіальним шаром. Під ним знаходиться серцевина, яка складається із пухко розташованих ниток гриба. Зовнішніми шарами лишайника є щільно зімкнуті грибні гіфи, які називаються корковими шарами. За допомогою грибних ниток, що відходять від нижньої кори, лишайник прикріплюється до субстрату, на якому росте. У деяких лишайників нижня кора відсутня і він зростається з субстратом гіфами серцевини.

За морфологічними ознаками розрізняють:

- Кіркові або накипні – у вигляді тонкої забарвленої кірочки, дуже щільно зрослої із субстратом. Складають до 80% всіх видів лишайників.

- Листуваті – вигляд листоподібної пластинки, нещільно прикріпленої до субстрату. Краї слані піднесені. Верхня частина сірувата. Нижня – білувата.

- Кущисті – слань має вигляд прямостоячого кущика.

Слань різноманітна за формою, розмірами, будовою, забарвленням. Колір слані зумовлений наявністю пігментів у оболонках гіф і плодових тілах лишайників. Розрізняють 5 груп пігментів: зелені, сині, фіолетові,червоні і коричневі.

Лишайник – це унікальне співтовариство, представлене двома різними організмами, один з них гриб а інший – мікроскопічна водорость. Оскільки гриб не може споживати вуглець з повітря самостійно і харчується тільки за рахунок органічної речовини утворюваного рослинами, він завжди залежить від сторонніх, строго визначених, джерел їжі. Щоб одержати «територіальну незалежність» гриб зростається з водоростями, які переробляють за допомогою хлорофілу вуглекислий газ повітря. В обмін на це водорості одержують «захист», який їм дають щільні, резиноподобні тканини гриба. Таким чином лишайник – цей гуртожиток, а по науковому – мікроекосистема. Можна також сказати, що це «союз робітників і селян» - гриби будують житло, а водорость піклується про прожиток.

Різні комбінації грибів і водоростей породжують численні види лишайників, що виростають скрізь – від пустель до тропічних лісів і гірських вершин. Це унікальний винахід природи настільки невибагливо, що. лишайники приживаються на склі, куті, дьогті і навіть панцирях галапагосских черепах. Деякі лишайники практично безсмертні і, мабуть, живуть тисячі років. При висиханні лишайник втрачає до 95% своєї ваги, але після дощу або роси миттєво вбирає воду.

Відділ лишайників нараховує близько 20 тисяч видів. Залежно від гриба, який входить до слані, лишайники поділяють на два класи: сумчасті (Ascolichnes),  який нараховує близько 20 тисяч видів, і базидієдальні ( Basidiojichenes) – близько 20 видів. Навіть на Антарктичному материку мешкає понад 350 видів лишайників, а деякі з них знайдені біля самого Південного полюсу.

 Цікавим є живлення лишайників: гіфи всмоктують вологу (туман, дощ) з розчиненими в ній мінеральними солями, клітини водоростей утворюють органічну речовину. А розмножуються вегетативно: частинами слані або спеціальними утвореннями; можуть розмножуватись окремо: водорості поділом клітин, гриби спорами.

 Екстракти з деяких лишайників використовують для боротьби із захворюваннями рослин (тютюнова мозаїка тощо).

        Лишайники використовують як сировину для парфумерної промисловості (евернія, пармелія), а також виготовлення барвників. З видів рокцели і охолехії виробляють лакмус.

Лишайники неоднаково реагують на забруднення повітря, завдяки чому їх використовують у ліхеноіндикації — особливому напрямі індикаційної екології. Крім того, лишайники мають велике значення як піонери рослинності у процессі грунтотворення. У природі він виконує серйозне завдання – він поволі руйнує поверхню каменя за рахунок кислот, а також желатиноподобных лусок, які, що містяться в ньому, висихаючи, відколупують найдрібніші частинки каменя і утворюють грунт для зростання рослин в пустинних і гірських районах.

Також лишайник є важливою, а іноді і єдиною їжею для деяких тварин, таких, як гірський баран, і особливо північний олень карібу. Для північних оленів, як американських, так і евроазіатських, ягель або «оленячий мох» часто питання життя і смерті. Довгою полярною зимою олені викопують ягель з під сніги і живуть так до весни.

Для людей лишайник, як їжа, непривабливий, хоча в голодні зими оленярі, буває і варять його. В деяких племенах півночі американського континенту полуперевареный лишайник з шлунків убитих карібу вважається непоганою харчовою добавкою до мізерної зимової дієти. В багатьох книгах про лишайники можна знайти і згадку про те, що прототипом біблійної «Манни Небесної» були «дрейфуючі» лишайники, що зустрічаються в пустелі. Сухі – вони переносяться вітром, а у разі рясної роси вони набухають і, як би з'являються нізвідки чудовим чином.

Деякі лишайники — уснея, цетрарія, електорія, кладонія, пармелія — відзначаються антибіотичною та антипухлинною дією, завдяки чому і застосовуються в медицині. Вони часто застосовуються як лікарські засоби від шлункових, шкірних і інших захворювань. Індійці племен Оканагана особливо цінували якийсь лишайник, звану «Вовчу Отруту». Наукова медицина теж не цурається лишайників, їх яких здобуваються рідкісні антибіотики. Індійці Саліш використовували волокна лишайників для закладення щілин жител і в приготуванні одягу.

     Ще одне якнайдавніше вживання лишайників – фарбування тканин. Народи багатьох країн використовували саме лишайники як фарби для національних костюмів. Із стародавніх часів непоказні сіруваті лишайники, що ростуть на скелях Середземномор'я, використовували для приготування імператорського пурпуру. Лишайниками забарвлені і національні індіанські костюми, зокрема знамениті желтовато-кориченевые ковдри індійців Навахо.

Шерсть для легендарних шотландських піджаків твідів теж фарбувалася за допомогою лишайників. Теплі, дивно красиві тканини Harris Tweed, як вважалося, ще і стійкі проти мілі.

     У виробництві фарбників з лишайників був такий, прямо скажемо, неприємний момент.

     Для того, щоб відбулася хімічна реакція і утворилася яскрава стійка фарба, був необхідний аміак. Де ж його було узяти в індіанському вігвамі або шотландському селі у давнину? Фарбу одержували шляхом квашення лишайника в сечі, і в дворах у шотландських красильників завжди можна було побачити (і учути) величезний чан з кислою сечею, в якому і відбувалося народження знаменитого твіду. Я думаю, що не варто гидувати купувати шотландські піджаки – ця традиція давно пішла в минуле, але в старовині все було саме так.

       Не руйнуйте подушечок ягелів і не зривайте відьмине волосся з дерев – лишайники, при всій своїй пристосовності, ростуть поволі і якщо ви пошкодите лишайник з цікавості або необережності – може так вийти, що ви зведете нанівець сторічну роботу цього дивного союзу гриба і водорості. 

 Розмноження лишайників

Лишайники розмножуються лише вегетативно, найчастіше просто шматочками талома, іноді спеціалізованими утвореннями — соредіями та ізидіями.

Соредії — це мікроскопічні грудочки, які складаються з двох або кількох клітин одноклітинної водорості, обплетених гіфами гриба. Вони формуються у великій кількості переважно в гонідіальному шарі у листуватих лишайників, рідше — у глибших шаpax. Ізидії — нарости на поверхні талома. Вони також містять обидва компоненти лишайника. Соредії і ізидії поширюються вітром, водою, тваринами. Потрапляючи у відповідні умови, вони дають початок новому талому.

Соредії утворюються всередині слані в гонідіальному шарі листуватих та кущистих лишайників. Сформовані соредії виштовхуються із слані назовні, підхоплюються і розносяться вітром.

Ізидії мають вигляд зернин, на відміну від соредій ізидії не висипаються на поверхню слані, а разом з його шматочками відламуються тваринами і людиною.

Безстатеве і статеве розмноження буває лише в одного з компонентів лишайника — гриба. Талом лишайника утворюється лише у тому випадку, якщо гіфи гриба, що виросли із зооспор, зустрічаються з водорістю, яка відповідає цьому виду лишайника. Якщо ж потрібних водоростей немає, гіфи гинуть.

Розмножуються лишайники в основному вегетативно – частинами слані, які не є спеціалізованими „органами” вегетативного розмноження. Крім того, розмноження проходить ізидіями (виростами слані), а також соредіями (невеличкими утворами, які складаються з клітин водоростей, обплетених гіфами грибів).

Статеве розмноження – утворюються статеві спороношення у вигляді плодових тіл. Розвиток і дозрівання їх триває 4-10 років. В плодовому тілі розвивається жіночий статевий орган – архикарп.

Лишайники та забруднення повітря

Лишайники по-різному реагують на забруднення повітря: деякі з них не виносять навіть щонайменшого забруднення і гинуть; інші, навпаки, живуть тільки в містах і інших населених пунктах, добре пристосувавшись до відповідних несприятливих антропогенних умов. Вивчивши цю властивість лишайників, можна використовувати їх для загальної оцінки ступеня забруднення навколишнього середовища, особливо атмосферного повітря. На цій основі став розвиватися особливий напрям індикаційної екології -ліхеноіндикація.

Ще у середині XIX століття класик ліхенології В.Нюландер, швед за походженням, що довгий час працював у Франції, звернув увагу на поступове зникнення лишайників з Люксембурзького саду через використання нового вигляду палива - газу для освітлення паризьких вулиць.

Це дало йому підставу назвати лишайники гігієнометрами, видовий склад і стан яких на даній території відображають якість повітря і комфортність умов мешкання для самої людини.

Насправді, уважна людина, гуляючи в лісі, неодмінно відмітить лишайники, що ростуть на стовбурах дерев, - великі світло-сірі плями листових пармелій (Parmelia), борошнисті підпалини накипних лишайників, звисаючі з гілок рідкісні бороди уснеї (Usnea), алекторії (Alectoria) та ін. Всі вони тут живі і нерідко покривають більше половини поверхні стовбура. Якщо пройти через якийсь міський парк, то навряд чи вдасться виявити лишайники, хіба тільки маленькі плямочки кволих фрагментів слані в тріщинах кори.

При вивченні лишайників багатьох міст були виявлені загальні закономірності:

1. Чим більш індустріалізоване місто, чим сильніше забруднене його повітря, тим менше зустрічається в ньому видів лишайників, тим меншу площу покривають вони на стовбурах дерев та інших субстратах і тим нижчою є їх життєздатність.

2. При підвищенні ступеню забрудненості повітря першими зникають кущові лишайники, за ними - листові і останніми - накипні.

Видовий склад лишайників в різних частинах міст (у центрі, в індустріальних районах, в парках, на околицях) виявився настільки різним, що вчені стали в межах міст виділяти так звані зони лишайників. Вперше вони були виділені в Стокгольмі, де стали розрізняти:

· лишайникову пустелю (центр міста з сильно забрудненим повітрям і фабричні райони) - тут лишайники майже зовсім відсутні;

· зону змагання (частини міста з середньою забрудненістю повітря) - флора лишайників бідна, види із зниженою життєздатністю;

· нормальну зону (периферійні райони міста), де зустрічаються багато видів лишайників.

Пізніше такі зони були встановлені і в інших містах. Було також виявлено, що в деяких з них площа лишайникової пустелі за останні десятиліття збільшилася.

Довгий час не могли пояснити, які чинники приводять до зменшення і навіть зникнення флори лишайників в містах. Протягом останніх десятиліть було показано, що з компонентів забрудненого повітря на лишайники саме негативний вплив має двоокис сірки. Експериментально встановлено, що ця речовина вже в концентрації 0,08- 0,10 мг/м3 повітря починає шкідливо діяти на багато лишайників: у хлоропластах водоростевих клітин з'являються бурі плями, починається деградація хлорофілу, плодові тіла лишайників хиріють. Концентрація S02, рівна 0,5 мг/м3, згубна для всіх видів лишайників, що зростають у природних ландшафтах.

Звичайно, в містах на лишайники згубно впливає не тільки двоокис сірки, але й інші забруднювачі - оксиди азоту, оксид вуглецю, сполуки фтору та ін. Крім того, в містах сильно змінені мікрокліматичні умови - тут сухіше, ніж в природних ландшафтах (приблизно на 5%), тепліше (у різних містах на 1-3С°), менше світла. Лишайники віддають перевагу вологим місцям проживання, і ці умови, звичайно, здійснюють на них несприятливий вплив. Та все ж перший їх ворог в містах - забруднене повітря. Тепер уже людина, яка хоч трохи знає лишайники (15-20 видів), прогулюючись по місту, може сказати, наприклад, що на цій алеї повітря сильно забруднене - кількість двоокису сірки в повітрі перевищує 0,3 мг/м3 (лишайникова пустеля); в цьому парку повітря забруднене помірно, кількість SO2 коливається між 0,05—0,2 мг/м3 (це можна встановися по зростанню на стовбурах деяких витривалих по відношенню до забруднювачів лишайників - ксанторії (Xanthoria ), фісції (Physcia ), анаптихії (Anaptychia) та ін.), а на цьому кладовищі повітря досить чисте - S02 менше 0,05 мг/м3 (на це вказують наростаючі на стовбурах види природної флори — пармелії (Parmelia), алекторії (Alectoria) та ін.).

Лишайники — це особливі організми, утворені в результаті симбіозу водорості й гриба, з новими морфологічними, фізіологічними та екологічними властивостями. Відомо понад 20 тис. видів лишайників. Характерна біологічна особливість лишайників — утворення так званих лишайникових кислот, які відкладаються на поверхні гіфів у вигляді кристалів, паличок, зерняток тощо.

У зв'язку із значним поширенням лишайники відіграють важливу роль у природі як продуценти біомаси. Селячись на гірських породах, вони сприяють їх вивітрюванню, а після відмирання утворюють невелику кількість гумусу, на якому можуть оселятися інші рослини. Ось чому їх називають "піонерами рослинності". Лишайники є укриттям та їжею для багатьох безхребетних тварин. Ними живляться і деякі хребетні.

Лишайники широко використовує людина в своїй господарській діяльності. Насамперед вони є цінним кормом для північних оленів (ягель). Деякі з них використовує в їжу людина (цетрарія ісландська, умбілікарія їстівна). В їжу використовують також лишайники роду аспіцилія, відомі під назвою "манна небесна". З лишайників добувають спирт (цетрарія ісландська, деякі види кладоній), лакмус (леканора їстівна, рочела), фарби (охролехія, деякі види рочел), їх використовують як сировину для парфумерної промисловості (евернія сливова), в медицині для виготовлення ліків (цетрарія, леканора, лобарія).

Враховуючи повільний ріст лишайвдщів, їх використання має бути планомірним, щоб не завдати непоправної шкоди природі.

                                           *     *     *

Знаючи , що лишайники є неоціненні показники чистоти навколишнього середовища – вони точно реагують на забруднення повітря, отже вони є природними індикаторами. До речі, стійкість до забруднення  спадає в ряду  накипні – листуваті – кущисті. Адже навіть учені збирають зразки лишайників і аналізуючи їх, складають докладні карти забруднення важкими металами і іншими шкідливими компонентами.

        За анатомічною будовою лишайники поділяють на дві групи: гомеомерні (водорості містяться рівномірно серед грибних гіф) і гетеромерні (шар водоростей між гіфами).

        За морфологічною будовою лишайники поділяють на три основні групи: накипні, листуваті та кущисті.

        Накипні лишайники

   Накипні (кіркові) лишайники своєю сланню міцно зростаються із субстратом і відділити їх од нього неможливо, не пошко­дивши слані. Їх ми можемо побачити на бетонних стовпах, камінні, фундаментах  старих будівель,  на старих парканах та стовбурах дерев. Слань найпоширенішого в нашій місцевості епілітного лишайника  має  вигляд тоненької шкірочки чорного кольру з жовтими “крапками” , яка  приросла до субстату здебільшого з північного та північно-західного боку.  На корі дерев та деревяних поверхнях  поширені епіфітні лишайники зеленого кольору. Це ризокапрон гаографічний, який росте зі швидкістю 0,25 – 1 мм на рік. Накипні лишайники є найстійкішими до забруднень.

      Листуваті лишайники

   Слань листуватйх лишайників має ви­гляд пластинок різного забарвлення,трохи піднятою над поверхнею прикріплення;  до субстрату прикріплює­ться окремими виростами – ризини чи ризоїдами-гіфами ; легко відокремлюється від нього.  В селі Катеринка та його околицях найпоширеніші лишайники родини пармелыя (Parmeliaceae)  пармелія та ксанторія. Ось на стовбурах голубіє пармелія, схожа на емалеву фарбу, що покоробилася. Своєрідний колір пармелії зумовлюється тоненькі гіфи гриба.  Пармелія відзначається антибіотичною та антипухлинною дією, завдяки чому застосовується в медецині.

     На стінах та старих, давно нефарбованих парканах  можна побачити  ксанторіяю (стінна золотянка), яка нагадує мікроскопічний загадковий світ. Ксанторія належить до епіксильних лишайників.

      Кущисті лишайники

      Кущисті — стебельцеподібної форми, прикріплюється до субстрату лише основою, а верхня частина розгалужена і піднята над субстратом. На території села кущистих лишайників не зустріли. А от  у лісі   на відмерлій хвої ми зустрічаємо сріблясті подушечки кладонії.  Розміри подушечок близько 11см кв., а висота слані 2.5 мм. За рік вона виростає не більше ніж на 2 мм.  Як і пармелія, кладонія відзначається антибіотичною та антипухлинною дією, завдяки чому застосовується в медецині. Наявність кладонії лише в лісі свідчить про те, що  на території  все ж є певний вдсоток забруднення.

Зібрані матеріали можна викорисати :

       біологія 7 клас, тема “ Царство Гриби,  Лишайники”

       для випуску стінгазет “ Юний біолог”  у рубрику: “Най-най...”(найневибагливіші, найпоширеніші,найчутливіші організми), ”Цікаво знати, що ...” (значення лишайників у природі та житті людини), “Загадкові мешканці планети.”(Біологія лишайників) та інші.

         У різноманітних конкурсах та вікторинах екологічної тематики (“Щасливий випадок”, “Найрозумніший”, «Що? Де? Коли?», “Чи правда це?”, “Що навколо нас?”, “Екологічними стежками.”та ін.)

     Для визначення стану навколишнього середовища.

      У гуртковій роботі  використовуємо як теоретичний матеріал так і проводимо дослід, який можна використати на уроці в 7 класі.

                                                              

 

 

 

 

 

 

 

 

Казка «Сила дружби»

    Гриб, поправивши свою шапку, швидко побіг до берега річки. У товщі воли плавали водорості.

-         Добридень, як справи? – привітно гукнув Гриб до знайомої водорості.

     - Нівроку, обізвалася вона. – Тільки частенько буваю голодною. Живу я у воді, а чи багато тут їжі? Її чимало у землі! Тобі, Грибе, пощастило, що ти живеш на суходолі.

    - Плмиляєшся, дорогенька, у воді багато будь – якої їжі, але ти  ще не навчилася її розпізнавати, - відповів Гриб. – А безталаннішого за мене немає на білому світі. Їжу у землі, дійсно, досита, але на моє нещастя Сонце позбавило мене сили, і їжа не йде мені на користь. І все тому, що я не погодився очищувати повітря.

    - Що ж нам робити? – спитала Водорість.

    - Що робити? – загадково посміхнувся Гриб. – А ти подумай.

Водорість замислилась.

    - Треба  звернутися до Сонця, сказала вона. – Ти попроси у нього вибачення, і воно подарує тобі силу, а я постараюся випросити для себе коріння.

    -  Бенадійна думка! – махнув рукою Гриб.  – У мее є краща іде!

    - Яка ж? – поцікавилась Водорість.

    - Давай дружити, швидко відповів Гриб. - Ти  розумієшся із Сонцем, а я із Землею, і будемо мінятися, я тобі їжу, а ти мені – силу Сонця. Розумієш?

   - Як же ми будемо жити разом? – задумливо спитала Водорість. – Ти звик до землі, а я живу у воді. Якщо підемо  до води – ти потонеш, якщо вийдемо на суходіл – я засохну і поиру.

   - Не занепадай духом, - посміхнувся Гриб. – Жити будемо у будь – якому місці, де є волога.

   - У такому випадку я згодна! – радісно відповіла  Водорість.

   З того часу  Гриб і Водорість живуть разом. Вони так здружились, що не можуть існувати один без одного. Допомагаючи  Водорості, Гриб витягає з-під землі солі та поживні речовини. Водорість, у свою чергу, віддає йому частину сили, яку отримує від Сонця. Гриб і Водорість, склавши союз, так потоваришували, що їх навіть, стали називати на одне ім`я – Лишайник.

                                                                                       Фарид Алекперов