Урок "Поетична збірка «Зів’яле листя», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Чого являєшся мені у сні…». Місце любовної теми у творчості Івана Франка

УРОК

Поетична збірка «Зів’яле листя»

Місце любовної теми

у творчості Івана Франка

10 клас

В зів'ялих листочках хто може вгадати Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий

В ті вбогії вірші вкладаю?   

І. Франко

Тип уроку: урок – дослідження.

ХІД УРОКУ

Звучить «Сентиментальний вальс»  П. Чайковського.

Вчитель. Відколи існує людина, існує кохання — чисте, благо­родне почуття. Ця вічна тема в літературі завжди мала найширший резонанс. Не злічити ті мистецькі шедеври, що створило людство, оспівуючи любов. Ліричні твори Данте, Петрарки, сонети Шекспіра, чудові вірші О. Пушкіна...

Учитель читає вірш О. Пушкіна «Я вас любил...».

Відчайдушний порив закоханого серця, голос любові, що не вмістив­ся в тихому закутку грудей, озвався і в поетичному слові І. Я. Франка. Чисте, правдиве освідчення, надія і безнадія прориваються крізь уста.

Учитель читає фрагмент вірша «Чого являєшся мені у сні...».

Це теж Іван Франко. Інший, ніж той, якого ми знали раніше. Ніж­ний, відвертий у своїх почуттях. Така вже доля поета: жити і вмирати,

любити і страждати привселюдно. І сьогодні кожен із вас, я думаю, від­криє для себе нового Франка, спробує зрозуміти світ його почуттів.

Поети відходять у вічність, залишаючи свої шедеври, сповнені га­рячих почуттів і драматизму життя. Таким шедевром є збірка І. Франка «Зів'яле листя», жанр якої автор визначив сам — «лірична драма, влас­не драма почуттів». Більше ста років ця книжка бентежить людські серця, обпікає вогнем пристрастей, болем нерозділеного кохання, да­рує естетичну насолоду. І наше сьогоднішнє завдання: співпережити з ліричним героєм збірки його драму серця, обпекти свої серця отим вогнем пристрастей, яким переповнений кожен віршований рядок, розкрити багатий скарб його душі, відтворений у поетичному слові великого майстра, поглибити розуміння суті поетичного мистецтва.

Звернення до епіграфа.

Учень-дослідник (повідомлення 1). 1886 рік. Народовці усунули ' І. Франка від роботи у журналі «Зоря». Аби мати заробіток на прожит­тя, він з травня 1887 року починає працювати у щоденній польській газеті «Кур'єр львівський». Тут він працював 10 років, виконуючи важ­ку щоденну роботу, називаючи її «десятилітньою панщиною».

Учень-дослідник (повідомлення 2). У ці важкі роки на поета сипались болючі удари долі. Жорстоке переслідування поета польською та українською буржуазією, його третє ув'язнення (1889 р.), недопу­щення І. Франка до викладання у Львівському університеті. Він за­хистив дисертацію, мав багато наукових праць, а його не прийняли у члени Наукового товариства ім. Т. Шевченка. І це в той час, коли Франко мав міжнародний авторитет ученого, коли провідні європей­ські університети пропонували йому свої професорські кафедри. Двічі галицьке робітництво висувало кандидатуру Франка своїм представ­ником до цісарського парламенту — і обидва рази його провалюва­ли на виборах.

Вчитель. До усіх цих незгод додалася ще й драма серця. Ореол трагічного кохання супроводжує Франка усе життя. В одному із ві­ршів, що входить до збірки «Зів'яле листя» поет пише: «Тричі мені являлася любов...»

Учень-читець читає вірш «Тричі мені являлася любов...» (на тлі «Роман­су» Г. Свиридова).

Вчитель. А у листі до Агатангела Кримського Франко довірли­во зізнається, що за життя його серцем володіли «три дівчини-зірнички».

Надамо їм слово.

Ольга Рошкевич. Я — дочка священика села Лолин Ольга Рошкевич. Була сестрою товариша Івана Франка по Дрогобицькій гімназії.

У мені поет бачив не лише кохану, а й товариша по боротьбі і твор­чій праці. Наша любов тяглася 10 років. Мої батьки були спочатку прихильні до Франка, надіючись, що той зробить блискучу кар'єру, навіть готувалися до весілля. Але грянув грім. Мого коханого арешту­вали. Обшуки, допити батька, сльози... Я просила свого Івана зміни­тися, бодай на час закинути оту свою роботу, щоб лише побратись, але отримала відповідь, яка вразила мене в саме серце: «Думка, що я для тебе мав би покинути своє переконання, видалася мені такою дикою, не гідною мене і тебе...» Ми розлучилися: така була воля мо­го батька, який не хотів віддати мене заміж за «соціаліста», якого пе­реслідувала поліція. А я вийшла заміж за іншого, хоча кохала лише Франка. Мені залишилися його вірші.

Франко мусив жити далі. Обірвалася нитка великої любові, та не згасла сама любов, вона народила справжні шедеври світової лі­рики. Я прийшла до вас не лише як кохана Франка, а й як героїня його невмирущої поезії.

Звучить вірш «Від того дня вже другий рік пройшов» (на тлі музики Ф. Шопена).

Юзефа Дзвонковська. Я Юзефа Дзвонковська. Походила із шляхетної родини. Багато знайомих були закохані в мене. Була в мені якась загадка, яку жоден з них не міг розкрити.

Мене покохав Іван Франко через 7 років після розриву із Ольгою Рошкевич. Мала передові і, як казали товариші, оригінальні погляди та критичне мислення. За словами поета, я була «гордая княгиня», «таємна і недоступна, мов святиня». Відмовила Франкові у взаємності, але не тому, що мала аристократичне походження: я відчувала смер­тельну недугу, а зізнатись комусь у мене не було сил... Побачивши, як страждає Франко, лише йому сказала про це.

Вчитель. Справді, Юзефа Дзвонковська померла передчасно — у 30 років. її могилу віднайшли зовсім недавно на кладовищі у Ста­ніславі (тепер Івано-Франківськ). Осінь щедро посипає могилу лис­тям. А весною тут зацвітають фіалки...

Звучить вірш «За що красавице я так тебе люблю...» (на тлі му­зики Ф. Шопена).

Целіна Журовська. Я Целіна Зигмунтовська, до одруження — Журовська. Працювала на львівській пошті. Помічала, що у моїй присутності почувався несміливо, але ні постаттю, ні красою мені він не імпонував. Мене Іван Франко любив платонічною любов'ю, як Данте опоетизовану Беатріче, але я його не кохала. Хіба могла я тоді зрозуміти, що моє ім'я залишиться в пам'яті людей лише тому, що мене любив великий Франко?

Звучить вірш «І ти прощай...»

Вчитель. Дійсно, фатальне кохання, яке спалило серце поета в 40-річному віці, не принісши нічого, крім страждання і мук, довер­шило тяжку втому. Душа вимагала спочинку. Можливо, «зів'яле листя» поезії Франко прикладав до болючого серця, як колись мама в дитин­стві прикладала подорожник до порізаного пальчика, щоб рана зажи­ла. Вірші були для нього ліками. Він виповів свій біль — і відокремив його від себе, щоб звільнити сили для подальшої праці. Отже, збірка «Зів'яле листя» написана в час найбільших страждань і випробувань. Вона правдиво говорить читачам: великий Каменяр був людиною тон­ких і багатих почуттів, його серце палало високою земною любов'ю, сумнівалось, тонуло в безнадії й оживало у сподіваннях.

Великий Франко не побоявся видатися слабким: найбільші таєм­ниці своєї душі довірив світові, нам з вами. Це ознака не слабкості, в якій звинувачували поета окремі сучасники, а великої духовної си­ли. Бо знав митець: люди смертні, та вічним є кохання — і взаємне, щасливе, і нерозділене, повне невимовних страждань. Тому й сьогод­ні, через багато літ з часу появи, хвилюють нас правдиві й щемні по­етичні рядки «Зів'ялого листя».

Учень-дослідник. Збірка «Зів'яле листя» складається з трьох частин, які поет називає «жмутками». Перший «жмуток» передає трагедію нерозділеного кохання, його беззахисність та вразливість. Ліричний герой ніби не бажає сприймати відмови коханої: він то звинувачує обставини, то прагне видаватися байдужим, то умовляє обраницю зглянутись на його страждання. І все ж тут переважають життєстверджуючі мотиви.

У другому «жмутку» вони слабнуть, ліричний герой намагається знайти в природі співзвучність своїм стражданням. Тут переважають ліричні поезії, написані у народнопісенній манері.

У третьому «жмутку» герой висловлює своє розуміння того, що стелиться «в безодню шлях».

Вчитель. Щоб глибше зрозуміти інтимну лірику І. Франка, на­ведемо слова Франкового зізнання: «Хвилини, в котрі я любив... бу­ли, може, найкращі в моїм житті — жаль тільки, що були це заразом хвилини найтяжчого болю, якого я досі зазнав, а не радості...»

Надамо слово читцям, які підготували читання окремих віршів із трьох «жмутків».

Учні читають напам'ять вірші із збірки «Зів'яле листя» (у перервах зву­чить музика Ф. Шопена):

•                  «Як почуєш вночі...»
•                  «Хоч ти не будеш цвіткою цвісти»?

•                  «Так, ти одна моя правдивая любов»
•                  «Твої очі, як те море...»
•                  «Я й забув, шо осінь холодна...»
•                  «Паде додолу листя...»

Вчитель. Шедевром інтимної лірики І. Франка є поезія «Чого являєшся мені у сні...».

...Серце ліричного героя у душевному сум'ятті. Милий образ не по­кидає зранену душу, але це приносить лише страждання. Немає від­повіді на поставлене питання «Чого являєшся мені у сні?». Продо­вжується мука, коли лише покусані губи та нервовий хрускіт пальців можуть видати те, що заховане на дні серця. А, може, кохана хоч у сні погляне добрими і ласкавими очима, приголубить? Оживе тоді змуче­не серце, відгукнеться на любов, і він зазнає «щастя молодого»! Хай буде так! Хоч знає закоханий, що це ілюзія, міраж, що вранці зникне чарівний образ коханої, як міфічна жар-птиця, та однак із тривожним биттям серця буде знову чекати ночі.

Учень читає поезію напам'ять (на тлі музики Ф. Шопена).

Вчитель. Цей твір нагадує пушкінське «Я помню чудное мгновенье». (Читає вірш.)

А, зрештою, хіба можна провести паралель там, де мова йде про інтимну лірику, про кохання — таке однакове і таке різне...

Чимало поезій із збірки мають народнопісенну основу. Серед них і поезія «Червона калино, чого в лузі гнешся?», яка входить до дру­гого «жмутку».

Звучить вірш у виконанні учня-читця.

Вчитель. Калина — це ніби збірний образ галицьких дівчат, для яких батьки готували один шлях — заміжжя, сімейні турботи. Була в них і сміливість, і щедрість душі, і тонке артистичне світо­сприймання. Але для людського щастя цього замало. На перешко­ді стояла тупа несхитність тогочасних сімейних традицій, застій, плісень, що панували в Галичині. Доля Ольги Рошкевич, її сестри Михайлини підтверджують це. Був і розум, і бажання допомогти народові, і любов. Та не було сили вирватися з міщанського баг­на. Були жінки, які знаходили в собі сили протистояти мертвеч­чині, боротися нарівні з чоловіками за світлу зорю прийдешнього (О. Кобилянська, Н. Кобринська, Ганна Барвінок, У. Кравченко). Але таких було мало.

Заклик до порушення тогочасних традицій звучить у поезії. Жін­ка для І. Франка — однодумець у боротьбі, а не тільки кохана. Свід­ченням цього є листи до Ольги Рошкевич. (Можна зачитати уривки із листів І. Франка).

Ще одна поезія збірки «Зів’яле листя» має народнопісенну основу. Це вірш«Ой ти дівчино, з горіха зерня...».

Учень читає поезію напам'ять.

Інтимні поезії І. Франка, за словами М. Коцюбинського, «самі просяться в музику». Чимало композиторів черпало натхнення в по­личній Франковій криниці, а окремі вірші стали піснями, які по праву можна назвати народними. Саме до них і належить «Ой ти, дівчино, з горіха зерня».

Прослуховування грамзапису пісні «Ой ти, дівчино, з горіха зерня».

А сімейне життя Івана Франка склалося досить благополучно. Він одружився з Ольгою Хоружинською, яка стала доброю матір'ю, ві­рною дружиною, невтомною помічницею великого поета — жінкою, яка була завжди поруч. її він шанував і поважав як матір своїх дітей, як однодумця. Здавалося б, що саме їй і були адресовані всі любов­ні гімни. Але ні...

 «Тричі мені являлася любов...»,— писав він. Тричі його рука «від раю ключ держала». Тричі поет втрачав надію на щастя. Нерозділене кохання залишило по собі «невтишиму тоску», засипавши снігом спо­діване: «Замерли в серці мрії молодечі, ілюзії криниця пересохла».

Учень читає поезію «Епілог» (на тлі «Сентиментального вальсу» П. Чайковського).

Вчитель. Прослухано багато поезій Івана Франка, чимало сказано й про самого автора та долю його збірки. Усе це — лише якась час­тина тієї зливи почуттів, яка рине на читача з неї. Той, хто побажає побувати у храмі Кохання, прочитає всю збірку, не минаючи і рядка. Але потрібно уміти читати і між ними, бо рядки і слова — це лише тінь поетової любові. Недаремно в «Епілозі» до першого «жмутка» І. Франко писав:

В зів'ялих листочках хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий

В ті вбогії вірші вкладаю?

Саме сьогодні ми намагалися відчути на собі подих великого Ко­хання, спробували прибрати ту завісу, яка відділяє нас від великої Лю­дини, яка вміла віддатися сповна і боротьбі за краще майбутнє свого народу, і пристрасному коханню.

•                  Чи вдалося нам відчути той «скарб багатий», який уклав у свої вірші Іван Франко?
•                  Чиє читання віршів ви вважаєте найкращим у нашому неоголошеному конкурсі?

•                  Чи зробили ви для себе якісь відкриття?

Я думаю, що для багатьох із вас лірична драма І. Франка зали­шиться відкритою книгою. І дуже необхідною, особливо в наш час, коли чисте, ніжне кохання стає «немодним». Коли вам соромно про­читати своїй коханій чи коханому гарного вірша, а їх місце займають грубі слова. Фільми, якими переповнені наші телевізори чи відеосалони, пропагують короткочасні інтимні стосунки, вірність стає ніко­му не потрібною.

Але кохання, чисте і світле почуття, завжди хвилювало поетів. При­кладом цього є чудова поезія нашого поета-сучасника Григорія Чубая:

Коли до губ твоїх лишається півподиху,

Коли до губ твоїх лишається півкроку,

Зіниці твої зіткані із подиву,

В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,

Той шепіт мою душу синьо крає!

І забуваю я, шо вмію дихати

І, що ходити вмію, забуваю.

Зіниці твої виткані із подиву,

В очах у тебе синьо і широко

Але до губ твоїх лишається півподиху,

Але до губ твоїх лишається півкроку...

Хіба не прекрасні ці хвилюючі рядки? Чи не співзвучні вони з Франковими?

Ви стоїте на порозі життя. Вам вибирати, вам творити своє май­бутнє. То хай у ньому буде місце і для чудової Франкової поезії, бо ті рядки, яких ми сьогодні торкнулись, писані «кров'ю серця». Хай знайдуть вони відгук у ваших серцях, хай спонукають до чистих, гли­боких почуттів, переживань, а когось, можливо, і до творчості.

У моєму серці інтимна лірика Івана Франка знайшла відгук у ви­гляді поетичного твору.

ОСІННЄ

На збірку І. Франка «Зів'яле листя»

Відгомоніло літо стоголосе,

Німі дерева стомлені стоять.

Листків опалих жмутки вітер носить,

Намоклі купи їх під деревом лежать.

Були листи ті свіжі і духмяні,

Купались в сонця променях вони,

Блищали в росах веселково зрання,

Світились злотом щирим восени.

Краса зів'яла їх, полинули додолу,

Укрили землю — думали зігріть.

Тепло їх не потрібне вже нікому:

Лишилося їм безвісти летіть...

Так і життя проходить безупинно:

Минає день за днем, стираються сліди,

Але у пам'яті лишаються хвилини

Великого кохання — радості й журби.

Позаду юності чудесної вже миті,

І скроні посріблила сивина.

А ясне сонце світить у блакиті,

І кожний день новий — як дивина!

Вогонь життєвий палить щедро душу,

Жар пристрастей пече ваші серця,

А ти шепочеш: «Вистояти мушу!

Ще встигну відійти у небуття!»

...Зів'яле листя у багатті стліє,

І дим розвіють осені вітри.

Але не зникнуть ні чуття, ні мрії

В серцях людей осінньої пори.

Вчитель. Бачити зорі в калюжах. Бачити сонце в людських душах. Зів'ялі листочки свого кохання класти на скрижалі пам'яті, на рани закоханих сердець. Будемо вчитися цього у Великого Франка. Буде­мо вчитися у нього любові.