Урок-презентація проекту з української літератури у 7 класі - "Іван Сила" О. Гавроша

ОЛЕКСАНДР ГАВРОШ. «ІВАН СИЛА». Урок-презентація.

МЕТА: показати виставу за мотивами  літературного твору. Донести до глядачів головні теми, ідеї повісті через зображення головних сюжетних ліній. Через акторську гру розповісти про кожного персонажа, його характер, вади та сильні сторони. Впливати на глядачів, ставити філософські питання про справжню силу, справжнє щастя, про вірність собі, своїм ідеалам і переконанням.

Через роботу актора і режисера осмислювати своє життя, свої цілі, ідеали, порівнювати себе з героєм (героями), якого(их) зображував(ли). Розширювати свій досвід, свій світ. Вчитися спілкуватися і працювати в колективі.

Розвивати творчі здібності, пам`ять, увагу, мислення, мовлення, вміння приймати рішення, активно діяти, реалізовуватися, впливати на світ інших людей. Формувати вміння відчувати, розуміти того, хто поряд, прийоми емпатії.

1. Вступне слово вчителя.
2. Вистава.

 

АНГЕЛ: Чи знаєш хто в цім світі сильний?

• Хто від обманів й зради вільний,

І в благороднім його день знайде вінок живих пісень.

• Він щирістю зростить слова, у нього світла голова,

Не береже вона обманів і підлого не знає станів.

• Він своїх друзів захищає, ганебне і все зле прощає.

АВТОР: Он такий хлопець – Іван Сила. Потяг. Вокзал.

І ніби крила тепер розкрити і летіть, нове життя йому відкрить.

ДЯДЬКО МИКУЛЬЦЯ: То що чинить станеш, земляче, хай твоя доля не заплаче.

ІВАН: Іще не знаю, а робота знайдеться, днини це турбота.

АВТОР: Двадцять літ хлопцю, міцно збитий, погляд і щирий, і відкритий. Риси обличчя тонкі й ніжні, слова відверті і безгрішні.

МИКУЛЬЦЯ: Як не займав би ти «синочка», то доля була б, як та квочка: Гріла б й любила б, а тепер, тим кулаком, що вдарив стер: мамину хату і галушки, молочні і медові кружки.

Підемо лиш на перекус, бо їсти має сильний муж.

АВТОР: Сидять під деревом, та ось тікає від крамарів хтось.

Це обірванець, ще малий, спіткнувся, впав – ударів рій над ним, роздавленим й німим, кружляє вороном лихим.

ЧОЛОВІКИ: Злодій! У мене красти!?

АВТОР: Б`ють, кулаком-молотом товчуть! Мичить той, не злітає слово! Не допоможеш, видно, мово!

СИЛА: Він же німий, він же каліка! Таких не зачепить й від віку!

ЧОЛОВІКИ: Хай не краде! Ще попадися! На магазин мій й не дивися. Ні – розчавлю, як таргана, будеш ходити як мана.

АВТОР: Пішли. Німий заговорив. Всі таємниці їм відкрив.

МІХА ГОЛИЙ: Три дні не їв – крадіжка горе? Не гріх! Розступиться і море, як в шлунку булькає вже зрана. Знайдеться булка від Степана.

СИЛА: Іди працюй і будеш ситий, благословенням Божим вмитий! Шукаю й я роботу тут, потрібен бо робочий люд!

МИХА: Та коні дохнуть від роботи, а тобі іншої турботи і не шукать: мішки грузить, так весело зможеш зажить!

Кривальський пан, третє вікно. Скажеш від Міхи, і ніхто тебе вже  проганять не стане. Працюй, хай сонце в очі гляне!

АВТОР: Поїв й побіг збирать пригоди, а Йван питає до нагоди:

ІВАН: Що то «тарган»? Певно гидотна!

ДЯДЬКО: Поїсти дай, така турбота!

СЦЕНА 2.

АВТОР: В Івана уже є робота: носить мішки важкі до поту.

Всі по одному, а він два: такі, кажуть усі, дива.

От до обіду зробив норму, отримав гроші, вдягнув форму

І ну – по місту походити, вулиці ніби полічити.

А тут атракціон і шум, кричать, вищать. То чи до дум?

Пішов наш Сила взнати діло, його ж за руку беруть сміло:

ЛЮДИ: Бийся із Велетом ти нині, заробить грошики й дитині!

ЧОЛОВІКИ: Давай, влаштовуй поєдинок, не буде роздумів-хмаринок, все, що зберемо – перемозі, дням бути на її дорозі!

ІВАН: Гаразд! Так буде хай! Удаче, долю ти тримай!

ВЕЛЕТ: Я спортсмен справжній – хто навпроти?

Молодий хлопець. Встоїть доти, аж поки втримає удар,

Очі дитини – його дар. Підніжка й буде кінець бою, гроші мої, я завжди встою.

АВТОР: Схопилися. Іван завзятий, Велет не може подолати.

ЛЮДИ: Сили однакові, дивіться. Хто перший? Кому помилиться?

СУДДЯ: Всі дозволяються прийоми, бо так возитись до утоми!

АВТОР: І Велет вдарив селюка, думка була в нього така:

ВЕЛЕТ: Не встоїть, вже йому кінець!

АВТОР: Іван же Сила - молодець: розгнівався, біль розповзлася,

Кулаком вгору підвелася. Ударив в щелепу – летів. Два метри й в тиші вже спочив.

СУДДЯ: Хотів підвести – марна справа, бо боротьба, то не забава! Гроші дісталися Івану, а ще кричали йому славу.

Люди: По плечах плещем: молодчина, то зоряна твоя година, ти найсильніший, ти довів, суперника ущент розбив.

БРЯКУС: Візитка вам, чекаю завтра. Хай запалає дружби ватра.

Я доктор Брякус, поважаю, на вас вже плани свої маю!

СЦЕНА 3.

АНГЕЛ 1: Сила фізична і духовна, яка потрібніша і повна?

Якая справжня перемога? Чи добрая чека дорога на Йвана, що із гір спустився і з добрим серцем подружився?

Калічити людей чи добре? Чи так живе серце хоробре?

 АНГЕЛ 2: Згадай Давида й Голіафа, Господньому не було штрафу: він захищав віру і Божих, на людей нинішніх бо схожих.

А Іван ще не зрозумів, яку силу в собі носив.

МІХА: То що? Сьогодні наробився? Дві норми за півдня? Підвівся?

ІВАН: Трохи є. Подивись візитку. Чи доктор Брякус хоче влітку мене зимовим пригостити? Чи йому вірити? Схотіти?

МІХА: підемо, розберімось в всьому, а тепер ставити лиш кому.

АВТОР: Прийшли, будинок чималий, садок і затишок живий.

МІХА ГОЛИЙ: Іди, на дереві я буду, молитву казать не забуду.

ІВАН: Я задзвонив, відкрились двері і доктор Брякус до вечері просив мене. Ще б галушок й скрипки домашньої смичок!

БРЯКУС: Наш богатир! Прошу ласкаво, Ви заробили в місті слави! Спочатку прошу до обіду, а потім діло і сусіду.

ІВАН: Ножі, виделки – безліч їх, брати яку. А їсти – сміх. Дивлюсь на доктора й собі, отак обід весь в боротьбі.

БРЯКУС: Я бачу: їсти так незвично? То їжте просто, як привично!

АВТОР: Та Іван їв, як і хазяїн: він бо вже з міста, не з окраїн! Доктору було до вподоби. Після обіду почав спроби Івана зробить чемпіоном, та за спортивним, за законом.

БРЯКУС: Я чоловік в місті багатий, талант умію шанувати. Тренер, щоб знали, я хороший, та не беру за цеє гроші, а ще і вам буду платить, якщо погодитесь служити спорту, і людям, і державі. Так і зрости у віках славі!

ІВАН: Добре, погоджуюсь, тренуйте!Почуття і мої шануйте!

АВТОР: Доктор обмірював Івана, знайомив з іншими, що зрана на тренуванні, на роботі, в своїй професії, в турботі.

Іван став тренуватися щиро, після обіду – знов за діло: мішки, вагони і вантаж, перенесе все, в нього стаж.

Як Брякус взнав, сварився довго, й чоло, здавалося, намокло.

Заборонив такую працю, доводів виніс цілу тацю.

Та про всяк випадок Іван двигав мішки, як справжній кран.

СЦЕНА 4.

КАПІТАН ПОЛІЦІЇ: Викличте Фікса – маю діло, в очах ніби позолотіло. Найкращий це агент у мене: взнає усе: старе й зелене.

ФІКСА: Ви викликали? Посміхнуся. У вас талантів наберуся.

КАПІТАН: Були давно ви на вокзалі? Як залізниці світлі далі?

ФІКСА: Був там учора – все спокійно, люд може жити собі вільно

КАПІТАН: Наказую слідкувать там. Дивитися на люд і крам.

АВТОР: Він діставав свою цигарку і пригощав Фікса, ще чарку. Розпить її –в  Вівальді  звуках. Ці ж в таємницях і науках.

Все шепотіли дві години. Ми ж не дивились на хвилини!

ФІКСА:  Все буде зроблене, мій пане. І 008 – є мій сан!...

Ото сиджу, спостерігаю. Бродяжку тільки нагадаю.

І окуляри темнуваті, погляди тихі й вайлуваті.

МІХА: Дядьку там кличуть вас чомусь, я як посильний пригоджусь. Підемо, дерево… дивіться, та під вагоном, нахиліться! … Я його вдарив й по кишенях, що винесу у своїх жменях? Ох, то халепа! Він агент. 00 ще 8, днів акцент хотів пограбувать чужинця, а той вже револьвером тиця!

ФІКСА: Підеш зі мною! Злочин! Зрада! Тобі не смикаться – порада!

АВТОР: Браслет з`єднав руки не друзів, і що робити вже катюзі?

ІВАН СИЛА: Міхо, ви спішите куди? Ти ж зачекай! Нап`юсь води! … Іде, за ним я крок у крок. А далі вже чекає рок.

ФІКСА: напав я з-за рогу у тім`я, а він мене – ніби я вим`я. Упав, лежу. МІХА: Спасав мене, хай хижий день скоріш мине!

СИЛА: Я вдарив в відповідь – вітався, чоловік зразу приземлявся.

І хто знав, що він поліцай. Ой доле, грай, скоріш тікай!

АВТОР: Жінка із песиком – до нього. Знайшла агента лиш живого. ЖІНКА: Песику, облизав ти вуса? Щурячі! Отака спокуса!

АВТОР: Тікали й вдома все сиділи. Клопоту долі наробили.

СЦЕНА 5.

БРЯКУС: А мене Сила дивував. Легенько гирі підіймав.

А штангу вхопиш ти яку? Легенько – раз, як наскоку.

СИЛА: Підняв і не було тут дива. Спортсмени дивляться ревниво. Я ж піднімаю, мов пір`їнки, мені кладуть й кладуть «начинки»

СПОРТСМЕНИ: Носили кола ми заліза. А на душі дивує криза: Чи зможе – збільшимо без міри . Самі втомилися і сіли. 160 підняв – все просто, немов просив ще штанзі росту.

БРЯКУС: Це є рекорд республіканський. В нас чемпіон і хист спартанський! Ми переможемо вже скоро! Чемпіонат наш – скажем слово!

АВТОР: Шумить зал, гомонить в надії,

Чемпіонат! Це людські мрії. Тут привітати чемпіона

Свого лиш, іншим – заборона! І фаворит є – Магдебура,

У нього тіло, вся фактура, як в чемпіона, не інакше.

Та спорт не терпить й слова фальші!

Він поліцейським був колись, тому і друзі зібрались:

З поліції, внутрішніх справ – не стало вільних від них лав.

ГЛЯДАЧІ: Наш чемпіон – наш Магдебура, йде на рекорд. І вся «структура: від поліцая до міністра, вигукує! Вже в залі тісно від слів, і поштовхів, й надій. Він зовсім наш! Кожному свій!

МАГДЕБУРА: Виходжу, штанга на помості, мені не бракувало злості: схоплю і вверх, так, щоб до неба. Збирати оплески так треба.

ГЛЯДАЧІ: Схопив підніс, й ми підвелися, завмерли всі, ми не здалися. Та повело штангу кудись. Наш Магдебуро, схаменись. Не дихали, не ворушились, та … ні з чим нині залишились: упала штанга – заважка. Чи Магдебурі дать візка?

АВТОР: Розходились люди із зали, дивитися далі чи стали?

Зараз хлопчина із села, які заявить він права, як то не зміг і чемпіон? Малий, чи сяде він на трон? Тяжка атлетика в короні, а юнак цей лиш на пероні!

ІВАН: Я вийшов, зал не подивився, та я перед всіма вклонився, для друзів виступаю, Міхи, щоби зазнав сьогодні втіхи. Он нарядився він в піджак, забув крадіжки й забіяк.

СТАНІСЛАВ, КОРНЕЛІЙ, МІХА: Ведмедю, дай їм, покажи! Всю силу у цю мить вложи!

АВТОР: Півзалу глянуло на Міху, бо поліцаї, мають втіху, коли їх переможець в залі. Та от всі спроби є невдалі.

ІВАН: Ти, Боже, поможи! До бою! Штанго, борюся я з тобою.

От піднеслася. Я всміхаюсь! Я чемпіон. Тепер втішаюсь.

БРЯКУС: Я обіймав свого спортсмена. От виконана норма денна.

МІХА: Я ж плакав вперше не від жалю. Від гордості – сльози кришталю. А журналісти вже на сцені: фотографують! Дні у темі: Новий є чемпіон у нас. Сила Іван! Так каже час!

МАГДЕБУРА: Це провокація, панове! Все може розпочатись знову! Республіко, ти у омані. Я завжди перший, не останній! Я виведу на чисту воду. Я покажу злості природу!

АВТОР: Не знав зал, як реагувати, та потім галас не спиняти. Один лиш Міха непорушний: витирав сльози брудно-слушні.

СЦЕНА 6 АВТОР: Далі пригоди, як розп’яття. Куди біжать хвилини-браття? Брякус пообіцяв всім славу, та день сів на тюремну лаву: Машину хтось зіпсував любо, от і прийшла шалена згуба: Аварія і тренер мертвий, а Сила на шматки роздертий тим звинуваченням: убивця. Мудрості відкривайте лиця!

СИЛА: Тюрма! Тут буть нема вже сили, немов панують лиш могили. Галушки мамині далеко. Ти принеси мені, лелеко! І звинувачень цілий ряд. Глупі й сліпії на парад вийшли, щоб розтоптати долю, щоб заточити у неволю.

ФІКСА: Я відімстив, я постарався! В лікарні я про все дізнався. І вмить до командира в час. Почув мене він на цей раз!

МІХА: Я ж відшукаю журналістів. І вже не буде падолистів: Арештували чемпіона! – весь світ кричить. – Хто перепона? Це помста є за перемогу! Свободи дням знайти дорогу!

АВТОР: ЦИРК БУХЕНБАХ! Це новий світ. В ньому чи буть багато літ? Аделія внесла заставу за Силу, щоб здобути славу. 50 тисяч й на свободі, та відробляти тепер й годі. Мусить Іван буть циркачем і назбирать примхливих тем, що веселять все глядачів, кожен бо гроші заплатив.

АДЕЛІЯ: Представте мені номер свій, щоб промені били з-під вій,

Щоб публіка аж шаленіла, ще й ще побачити хотіла, а ні, то битися з всіма, дарма чи літо, чи зима!

ІВАН: Битись не стану дав зарок, у бій не зроблю більше крок. Я бачив Велета! Це лихо: каліка він, а людям втіха! Накормить хто його дітей? Життя звільнить з хвороб сітей?

ІМПРЕСАРІО ПАНДОРСЬКИЙ: Червоний бант-метелик в мене, а в серці мерехтять знамена: я об`являю номери, жартую вільної пори.

ФАНДІГО і РЕНАТА: На скакуні, під куполами відчинимо ми чуда брами: глядач завмер, він мов один: жах заглядає через тин, та не впадемо – граціозні, шляхи пройдемо смертоносні.

МІЛКА: А я на кулі, промінь мій, радістю серце ти зігрій. Івана бачила сьогодні, немов зійшлись шляхи Господні!

МІХА: І мене взяли на роботу, у цирку мав бо я турботу: коня украли – повернув. І на гастролі час пірнув, та перше був і президент: він радості платив процент. Справу на Силу і закрили, та ми пізнати це не вміли.

АДЕЛІЯ: Користувалась я борцем: гроші він ніс, мов вітерцем: весь цирк на руки свої брав, цвяхи вбивав та ще виймав, машину витримав на раз. Всіх переміг в Європи час: в Германії, в англійців домі. У лікарняній  був хоромі: побили Йвана, череп-бляха! Та скажеш, що він бідолаха? В Америці татам і свято: свобода всім, щастя багато.

ІВАН і МІЛКА: Ми одружилися й додому поїхали, не бачить втоми!І Бієр-Мієр, й Джебсон десь. Захисник Фікса! Йому честь!

ПІНЯ: Я оженився, залишився. Американцем так підвівся. Мавпочка з нами, теж щаслива, отак минула злості злива. Пробач, Іване, за все лихо, що забирає у нас втіху!

АДЕЛІЯ: Дарую свій цирк я артистам, хай радується в променистім цей день і час: заміж пора, любов моя ще бо жива.

АНГЕЛ: Пливуть на пароплаві в дні. Ведемо їх! І не одні. Господь чує слова молитви, виходить в миті життя битви:

Сильніший той, хто Його має, волю Господнюю плекає!

Наш Бог, зроби нас Ти Своїми. Дітьми у силі і святими!

3. Оцінка глядачів.
4. Аналіз роботи. Самооцінювання. Оцінювання.
5. Домашнє завдання: Відгук на виставу. (Мої враження, роздуми, почуття, досвід)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МАРИНА ПАВЛЕНКО, «РУСАЛОНЬКА З 7-В». Урок-презентація.

МЕТА: сприяти творчому відношенню до навчання через мистецтво відтворення художнього твору на сцені. Усвідомлювати та доносити до глядача теми і ідеї повісті. Формувати  вміння по-філософськи дивитися на світ, бачити своє місце в низці свого роду і цілого народу; впевненість, що світ можна змінити на краще, та в ньому необхідно знайти своє, справжнє, надійне, не відпустити щастя, не помилитися. 

Сприяти формуванню творчої, активної, освіченої, особистості, яка вміє організувати як свою індивідуальну роботу, так і знайти себе в колективному ділі.

Сприяти розвитку духовно-моральної сфери особистості;

Сприяти правильному вибору в житті, який формується на прикладах української і світової класики;

Розвивати мислення, мовлення, увагу, пам’ять, активну позицію в житті.

Формувати навики соціалізації через спілкування в творчому колективі; підвищувати самооцінку; формувати відповідальність за доручену справу; потребу в аналізі свого духовно-душевного життя.

Залучати до скарбниці культури людства через твори, що діти самі грають на сцені; вчити поєднувати форму і зміст у всьому, в першу чергу, у своєму внутрішньому, духовному.

Сприяти гармонійному, всебічному розвитку, ЩОБ ДИТИНА ВІДЧУВАЛА ПОВНОТУ І ЩАСТЯ ЖИТТЯ.

1. Слово вчителя.
2. Вистава з коментарями і евристичними питаннями до глядачів.

 

 

АНГЕЛ: Живемо в вічності святій.

І тільки очі ти відкрий: побачиш Господа в словах,

Минулого як тихий птах майбутньому несе дари.

Й вам не спочити до пори: себе впізнати і свій шлях

У вічності живих очах. Щось виправляти,

Поновляти, так долю роду будувати.

Що сіємо, те і пожнемо. У річку спогадів пірнемо.

Ми ж вузлики на стрічці роду. В роках відбутись хороводу.

АВТОР: Казку нам розказати вам, щоб будувався душі храм,

Щоб бачили ви істин коло, думки не падали щоб долу,

Слова, діла знали лиш світло, бо в ньому  серденько розквітло.

Дівчинка ж наша закохалась, на прикрощі не ображалась,

Боролася за свого друга, так і відкрилась Божа смуга:

Прокляття зняти з роду разом, за благородства жить наказом.

АНГЕЛ: Не забувати: любов – сила, що темноту життя скосила.

Слово Ісуса: Вам любить Бога й людей, усіх простить,

Щоб мати Дім, щоб мати Царство, Отця святого Государство.

СЦЕНА 1

СОФІЙКА: За вікном життя струмочки, квіти відкривають очки,

Шелест листя в співі птаха. І сорока, як та сваха,

Заважає вдень читати. Мрії моїй не заспати.

Ось Русалонька і сльози, посхилялись верболози.

Нащо казка із нещастям, із гірким таким ненастям?

Принц, як мій Вадим, танцює, мого погляду не чує.

Дивиться він лиш на Ірку. Вибереться час на гірку:

Хмаркою стане Русалка. … Знову розкричалась галка.

Краплі дощику солені падають, ніби свячені.

СНІЖАНА (тітка): Й я не люблю, коли казка

Закінчилась гірко, й ласка до сердець не добиралась.

У поганім залишалась. Видала би я закон,

Всяку казку за балкон, як закінчилась погано,

Тож в життя її не звано!

АВТОР: Тітонька сумно хмаринку провела, як дня годинку.

І зітхнула, обіймала, подружкою ніби стала.

СНІЖАНА: Й я б хотіла полетіти, подих висоти зустріти,

Щоб не знати про весілля, мати простір і дозвілля.

Безтурботнії клубочки, неба ніжні сини-дочки!

СОФІЙКА: Ви серйозно? Що я чую? Біля вас тільки дивую.

Тож нарешті знайшли щастя. Втримати у вашій власті!

АВТОР: Всі раділи за Сніжану. Вона лікар. Все старанно

Женихів перебирала. Не підходять їй, - казала.

Прізвище не те, щось інше. Не виходить заміж! Ліпше

Дівою старою стане, на всіх з гордістю погляне.

Та Валентин Білий – хват! Футболіст, талану брат.

СНІЖАНА: Ногу поламав на матчі. І слова я чула смачні,

Підкорив, не підкорив – вийти заміж вговорив.

СОФІЯ: Шиють з мамою тож плаття.

Як на озері латаття, квіточками оточили,

В білосніжності спочили. …

Знову Ростик закричав, день мій бавив, не мовчав,

Математиці моїй відшукати погляд злий:

Занепасти у навчаннях, «не спитають!» - в сподіваннях.

АВТОР: Вечір. Братик, добре, спить. Математика мовчить. Поробила так і сяк. Сил нема. А час - літак перепони ще долає,

Зуби чистить вимагає.

СОФІЯ: З ніг упасти – укладатись. Отак радощів набратись!

АНГЕЛ: Сон приніс спочинок в дім, тільки сумно чомусь в нім.

Стало стукать щось, лякати, у квартиру знизу звати.

Не живуть там і сусіди. А у повні якісь біди:

Стукають, кричать, тікають,

Привидів так нагадають.

ХА-ха-ха! – чулося знизу, подолати як цю кризу.

СОФІЯ: Мамо, мамо! Вони знов! Аж холоне в жилах кров.

МАМА: Йди я пригорну тихенько, хай не б’ється так серденько.

Вранці йшли до бабці Валі. Може, крадіїв медалі

Треба в хаті позбирати. Чи міліцію позвати?

Б. ВАЛЯ: Все в порядку в тій квартирі,

Чисто, тихо, стоять гирі і годинника, й зозуля

Спить, як у рушниці куля.

СЦЕНА 2

СОФІЙКА: Я встигла нині на уроки, пережила зрадливі кроки

І математики. От й сімка. Та думки, смілі невидимки,

Задачі вирішить уміли, а ще й Вадиму догодили,

Дала списать йому усе, десятку день і принесе.

Сенкью, - у відповідь, а Ірці, немов зіграти на сопілці,

Він хрущиків в рюкзак кидав і в посмішках не замовкав.

УТІХА: Утіха! Втішу я Софійку, і спогадів наберу лійку,

Щоб посмішки пополивати, давнього друга щоб згадати.

Он він, під липою сидить, мов тротуар так сторожить.

Поряд – ваги і хмизу в’язка, ще квіти рясту, а ще казка:

Софійку бачив, підхопився, веселим й радісним зробився.

САШКО: Привіт! Не бачив вже давно. На новім місці, як воно?

Хочеш - безплатно тебе зважу, скільки заважила не скажу!

СОФІЙКА: Спасибі! НІ! Не худну я, як однокласниці – щодня.

САШКО: Візьми букетика тоді, гостинець фірми! Все тобі!

СОФІЙКА: Спасибі, нащо? Де зложити, і як до себе притулити?

Зглядаються вже перехожі. На кого це тепер ми схожі?

АВТОР: І Сашко погляди ховав, ваги ганчіркою втирав.

СОФІЙКА: Давно зі школи повернувся? Туди піти чи не забувся?

САШКО: Це в вас в гімназії – уроки, а в нас короткі, без мороки,

І не ходити на останні – думки нам мати одностайні.

СОФІЙКА: Напевно, мова в вас остання!

Не прочитаєш без старання, що ти про дрова написав,

В неграмотності заблукав.

АВТОР: «Тирміново продаюця дрова. Приймаюця оптові замовлиня» У хлопця запалали вуха. Та подивився він на друга.

САШКО: Добре було, як ти писала! Напис -милуєшся! Все знала!

СОФІЙКА: Я сподіваюсь – допоміг. Гроші якісь зібрати встиг?

САШКО: Таке є. Літо – худнуть люди. А мені зиск, - от й добре буде! А ще і квіти з лісу нині, от й вторгувати уже днині!

СОФІЙКА: І дрова з лісу? (в сторону) Не питаю уже про школу,

Все бо знаю!

САШКО: Щоб стартанути треба гроші, а люди у нас всі хороші:

Купують. Ще сестричкам треба, бо дома, як-то, справжня «зебра»: Гроші то є, то їх немає, а мама трудиться й страждає!

АВТОР: Й Софійка на свій комп збирала, та тільки днина постраждала: обліз ніс й добре підгоріла, таку роботу залишила.

В сім’ї єдиний Сашко син, трійня малих сестричок! Вір! Матуся все працює важко, хворіє. День їх – Божа ласка!

… Здоровань скочив на ваги, зважитись ніби до снаги.

МОЛОДИК: То скільки кілограмів в мене? Може, вже їсти лиш зелене?

САШКО: Та 98 каже!  МОЛОДИК: А скільки коштує, розкаже?

САШКО: Дешевше ніж будь-де – 15, бо там сказали б, що всі – 20.

МОЛОДИК: Багато хочеш! Ось всі 5! Ще й пучок квітів мені брать!.

АВТОР: Пішов, Сашко наш аж горів. Тут ще й Софійка. Він знімів. Дівчинка щебетала щиро, щоб дух піднять другові! Діло:

СОФІЙКА: А в мене стільки є новин! В гімназії багато змін.

А двір із кішками малими й собаками не дуже злими.

Ще тітка заміж зазбиралась. В нічних страхах я не скінчалась.

А ще читала про Русалку, такую от знайшла забавку. Там Вадим-принц, про це мовчання, хай не помітить хвилювання!

САШКО: Ти кажеш про нічні страхіття? Відкриєм таємниці миті:

У повню злазимо в квартиру. Зупинимо жахів так ліру!

СОФІЙКА: Жити набридло?  То ж це страх! А якщо нас чекає крах?

САШКО: Ні-ні, подумай, добре діло, коли на страхи ідеш сміло!

Тоді й відступлять, так і знай. У півню йдемо! Загадай!

СОФІЙКА: Гаразд, мені давно пора, чекає справ дома гора!
СЦЕНА 3.

МАМА: Софійко, де була так довго? У нас бо плаття все із шовку,

Зметуєм, шиємо, шукаєм, все помічницю ми гукаєм!

Іди обідати хутчіш, ти нині нам тільки мовчиш.

Супчик! І не кривися нині, треба бо чемній буть дитині.

СОФІЙКА: Усе знесла: і суп гарячий, підручник з пащею, невдячний, що математикою звався, і братика: не сумнівався, що гарцювати по кімнатах, то мати радість в будні й в свята!

МАМА: Доню, як звільнишся, у шафу полізеш, щоб не статись краху. Там щось потрібне на весілля. І це прохання, не свавілля!

АВТОР: Полізе з радістю! Стара! У ній немов живуть дива.

Стояла раніш у підвалі, нині знайти у ній коралі.

Прабабин скарб – для всього роду, мати щоб щастя, долю й вроду. Під вінець дівчині вдягнуть, тоді в майбутнєє пірнуть!

СНІЖАНА: Шухляду відімкну! Булавка, а невидимка, як забавка.

Легка рука, тож відчинилась, а я вже в платті, нарядилась.

СОФІЙКА: Цікаво тут, у цій шухляді. В пилюці я, не в шоколаді,

А в шафи про коралі пісня, скарби старі! Чи стане кисню?

Тут давні лахи, чобітки і фотографії – птахи, а ще газети і коробка,

Видно, хорошого доробку.

З-під тих парфумів, що мій тато подарував, коли завзято

 Тільки до мами залицявся. Скарб в них сьогодні там сховався. Коралі – трубочки дрібненькі. Вишневі, радісні, маленькі.

СНІЖАНА: Дай приложу собі до плаття, А ці коралі ніби браття.

Ще підібрати і помаду, от й буде все тоді до ладу.

СОФІЙКА: А поносить даси мені? Ми ж всі в весільному човні.

СНІЖАНА: Та поноси, тільки…. СОФІЯ: Не з’їм, пограюся лише твоїм! Я на балкон, в уяви колі, думка шепоче вже на волі:

З Вадимом, церква і вівтар, майбутнє бо не знає чвар.

                          СЦЕНА 4

АВТОР: Наступний день! Дорога в школу, Мало не збила бабцю кволу, що в ТІЙ квартирі поливала квіти сусідські й мов стогнала.

А далі Ірка лізла в очі, наколка в неї. Дні пророче

Про вчених учениць все знають, бо хлопчаки їх обирають!

СОФІЯ: Я через парк піду додому, так подолаю душі втому,

Може Його побачу теж, стежина, за усім ти стеж.

Акація – тут його слід, чи не наробить днина бід?

ВАДИМ: Я ж на пеньку сидів й курив. Скривилася. Я й говорив:

В нас проклятий рід, так велося. За гроші щастя продалося.

Предок лиш гроші висилає, мати, що в неї син – й не знає.

Стара всю голову проїла, вже до печінок надоїла.

А мені все по барабану. Плюну я всюди, де не гляну!

Про це нікому не кажи, на вустах вузлик зав’яжи.

СОФІЯ: Не сумнівайся….І пішов, мені довірився він знов.

А вдома жарені котлети, ніби найкращії сюжети.

В мами талантів – не злічити,  до неї серце притулити.

СЦЕНА 5.

СНІЖАНА: Сонько, прокинься, уже день!

А вві сні виросте лиш пень. Ось фото, роздивися – Він!

В час, як виписувався! Дзвін в серці, і посмішка в очах –

Ось летить щастя й долі птах!

СОФІЯ: Широкоплечий і вродливий, погляд у ніжності щасливий,

Сніжана в білому халаті, тоненька, в радіснім завзятті.

А хто той хлопчик, що сумний, немов ображений і злий?

СНІЖАНА: Не знаю, може, пацієнт, відвідувач. Точно не стенд!

АВТОР: Сніжана з сукнею і мама, для Соні ж днів звичайна драма:

Катати Ростика, як спить. Бігти додому, як кричить!

До Сашка їде, він відрада, із ним надійність, спокій, правда.

САШКО: Привіт! У мене є прибуток. Чи ж 800 кг. - це смуток?

На стільки зважив я сьогодні, букетики продав, бо модні.

Це на ремонт, на босоніжки, буде для мами на горішки!

СОФІЯ: Я ж до коробки: котенята, клубочки, милії малята.

І Напис: «Продаюця! В киці, розумної, всі світлолиці».

Яке гарненьке і миленьке! А ж стукотить моє серденько.

От Чорнобілку хочу я. Буду просить маму щодня.

То ж ти її не продавай. Рішення моїх зачекай!

САШКО: Добре! Ти ж на Русалку схожа, така ж вродлива, ніжна, гожа. Намисто це на тобі світить. Сліпий хіба що не помітить!

СОФІЙКА: Віддать забула, не моє, в кишені хай лежить – старе.

Шкарлупки, фантики, монетки, хай буде замість тут серветки.

А скажеш: проклятий, що значить? Мудрість це слово як побачить?

САШКО: Важка робота, - мама каже. Отаким словом мов обв’яже.

АВТОР: Ростик кричав, Соня – додому. Дорога проганяла втому.

Вадима постать, потім дим. Залишилося: Вадим – дим!

Далі оглядини, жених. Всім подарунки – день затих.

Тільки згубилися коралі! Софія винна. От й моралі

Докором глянули у очі. Ніби нагримать всі охочі.

 СЦЕНА 6

РАНОК: Я невдоволений, нервовий, безрадісний сьогодні й кволий.

Софійка на уроках, вдома, а серце обіймає втома.

До шафи підійшла, на лахи усілася. А ті, мов птахи,

Своїми крилами гойднули і дівчинку перевернули.

Двері закрились, світло в очі, а фотографія пророче

Заговорила у цю мить - дівчинці в інший час летіть.

СОФІЯ: Фотограф і жених, Сніжана. Осінь – чарівна ясна панна.

А я на купі сосни сіла, тітонька тільки й не зловила.

Мерщій в кущі, там хлопчик в смутку, камінь в руках,

День без прибутку. Йому дала я шоколадку.

Він викинув, як прикру згадку. Тікав, а я за ним в погоню,

Вітер вже стукав в німу скроню. Побачила двір, їхню домівку.

Сіла тихенько на долівку. Коралі! – хочеться додому.

Та ІЛАРОК, - і вже по всьому: у шафі, у своєму часі.

І радість буде при відвазі!

ДОРОГА: Дорога. Веду до Вадима. Ось брама стала нам дверима.

Дівчинку бабця і впускає. БАБЦЯ: Тобі кого? Грізно гукає.

СОФІЯ: Вадима, на хвилинку хочу. Розмову дружню напророчу.

БАБЦЯ: Вадим! Нема, пішов харциз! Проклятий рід. А мій каприз вийти за гроші! Я шкодую. Проклятий рід! Ото й бідую!.

СОФІЯ: Бабусю, ви побережіться, хорошого лише держіться.

АВТОР: І фотографії давались, щоб дні до кращого вертались,

Буцімто комусь показать, отак прокляття і знімать.

АНГЕЛ: Це казка. Та біда – прокляття! Знімає Бог! Ви знайте, браття. Шість кроків є молитв свободи, І очищають небозводи.

Прийди, признай вину в Ісусі. Попроси прощення й в недузі,

Прийми очищення із рук Святого Бога, почуй звук

Слова живого, що прощає, життя Духу розпочинає

В Твоєму серці і у днях. То вічності літає птах.

ЛЮДИ: Прости, Отець, Тебе не чтили, Твої дарунки погубили.

-Прости, інших Богів придбали, мамону злата обирали.

- Прости, ішли у потойбіччя, до ворога були обличчя.

- Прости, садили ми обмани, прийшли тоді в душі тумани,

- Прости, ми крали, не любили, в облудах, зрадах ми ходили,

І лицемірство наше діло, воно біду в грудях носило.

Та Ти омив нас життя кров’ю, Ти всиновив знову любов’ю,

Ми біля Тебе, у Тобі. Так радуватись днів судьбі.

АНГЕЛ: І відкривалась шафа в казці, і  спогад йшов в Господній ласці. І покаяння дні світліли, гріхи до Бога полетіли. Ісус всі взяв на свої плечі, вам дав свободу, а не втечі. Казав любити і рости, духовними щоб ви були .

(Всі діючі особи виходять на сцену)

ВАДИМ: Признався я що вкрав коралі. Правда, не сам. Та днини далі йшли, щоб хорошеє прийнять, щоб милості Господні знать. Софія (як не знаю сам) ввела сім’ю немов у храм,

Мирилися тато і мама, вернувся дід – отака драма.

САШКО: А я Софійці помагав, коли про шафу тую взнав, що рятувать треба людей, Катрусю і сім’ю, з сітей

грози, і блискавки, і смерті, тож від прокляття круговерті.

Шовковицю спиляли в час, і відмінились смерті враз.

СНІЖАНА: Про Валентина взнала правду: він Міщенко-Білий, і ковдру зради життям своїм носив, дітей своїх кидав. Просив, щоби його тільки любили. В самого - дні совість губили. Та в мене щастя – є Сергій, він мій герой і лицар мрій. Художник, любий і коханий, довго у днях життя жаданий.

СОФІЙКА: Минуле, близьке і далеке. Не бігала я до аптеки,

Та старця слово, що сліпий, побачила у святі мрій: небо з землею там зійшлося, блискавка в очах! Що знайшлося!

Господь бо відміняє кару, Дає життя і мир, не свару.

Бачила Кулаківських Гната, від нього йшла хвиля багата та і прокляття: зчинив гріх: всіх обікрав – себе беріг.

І його пращури нещасні: Франя і Фрол, години власні іншим лиш біди підкидали: Клава, Корнілій вже волали.

А далі Яків, Лизавета, синок Василь! Що до секрета:

Жінка від голоду сконала, хоч поряд їжа там лежала.

Яків скінчався – удавився, чужий обід його скінчився.

Васюня і Олена разом. Війна ішла страшним наказом,

І 40 років у підвалі ховали роки мужа сталі.

Катрі допомогла Олена, старця кормила, і проблема

Вже вирішилась: вздоровіла. Життя змінить роду зуміла.

ВСІ: Казка з щасливим тут кінцем.

Майбутнєє лягло вінцем: Сашко бо вивчився, чекав,

Він ресторан свій відкривав. Соня зайшла – русалчин слід.

 І в щасті мир не знав вже бід!

3. Оцінка глядачів. Відгуки.

 

4. Аналіз роботи. Самооцінювання. Оцінювання.

 

5. Домашнє завдання: Відгук на виставу ( Мої враження, почуття, роздуми, досвід)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Є. ГУЦАЛО, «ЛОСЬ». УРОК-ПРЕЗЕНТАЦІЯ.

МЕТА: спонукати до усвідомлення головної думки оповідання, щоб побачити світ природи очима Життя, в якому є Людина-охоронець, рятівник і людина-вбивця; а також Душа тварини, що прагне краси і життя; через створення реальності мистецтва – вистави.

Створювати умови:

- для формування активної позиції в житті, відстоюванні своїх переконань, усвідомлення необхідності збереження Життя світу, що довкола.

Розвивати творчі здібності, пам`ять, мислення, мовлення, увагу, вміння реалізуватися в колективній роботі, будувати свій світ через сенси працювати для того, хто поряд.

1. Слово вчителя.
2. Вистава з коментарями, евристичними запитаннями, спрямованими на особистий досвід глядачів.

 

АНГЕЛ: Зростали висотою дні, казали: в вічності човні!

Казали: нас творив Господь, щоб Землі терни прополоть.

І ось творіння у Творця. Планеті мать свого вінця:

Заселена вона красою: квітами радості й живою

Природою. І ЛОСЬ у ній. В гаю. Ніч каже вітру: вій!

ДУША ЛОСЯ: Прокинувся, вуха злетіли, почули щось чи лиш хотіли?

То струмінь вітру, сухий тріск, різкий, немовби долі виск.

Від річки він з`являвся, знизу, немов відкрив страху так кризу.

СПОСТЕРІГАЧ: Лось звівся, постать в темноті,

Сутінки в своїй простоті все малювали профіль звіра,

Звучала благородно ліра.

СВІДОК 2: А лось який! - дивився я. Залюбувалась би й сім`я.

Великий звір, груди широкі, легкі і граціозні кроки.

Роги нагадували кущ, осінній і низький, як хрущ,

Із нього листя обнесло, забрало з лісу у село.

СВІДОК 1: Лось знав: то гілки тріск на дубі, зсохла, кощава, мов на чубі старого дерева вона, всьому виною лиш зима.

Все обіймала стовбур вперто, от ліс від звуків знов роздерто.

СПОСТЕРІГАЧ: Лось знав, та страх густішав в крові,

Тривога вже напоготові! Шкура на грудях знов здригнулась,

Пам`ять прокинулась, спіткнулась: Давно було, в дикій тайзі.

Та заповідник вже нозі долати, біг не припиняти,

Так від страхів своїх тікати!

СВІДОК 2: Він біг, він сповнився страхами, він заповідника вже брами долав копитами своїми, шуми народжувались злими?

Кущі, дерева, синій іній, дві стьожки пари - рівних ліній.

І метушливий гамір лісу, від бігу лося впадав в кризу.

СВІДОК 1: Ялинник проминув й долину, знайшов берізок він перлину, і стовбури у мляве світло кидали білеє намисто.

Тут зупинився. Слухав шум від поштовху тривожних дум.

СПОСТЕРІГАЧ: Задер він голову і слухав, шум за ним згас, на свічку дмухав ночі. Пішла - день виростав. Лось до галявини ступав.

Неквапно йшов він лісу снігом, не спокушався більше бігом.

От вже й поляна, тихе коло, пеньки у білім тут довкола.

А далі осичняк на згірку, знайде скрипучую сопілку.

ДУША ЛОСЯ: Люблю я ранньою весною прийти, порою запашною,

Сюди, щоб квіти перші чути, в високих травах світ збагнути.

Та зараз тиша й пустота, лиш нерухомість вироста.

СВІДОК 1: Лось заспокоювавсь поволі, навкруг вже дня світліли долі. І вже осики виразніші. Повітряні роз`єми глибші.

І тиша відкривала очі, осмислені слова охоче у глибину життя кидала. А сонячність не замовкала.

ДУША ЛОСЯ: На схід, до сонця, до світила

Тягнувся я, й накрила хвиля: забронзовіли вже верхівки,

Віття знайшло променів цівки, скупалось в усміхові світла,

Мов доля днів тепер помітна!

І диск, що біло-рудуватий, прийшов у мир, до світу хати!

Пустеля неба в зиму давню казала ніби: «Сонце славлю!»

***

СВІДОК: Проте наш лось ішов до річки, щоби напитися водички.

Та знову вчулося скрипіння, гіллячки жаль, чиєсь веління?

І знову він захвилювався, знов насторожився, подався

Вперед, та зупинив свій страх, приборкав у крові той жах.

Та озирався лиш довкола, погляд зустріла пустка гола.

СВІДОК 1: Стежка, побачити її тут важко.

 Пробіглася десь вчора пташка. А лось винюхується в тиші,

Та сліди зайця видно лише. Вовка, і лиса, і людини

Не відчувати цій стежині.

СВІДОК: У вітрі запахи свободи, холодні, легкі небозводи

І сіно там, на тому боці, де кричать людям і сороці.

Село далеке за горбом, там санки йдуть, не знають втом,

От вже й сховались, згубив погляд,байдуже, що такий недогляд.

ДУША ЛОСЯ: Ступив на лід – трохнуло далі, вода немов на п`єдесталі. Там ополонки темний слід, в ній течія, глибини плід,

А скалки криги у воді, не скажуть, що тут буть біді.

Ніздрі додолу опускались, хвильки в грайливість одягались,

Передчуттям злизав вже їх. Та тріск довкола в тишу ліг:

Ось провалився, ось кричу, спиною кригу золочу.

Боротися, зібратись з силою, річка не стала щоб могилою!

СВІДОК 3: Він ревонув, ноги на кригу, от-от вже воля є для бігу.

 Та тріснув лід, тисячі скалок навколо шиї, ніби галок.

Нога поранена і кров. Де сили взять рвонути знов?

ДУША ЛОСЯ: Відчув: не вирватися з пастки. Закінчитися життя казці.

І прийшов спогад з давніх літ, надії зажеврів так слід!

СПОГАД: Восени в чорному бору, Вітер відкрив вовчу нору.

І з неї вибігала зграя – усе навкруг з життя зриває.

Лось біг, вовки за ним услід, вже дихання хиже як лід!

Він біг – не міг бо зупинитись, а зубам гостро заіскритись!

Мисливці врятували лося. Отак в життя ніби й запросять.

А зараз течія як зграя, холод її скувати має,

Затягує звіра під лід, і тьмариться від болю світ!

ДУША ЛОСЯ: Він обережний, мудрість з ним.

Нога болить, надія дим? Зібратися, іще кидок,

Та не щастить – тонкий льодок!

Ось заспокоюсь – і ще спроба, хай обійде біди хвороба!

Ще дихаю – ще раз на кригу, та чи діждуся так відлигу?

АНГЕЛ: Бій за життя ведуть герої! Нехай не буде долі злої,

Хай перемога їм дається, нехай удача посміхнеться!

Життя і скарб, і таємниця, з його джерел завжди напиться!

Не пощастило, та є сили, хоч немочі уже укрили.

ДВА ХЛОПЧИКИ: По хмиз  ми їхали обоє. Брати, у мами бо нас двоє.

Смирна конячка на узліссі. А світ навколо, ніби в книзі.

Дивитися на річку – свято, тріщить вже лід: весна йде радо!

Скоро вже рушить, щоб звільнитись, щоб променям у хвилях грітись!

СВІДОК: Обидва з лагідними лицями, з очима – синіми криницями,

Широкоплечі, добрі, жваві, і погляди в них не лукаві!

Менший, як грибчик, біля брата. Схожість у них живе завзята.

Простір навколо них як свято, і далину як наздогнати?

АНГЕЛ: Прошу, помітьте ополонку, і уже смерті оболонку,

Над лосем розкривала крила, щоб річка його не втопила.

МЕНШИЙ БРАТ: Дивись! Купається собака, сміливець він, не забіяка! Я б не поліз в такую воду, має сміливу, певне, вроду!

СТАРШИЙ: Це не собака, бачу роги. Такі у звіра бо дороги.

Я за сокирою, до воза. Ось,  допомоги в нас він просить!

МОЛОДШИЙ: А я повільно почвалаю, до лося я не поспішаю:

Боязко підійти одному, кризі бо тріскати, як грому!

ДУША ЛОСЯ: Знесилився він, збайдужів, брами життя немов закрив.

Бачив, що наближались діти, а йому нижче шубу вдіти

Крижинок, колються, щипають, у розпач долю відкидають.

БРАТИ: Ми розгубились, що за діло? Тільки рубати лід уміло.

СТАРШИЙ: В руках не закунять сокирі - дається людям все по вірі.

Рубаю лід, берег не близько, не зручно на нім, а ще слизько.

МОЛОДШИЙ: А я все бігав – пригоджуся? Допоможу чимсь, не зречуся! Гніда з`явилась біля річки: Й ти хочеш в хвиль холодні стрічки?

ДУША  ЛОСЯ: НЕ міг він більше, не мав сили, закрились вибратись спроб крила. Та тільки прохід, берег ось. І друге дихання знайшлось. Мілке – і  ноги вже на кризі, вони роз`їхались , як лижі.

Не впав, пішов і обтрусився, в скалках, в воді не залишився.

БРАТИ: Ого, який великий звір! Втопитись міг! Спробуй, повір!

Ми посміхались безпорадно, підійти ближче – це порядно?

А він пішов, глянув на річку, на темную зрадливу стрічку.

Та постріл пролунав у часі. Розбиті всі надії наші.

ДУША ЛОСЯ: Щось вдарило. Я біг вперед, потім спіткнувся. Очерет

Заколихавсь над голово химерою іще живою. Потім я впав.

БРАТИ: Ми зрозуміли. Мисливця бачити хотіли.

Його нема, скоріш до лося, щоби життя в ньому знайшлося.

Гірке повітря, ми до нього, до благородного, вже свого.

Думали: підведеться ось, життя бо в ньому знов знайшлось.

Та лось не встав, не повернувся, лежав на боці, не здригнувся.

Став більшим ще, чи прислухався. Роги росли – сніг дивувався,

Кущем, що вкриється зеленим, самим життям нині свяченим!

СВІДОК: А рідний дядько хлоп`ят ось, рушницю вклав у руки хтось.

Кругленький, мов підпалок добрий, і випечений, тертий, здобний.

Чоботи, довгії халяви. Він в них втонув, певне, як й справи.

От зупинився, чи радів? Збагнути зраду чи зумів?

ДЯДЬКО ШПИЧАК:  Ух! Отак звір! Така пригода! Чи веселитись не нагода?

СВІДОК: Чоботом ткнув між роги звіра. ДЯДЬКО:Не встане! - Вже знання, не віра! Діти ж стояли й сподівались: ДІТИ: Він встане, побіжить, - старались

Не пропустить цієї миті, стрибка, поклону до блакиті. ДІТИ: Ось ворухнеться й вже на ноги. І знов освятяться дороги!

МОЛОДШИЙ: Із заповідника, чи знаєш?

ДЯДЬКО: Ти вигадкою день чіпаєш! До заповідника далеко,

Не долетить навіть лелека!

МОЛОДШИЙ: Із заповідника, всі знають!

ДЯДЬКО: А тобі що? Очі палають?

СТАРШИЙ: Ми врятували із води, з ним небезпек взнали сліди.

І ненависть в мені, і гнів, у крові докір вже горів.

ДЯДЬКО: Я знаю, бачив, слідкував, то він бо все одно пропав.

А так скажем: нам пощастило, витягли мертвого! От діло!

СТАРШИЙ: Ми його врятували нині! І жити йому б в цій хвилині.

ДЯДЬКО: Ану мовчіть, бо відлупцюю, батька навчу, не пошкодую!

Розумні будете: дам м`яса, а роги – будуть дням прикраса!

СВІДОК: Менший в сльозах, ховав їх тихо. А старший, мов відводив лихо, за руку брав. Геть йшли брати!

Ангел казав: Господь, прости!

ДЯДЬКО: Роги віддам! Біжу за вами! Роги віддам! Милості брами

Відкрийте!...

… Я слідкував давно, ковтками пив ніби вино.

Уперті – врятували лося, він життєлюбний – вбить прийшлося!

Розкажуть! – Як би то він встав! До землі самої припав, щоб чути голос: йде весна, радісна, ніжна, запашна!

Та ні! Він тут заснув навічно. У світі без нього чи звично?

АНГЕЛ: Життя – це скарб, цінувать нам. І будувать величі храм,

Бо берегти, бо шанувати, у руки зраді не давати!

3. Оцінювання вистави глядачами. Відгуки.
4. Аналіз роботи. Самооцінювання. Оцінювання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГАЛИНА МАЛИК, «НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ АЛІ В КРАЇНІ НЕДОЛАДІЇ». УРОК-ПРЕЗЕНТАЦІЯ.

МЕТА: створити умови:

•  для мистецької роботи над виставою для усвідомлення і розкриття тем та ідей казки-повісті; для розширення світу дитини до нових відносин в творчому колективі, роздумів, почуттів, досвіду, що набуваються під час роботи акторської та режисерської над відтворенням літературних образів на сцені;
• для формування активної життєвої позиції, впевненості, що кожен несе відповідальність за свій світ і тих, хто в ньому;
• для розвитку інтелектуально-почуттєвої, морально-духовної сфери особистості.

1. Слово вчителя.
2. Вистава з коментарями та евристичними запитаннями до глядачів.

АНГЕЛИ: Світ наш!Він море, зірки, гори!

Світ наш – веселки, поля, доли,

Травичка, вітром що прим’ята,

Шукає радості і свята

У квітах, ніжних, запашних,

У хвильках, радісних, живих!

2-ий: Творець зліпив наш світ життя!

А нам творити майбуття

Із слів і справ, із почуттів,

Щоб серце чуло вічний спів.

АВТОР: Я ж розкажу вам про ваш світ,

Якому стільки ж, як вам, літ.

Творять його лиш ваші справи, ваші думки й чуття, забави.

Від вас залежить щастя в ньому. От і відкинемо вже втому

Підемо ми на все дивитись: нам в домі Алі опинитись.

АЛЯ: Як соромно, горить обличчя, щокам червоними зробиться.

Забула я про подарунок, несла до бабці лиш пакунок

З матерією, що пуста, а вона біла і проста.

СПОГАД: Я бачив все: сидить бабуся, я біля неї опинюся,

Бо День народження у неї! Внучки діждеться чи своєї?

МАМА: Принесли всі ми подарунки, від серця різнії пакунки.

ТАТО: І бережуть вже свято квіти, їм у яскравість день одіти!

АЛЯ: І я прибігла, давно дбала, на рушничок усе купляла,

Забула, що відклала справу на завтра, як чужу забаву.

Сором прогнав в свою кімнату. От і серджусь, і жду завзято:

Вишию сто півників враз, знайду сьогодні на це час!

Не звуть мене. Сіли за стіл! Святковий торт! Який-то він?

Хрестик один маю здавна, а зараз шию, і сама! Сто півників!

НЕДОЧЕРЕВИК:  Так, саме сто. Виграла ніби у лото!

АЛЯ: Хто тут? Маленький чоловік, Піджак картатий, як днів вік.

Довгий, кишені широченні, і треба думать – глибоченні!

На голові ковпак червоний,  а черевик, певно, бездонний,

Зелених два. А що шнурівки? Червоні  і тоненькі цівки (Струйки рус.)

Я заніміла, що робити? А може, його тут зловити?

НЕДОЧЕРЕВИК: На люстру сяду, розгойдаюся. А ще тихенько розспіваюся:

Недопиши, недочитай, недорахуй, недоспівай і в Недоладію рушай!

Зніму зелений черевик. В кишеню його класти звик!

СЦЕНА 2

АВТОР: Зник чоловічок. Аля впала? В віконце пташкою злітала,

Та ніби із стільця на землю, а днина каже: усе стерплю!

АНГЕЛИ: Недосконалі усі люди! Та з дівчинкою що ще буде?

Ми не залишимо дитину, це випробування в годину.

Любов Господня завжди в світі, в біді і в прикрощів суцвітті!

АВТОР: Аля звичайна чи у нас? Чи її знає уже клас?

На перший погляд, як і всі діти: кіски,і ластовиння, квіти

На бантиках, ямочки, щічки, та тільки незвичайні звички:

Вдача така:  що не просіть – дівча не може доробить:

Насправді, вона звалась Галя, не вимовлялось -  стала Аля,

Недоїдала, недопивала, недоліпила, недограла,

Одна лиш заплелась коса. Чи то не скаржилась душа?

АНГЕЛИ:  Люблять всі дівчинку і вчать, та як цю вдачу помінять?

 Якою буть її судьбі? Збудує який світ собі?

Тож кожна думка, слово, діло у вічність Божу відлетіло,

Будують в митях літ країну. Її побачить в сон-годину.

Потрапить дівчинка в всій світ, а Недоладії привіт!

АЛЯ: Як дивно:  все навколо мене незвичне й зовсім не щоденне.

Ставок – води нема у нім, рак загубив клешню і дім,

Сварить за щось малих рачат, і все іде собі назад.

Ступають берегом плотвички, до сонця тягнуться їх личка,

А парасольки у руках і чудернацькеє в словах:

ПЛОТВИЧКА 1: Побачиш: буде нині дощ!

2 – а: Тому що я зварила борщ!

АЛЯ: А далі білий острівець, ромашок радісних сердець,

Бо мають тільки пелюстки, листки і стеблі; навтьоки

Чи подались? Їх не бувало. Та вдень дорогу відкривало.

Вона в вибоїнах і ямах крутилась, опинялась в брамах

Якогось міста! Як назвати? Та у кущах когось впізнати!

АВТОР: От голова хлопчика, ось він, бо Недоладїї є син:

Капелюшок, пір’їна збоку, вуха нема, тому мороку

Наш хлопчик має, поправляє. Очко мале й велике взнає.

Носик на бік скрутивсь йому, а засміятися кому?

Ямочка підборіддя знає, та сидить криво, чи киває?

Обличчя добродушне, світле, відкритістю усім помітне!

А сам кремезний, широкоплечий. Живе в гармонії він терцій?

АЛЯ: Ти хто такий? Як тебе звати? Можеш зі мною розмовляти?

НЕДОЛАДЬКО: Я Недоладько, от компот!  Не залишив сьогодні спорт.

От виправляю я ліву ногу і стережу в місто дорогу.

Дивлюсь на тебе і не знаю! Кіска розплетена – гадаю, та все ж на дівчинку ти схожа. Скаже про це особа кожна.

АЛЯ: Я жива дівчинка! Це так! А ти на вигадки мастак?!

Там, на стовпі, якеєсь слово, чи можеш пояснити знову?

Про Недоладію!Що це, дорога робить так кільце?

Як вибратись мені додому? Прогнати як тривогу й втому?

НЕДОЛАДЬКО: В країні цій живуть лиш справи, що недороблені. Й забави,

Які забули закінчити. А Недоролю володіти державою в Десятий раз,

Тож нехай долю взнає час!

АНГЕЛ: Хороший хлопець – Недороль? Допомагати  - його роль?

Друзями світ заповнить свій. Тож, друже, сил ти не жалій,

Коли можеш добре вчинити, дорогу радості відкрити!

СЦЕНА 3

НЕДОЛАДЬКО: Я знаю правду, що сказать, мене бо Недоладьком звать,

Не все гаразд у мене зовні, та очі усмішками повні.

Кульгаю, очі різні в мене і ніс кривий, пір’я зелене.

Та я щасливий, бо живий. Творю я добрий світ, святий!

Гаразд все в мене всередині: чесність й хоробрість там і нині,

Доброта, совість, слів букети і допомога – днів сюжети.

АЛЯ: Я пити хочу, я втомилась, я вся немов пилом і вмилась.

Попереду колодязь! Щастя! Тепер і пропадуть напасті.

Що за країна! Відро новеньке, та нема дна!  Хоч би маленьке,

Хоч для ковтка води, щоб пити, тоді серденько відживити!

А все через якихсь лінивих і недотеп,  лихих, крикливих!

Ой, я про себе! Винувата, недоробила й лягла спати!

БАБКА: Я розправляю свої крила, немов лечу, ніжна і мила.

І неба шлях, і квіти в полі, мої яскраві світлі долі!

Та ні! У розпачі мій день, не принесе вінок пісень!

Не може в радощах і дзвонах злетіти у життя поклонах.

НЕДОЛАДЬКО: Їй крильце недомалювали, тому дні більше не злітали!

Аля: Допоможу у цій біді, бути їй і в моїй рідні.

Щаслива: зроблено вже діло, пришите крильце! Лети сміло!

БАБКА: Дякую! Крильця  й висота. Світ мій весь! Я Бабка проста!

АНГЕЛИ: Добро робить – це мати щастя, тоді змінить світу ненастя,

Зорі і сонце дарувати і піснею душі зростати!

СЦЕНА 4

АВТОР: Дивує Алю нове місто. Чи мешканцям у ньому тісно?

Все криво косо, все недобре, хоч серце в кожного  хоробре.

От подались до недотелю, кімната в ньому має стелю?

Чи погубила свої стіни? Чи двері не знаходять днини?

А всім керує Недоштанько, на його брюки глянь-но, Алько!

АЛЯ: Я розглядала товстуна, холоша довга, та одна,

А друга коротко і криво дивиться в світ, як справжнє диво!

НЕДОШТАНЬКО: Найкращу  виділю кімнату, щоб вам нині не сумувати,

Займайте ви без телефону, тоді тільки не чути дзвону,

Стелю й підлогу мати, й стіни, в двері ввійдуть ваші години.

АЛЯ: Посперечалась з чоловіком! Навіщо? Все піде із віком.

НЕДОШТАНЬКО: Нам  всім в краю не до вподоби. Та де подітись від хвороби,

Що Недоладією зветься. Та радість як тоді знайдеться?

НЕДОЛАДЬКО: Та не сваріться? Будьте дружні, тоді будемо мать потужні ми дні, щоб виправити діло, все доробить і жить щасливо!

Десятий Недороль все знає, в своїм палаці проживає,

До нього Алі, щоб буть дома, щоби пропала гірка втома!

НЕДОШТАНЬКО: Я в гніві! Ви забули щось: є Перший Недорадник! Ось

Голови він стинає всім! Так стане час вже не своїм!

НЕДОЛАДЬКО:  Недопопелюшка наша, вариться у неї каша.

Перетворюється днина, чиститься мить як дитина,

Бо служниця у палаці. Одягла парадні капці?  - дерев’яний черевик разом з кришталевим звик ходить по життя дорогах, бальний низ в кімнат порогах. А верх доглядали латки! Старий лацкан чи в порядку?

НЕДОПОПЕЛЮШКА: Та допомогти готова, ризик від одного слова.

Недороль він «Недоречність». В ньому чи живе безпечність?

Всіх боїться і тікає. У тривогах час триває!

Я на варті! Ти у ділі! Друзі ми, тому всі смілі!

Подать руку допомоги, вирівнять криві дороги хай Творець допомагає,

Життя піснею триває, в серці б’ється бо крилами! Відчиняє в свято брами!

АЛЯ: Подрузі все розповім. Добрим ділом служить дім

Світу цього – в ньому друзі. Жить спокійно на днів лузі!

НЕДОПОПЕЛЮШКА: «Ваша недоречність!» -так

 Звернення відчує знак. Недороль, до нього мова.

Тож привчись до цього слова!

АЛЯ: Дякую тобі я щиро, тож візьмусь уже за діло!

Зазирну-но у щілину, яку там впізнать картину?

Ліжко. І в нічній сорочці, в ковпаку на банджо-дочці

Пісеньку грав Недороль, він Десятий! Чи король?

Сум летів на крилах пісні, знали вони дні чи пізні?

Про самотність, про страхи, про тривоги – днів дахи!

НЕДОРОЛЬ: Ох, не маю друзів я! Все один: завжди, щодня!

А корона – моя маска, кожен день – сумная казка!

Хоч би привид пограв в кості, отакі були бо гості!

АЛЯ: Ваша Недоречносте! Днів живих сердечносте,

Вислухайте!

НЕДОРОЛЬ: Привид! Ви рятуйте, люди! Вартові! Стоїте всюди!

АЛЯ: Ні, я дівчинка живая, рука ваша визирає:

Я потисну – розум ваш хай відчує днини час.

АВТОР: Недороль - під ковдри разом, страхів він живе наказом.

Стисла руку йому Аля, зрозумів: так, пришла краля.

НЕДОРОЛЬ: Ніхто не заходить здавна! Ти ж смілива, та ще славна!

Я ж боюся усіх інших, бо за мене вищих й більших,

Недорадник Перший з них, вкрав корону б – тільки б зміг!

Розкажу я таємницю, мов державную скарбницю:

Він не має голови. Кожного все до тюрми відсилає, щоби стратить,

Голову собі приладить! Не підходять – міряв днями, безголові років брами!

Входиш в них – чи розум буде? Мудрість зрозуміють люди!

АВТОР: Безголовий Недорадник – це біда! Він люду зрадник!

Зранку одягає шлем, щоби не було проблем.

От ніхто й не помічає, що той голови не має!

АЛЯ: Що мені робить тепер? Колись день голову стер: Малювала – злий якийсь, і відклала – подивись! Тепер я і бачу тільки. А надворі плачуть вільхи:

Все хитають головою. Кажуть: новий день з тобою!

НЕДОРОЛЬ: Недочеревик – чаклун, без душі він, говорун. Цю страшну країну бід він зліпив, ось й бачим слід.

АНГЕЛИ: І ви творите – це знайте! Світ душі тож зберігайте!

Якщо там Бог і добро, то вам й з нами всім «везло» -

Вмієте любить й дружити, щастям всіх нагородити.

Захищать добром від зла, доля щоби розцвіла!

СЦЕНА 5

АЛЯ: Йдемо з Недоладьком в дім, таємниці живуть в нім.

Далі йти мені самій – небезпеці буть живій?

НЕДОЛАДЬКО: Чекать стану я сто років, не зроблю тому й трьох кроків.

Повертайся, я в молитві, станемо в духовній битві!

Аля: Двері намалюю ось, тепер в коридор! Здалось? Тільки уявила стуло,

Вже й стоїть? – Вітром надуло? Може, уявити дім, рідний, свій, щоб жити в нім? Та мій друг на вічній варті, кожну мить ніби на старті, відданий, мужній, сміливий, й в цьому світі не злосливий!

Книга «Справаномер» знизу. Уявлю ключ ввійду-влізу!

Недочеревик і справи, призвища не для забави всіх людей, що починали, а закінчити як? Знали? Номера квартир, адреси. Для трагічної все п’єси.

Чарівну читаю книгу – так топлю обманів кригу.

Завершити усі справи, о дванадцятій заяви на весь світ оголосити,

А годиннику лічити до дванадцятої день, щоб змінить голос пісень, в плачах щоб не сумували, Божу висоту щоб знали, істини щоб розуміли, у обманах щоб не скніли!

ГОРОДЯНИ 1: Все було! Схопили Алю. І темниці світить даллю.

Вирок: стратити - страшний. Боягуз король – не злий. Вирок підписав – боявся, а час вгору піднімався. Недопопелюшки кроки,  і свобода на всі боки!

Годинникар і два гвардійці – надійні друзі і щасливці. Недовус, Недоборода! Їм нашу Аленьку шкода! А Недоладько люд скликає, всі справи завершити має!

АЛЯ: Бороду домалюю й вус, вже на роботу подивлюсь.

А другу вухо, очі, ноги, щоб добрі лиш були дороги!

Усі навколо у роботі, в натхненній на життя турботі.

Дванадцята: і дороби, і допиши, і не лиши,

І доїдай, і допивай, і з Недоладії тікай!

АНГЕЛИ: Країна смутків так змінилась, там кожна справа доробилась,

А Недорадник безголовий на стіні в дівчинки! Не кволий! Домалювалась голова, знайшлися не страхи - слова. Все казка. Тільки знайте, діти, що вам свій світ завжди творити у почуттях, думках, словах, сенс життя бачити, не страх. Він в тому, щоб з Святим єднатись, жити у дружбі, в ній лишатись!

3. Оцінка глядачів. Відгуки.
4. Аналіз роботи над виставою. Самооцінювання. Оцінювання.
5. Домашня робота. Відгук на виставу ( Мої враження, роздуми, переживання, почуття, новий досвід)