Урок "Спогад про Василя Симоненка"

ВСТУП
У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу увійшов молодий талановитий поет, який згодом став символом правди і незрадливої любові до України. Це Василь Симоненко. Не судилося його таланту розкритися вповні, але те, що він створив нетлінне. Слово його – коштовне надбання. Воно сяє всіма мальовничими гранями. Симоненко не думав про літературну славу –вона прийшла до нього посмертно й утвердилася на віки. Його поезія витримала випробування протягом кількох десятиліть. Чим же бере за живе Симоненко? Простотою, щирістю вислову, глибоким проникненням у душу людини, в її зачарований світ, самобутньою образністю поетичної мови, патріотичним звучанням своєї музи. Олесь Гончар зазначав: «Серед літераторів трапляються й такі, без яких їхня доба могла би спокійно обійтися, нічого істотного не втративши. А є такі, що стають виразниками свого часу, живими нервами його драм і борінь, відтворюють у собі самий дух епохи - її кровообіг проходить
крізь них. Є такі, чия творчість стає мовби часткою нашого буття, часткою повітря, яким ми дихаємо… Симоненко такого типу поет!» Його світлій пам’яті, його палкому і ніжному слову присвячений цей спогад.



У кімнаті тиша. При тьмяному світлі лампи читаю зворушливі рядки: «Україно! Ти моя молитва! Ти моя розпука вікова ...». Їх автору судилося хоч і коротке, але сповнене палким вогнем любові до України життя. Не вперше я беру до рук ці поезії, і не вперше моє серце розривається від болю за Василем. Кожного разу з моєї душі б’ють водограєм незабутні спогади про поета. Пам’ять моя жива : я згадую все, до найменших деталей, ніби це було вчора…
Хоч я знав Василя недовго, та все одно встиг його полюбити, як свого найближчого друга. Історія нашого знайомства була такою : я їхав потягом і мою увагу привернув молодий чоловік, просто одягнений. Попри це я був вражений його інтелігентністю, ввічливістю, коли між нами зав’язалася розмова. Він увесь час читав книгу, це були його вірші. Коли я вийшов з потяга, то відразу ж дуже пожалкував, що не спитав адреси у мого нового знайомого…Тоді ще не знав, що доля зведе нас вдруге.
Інколи струни моєї душі були такими напруженими, що на папері виливав свій біль у проникливих рядках. Тоді я вже знав , що мій товариш теж поет, що живе і працює в Черкасах. Тож вирішив шукати собі роботу саме в цьому місті. До того ж, мав надію зустрітися знову з Василем…
Місто зустріло мене непривітно : на вокзалі було холодно та похмуро. Якесь дивне передчуття не полишало мене. Здавалося, що саме у цьому місці має щось статися…Йдучи вулицею, я помітив цікаву вивіску: « Черкаська правда». Це була редакція місцевої газети. Зайшов у приміщення, і яким же було моє здивування, коли за одним столом я побачив Симоненка. Дуже зрадів, підійшов до нього. Потисли один одному руки, обнялися, як давні друзі. Розповів товаришу, скільки поневірянь мені довелося пережити, і про те, що зараз у пошуках роботи. Василь охоче допоміг мені .Тепер я працював разом з ним , у газеті «Черкаська правда» друкувалися наші вірші. Мій друг запропонував пожити деякий час у нього. Наша дружба щодалі міцнішала…
Та мені досі болить згадка про долю Василя… Його патріотизм вселяв у мене таку жагу до боротьби, якої за все життя я не мав. Його легендарні вірші мені пощастило читати першому. Ціна, яку поет заплатив за свою творчість, була надто високою – життя.
Він мені розповів, що разом зі своїми однодумцями – художницею Аллою Горською та режисером Лесем Танюком виявили місця масових поховань розстріляних жертв нквдистів біля селища Биківня. Про цю жахливу знахідку активісти відразу ж повідомили у Київську міськраду. Та тодішній владі це клопотання було зовсім непотрібне !
Згодом через кілька місяців після цих подій , наприкінці серпня, ми з Василем вирішили поїхати у справах. Того дня Василь підійшов до кіоска на вокзалі, щоб дещо купити. Проте, буфетниця зачинила прилавок за 15 хвилин до обідньої перерви. Мій справедливий та чесний товариш не міг змиритися з цим. Між ним та продавчинею виник конфлікт , який для поета став фатальним.На крик збіглися міліціонери і наказали Симоненку пред’явити документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь дістав посвідчення журналіста…Натомість, несподівано міліціонери заламали йому руки та, заштовхавши у авто, повезли у відділок. Лише через добу, аж за 30 кілометрів від Черкас я разом з іншими друзями зміг забрати поета з відділку. Того вечора Василь розповів, що «обробили» його професійно». А потім ще зізнався: « Били так, що я відчув, як щось всередині відірвалося». Після цього випадку здоров’я мого друга різко погіршилося…
Та попри все пережите у нього був задум : видати якомога швидше збірку «Тиша і грім». Я попереджав Василя про небезпеку, яка чатувала на нього. На одному з літературних вечорів, коли поет читав друзям свої вірші, його знову схопили міліціянти. Цього разу і мені пощастило менше. Нас обох відвезли у відділок. Ми сиділи в сусідніх камерах. Я серцем відчував, що Василеві загрожує смертельна небезпека , мене охопив відчай від нашого безвихідного становища…
Раптом я почув, як відчинили двері. Мого друга забрали і кудись повели. Кілька годин його не було, а потім привели по-звірячому побитого. Я з жахом дивився на те, що зробили з ним ці нелюди…
Вже вдома, хоч і знесилений, він читав мені свої ще ненадруковані вірші. З останніх сил Василь простягнув мені свою збірку «Тиша і грім». Саме тоді з його напівмертвих вуст вирвалися слова безмежної любові до України : « Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю. Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю! » Це був найтяжчий момент мого життя! Я ніколи його не забуду! Патріотизм поета досі знаходиться в моїй пам’яті як щось неповторне, сильне і безсмертне.
Його вірші завжди надихали мене, додавали сил. Згодом мене знову арештували. Навіть тоді, в камері, переживаючи за долю поета, я продовжував читати його вірші. Коли дочитав, то в моєму серці запалав вогонь, який ще й досі не згас. Мої роздуми перервав візит охоронця, який забрав мене і повів на допит. Раптом у мене в голові блискавкою промайнула думка про втечу. Та коли я кинувся бігти, пролунав усього один постріл. Я впав. У грудях відчув біль, попри це все ж зміг піднятися і побачив, що книжечка, яку я сховав у внутрішній кишені піджака, була з пробитими обкладинкою та майже усіма аркушами… З останніх сил кинувся бігти. Біг довго, аж поки не опинився на тому вокзалі…На останні кошти купив квиток і поїхав. Тоді я зрозумів , що це маленька збірка віршів Василя мене врятувала, а ще палкий патріотизм мого друга. Його поезія дихала ним. Любов, безмежна любов до рідного краю наповнювала кожне слово. Він писав про Україну , наче про рідну неньку, наче про те найдорожче, заради чого жив, творив і любив! Навіть під страхом смерті Симоненко залишився патріотом!
За офіційною версією влади поет помер від тяжкої хвороби… Проте, лише друзі Василя знали правду про причини погіршення його стану та раптову смерть…
Зараз, коли йде війна на Сході України, мій внук теж вирішив захищати рідну землю від ворога. Усі ці роки я зберігав Василеву книжечку як священну реліквію і віддав її внукові з надією, що вона теж колись врятує йому життя, стане його оберегом!
Зараз я смертельно хворий , і тільки вірші Симоненка повертають мене до життя. Завдяки цим безсмертним рядкам я розумію, що не все ще зробив для України…І що тоді я вижив не просто так…Лише одна думка не дає мені спокою : Василь мене врятував, а я його навіть замолоду врятувати не зміг… Єдине, про що я мрію, щоб був мир , а ще – встигнути дописати поезії, які я присвятив своєму другові…

Поет – патріот

Так мало він прожив…
Та вірив, мріяв і любив!
Життя віддав для України – неньки,
Вогонь любові так палав
В його серденьку.
Заради рідної землі
Прийняв і болі, і жалі,
І ворогам дивився сміло в очі,
Страждав, боровся дні і ночі.
Він вогник волі запалив
Для всіх, хто з Україною у серці жив.
Як перли –самоцвіти, Шевченкові слова,
Як найцінніше, в серці зберігав!

Любов до Симоненка

Моє серце не може мовчати!
Любов у ньому житиме завжди!
У кожному твоєму слові
Стільки добра, надії, мрії, правди!
Моя любов до тебе
Не зникне, не помре!
Через століття в слові проросте!
Ти залишився в моїй душі
Поетом справедливості і віри.
Найдорожче віддав – життя!
Для своєї Вкраїни.

Рожеві лебеді Василя Симоненка

А скоро вже прийде весна,
І лебеді прилинуть на став.
Одягнуть яблуні рожевий цвіт,
Така краса вже сотні літ!
Але в душі моїй – пітьма…
Бо в цій красі тебе нема…
Мій друже милий, хоч ввісні,
З’являйся лебедем мені…
Весна вдягла пишний розмай,
Який чудовий рідний край!
За нього боровся ти,
Для нього жив,
Поезію волі для нас залишив.
І любов синівську, лебедину, святу,
І казку неньки, щиру й просту.
Прославив милий свій рідний край!
Рожевим лебедем до нас прилітай…




Віра поета

Він розумів, що буде з ним,
Та вірші писати не припинив!
Безстрашно він перо тримав,
Думки про волю на папір виливав.
Думки його, немов вогонь,
Палили серце знов і знов
Всім жорстоким ворогам його !
Вони ж боялись лиш його!
Василь був справжній патріот,
Що все життя вірив в народ.
Він свято вірив : ми вільні будем!
Його ж ніколи не забудем!

Неповторний митець

Не стала навколішки гордість поета,
Хоч «ліниво тяглася отара хвилин »…
Безліч славних митців – патріотів,
А Симоненко, повірте, такий один!
Його душа – неосяжний Всесвіт!
Неповторне, з повагою «Я»,
Гідне шани й любові ім’я!
Серед тисяч доріг і стежин
Повертав він до рідного поля.
Сіяв перли коштовні в словах,
Здобував для Вкраїни волю!